Нафталіновий сморід

Або хто ширяє в небі над Пироговом – орли чи шуліки?

написано під враженням від статті Л. Орел

Національний музей народної архітектури та побуту України стає розважальним закладом

         Нарешті! Сталося! На шанованому музейному сайті, за активної участі шанованого мною (без перебільшення!) пана Кролевця з’явилася стаття Л. Орел, більше схожа на ритуальний поліський плач. Стаття чітко витримана у стилі «ностальжі», щось на кшталт «Дискотека (танці) 50-х». У мене, перепрошую, є окремі зауваження.

Як журналіст, пан Кролевець повинен був би, хоч для порядку, вислухати інші сторони конфлікту (якщо такий існує, а не притягнутий за вуха з далекого минулого!). А якщо він не журналіст, а авторитетний фахівець з музейної справи, в чому я, без перебільшення, глибоко переконаний, то, можливо, висловив би свою, особисту думку, попередньо глибше розібравшись в ситуації…

         Але це – емоції. А фактом є те, що у недобитий ним музей у Пирогові, вперто пнеться звільнений за зловживання бувший горе-директор Павло Федака, і в ефірі залунали голоси та підголоски колись монолітного хору, який дозволяв цьому чудернацькому персонажу вважати, що він директорує, а його наближеним – цим користатись задля задоволення власних потреб… Отже, шановній ветеранці етнографічних походів, перефразуючи іншого відомого персонажу, або «Музей болить», або ж сумно стало за минулим… Що робити – і мені буває сумно. Але давайте уважніше подивимось на спадок, залишений нам командою, як колись креативно висловився один з її членів, «авторів Музею». Уся ця команда, перерахована у статті, причому, у заслугу їм ставиться виключно стаж роботи у Музеї. Що ж, якщо більше нема чим хвалитись… Я ніяким чином не хочу образити справжніх творців Музею, багатьох з яких пані Лідія чомусь вибірково «забула». Мова зараз не про них…

Отже, до спадку, залишеного нащадкам командою «авторів…». З сумом нам сповіщають про те, що у Музеї, не витримавши снігового навантаження, впали об’єкти. А я скажу більше – ці об'єкти не могли не впасти! Якщо шановні «автори» цього не знали, то вони, очевидно, уcі ці довгі роки працювали у іншому музеї – віртуальному. Так от, один об’єкт впав через грубу конструктивну помилку при його будівництві (цікаво, чи хтось зголоситься у «авторстві»?), а другий – через багаторічну недбалість людей, що за нього відповідали - до речі, усі вони є у списках заслужених діячів, згаданих у статті. Крім того, при звільненні з Музею ці діячі не залишили ані документів для нормального функціонування Музею, ані документації по перевезеним, але не встановленим об’єктам, що вже говорити про Генплан та охоронні зони…  Мова йде про те, що група людей багато років вперто не виконувала покладених на них обов’язків по збереженню культурної спадщини. Останні три роки цю групу очолював їх однодумець Павло Федака, якого привезли з далекого Закарпаття. То що, при Федаці експонати не падали? - І падали, і горіли – згадайте хоча б аби-як відреставровану крупорушку! Крім того, при старому директорі продовжувались започатковані трохи раніше фінансові зловживання, грубі порушення трудового законодавства, цькування інакомислячих… Для тих, хто не дуже обізнаний з особливостями функціонування наукових колективів, хочу сказати: колектив науковців завжди, при бажанні, може протидіяти керівнику-самодуру, який, до того ж, нечистий на руку. Але це – при умові, якщо у цього колектива є колективна совість… На жаль, з цим не склалося. Натомість – склалася рада старійшин, дивний нелегітимний орган, не передбачений жодним статутом – очевидно, по аналогії з сіонськими мудрецями.

Головою «ради…» була… хто ви думаєте? – так, Лідія Григорівна Орел. Так от, цей «орган» ділив між собою музейні гроші, легітимізував незаконні розпорядження директора колективним «одобрям-с», одним словом, весело гуляли! Далі – більше! На Музеї з’явилося «казачество», яке тирило гроші та нагороджувало усіх званнями та медалями – стало ще веселіше! Очевидно, цей театр абсурду подобався «авторам» та авторці – принаймні, жодних нарікань від голови «ради старійшин» я не чув.

         Повернемось далі до фактів, про які «сором’язливо» забуває авторка статті. Багато років проводились реставраційні роботи, за які в давнину, напевно, відрубали б руки… Чого варта перекрита хатина на Слобожанщині, яка «попливла » в перший-ліпший дощ? А встановлене в сиру землю Полісся? Не буду вказувати пальцем, але точно знаю – за неякісну реставрацію дехто з «моральних авторитетів» отримував чималі гроші… Так от вам і відповідь – не за Музеєм сумує «група звільнених товаришів», а за власним безбідним життям, яке дозволяло, не напружуючись, створювати видимість роботи та великими ложками черпати з державної годівнички. Не вірите? Почитайте висновки ГоловКРУ та Рахункової палати! Хоча… Я пригадую, на висновки-рекомендації групи міжнародних музейних експертів «рада старійшин» відповіла абсолютно божевільним листом-скаргою, адресованою Президенту України(!). То ж що для них якась Рахункова?..

         То чого ж хоче звільнена «рада старійшин?» чого вона ще не сказала за довгі роки свого «царювання»? Що музею потрібні школи майстрів, потрібні якісна реставрація та наука, етс., етс. багато разів повторювалося ними, як медитація. Але робилися повністю протилежні речі – потихеньку з території музею зникали майстри, наука підмінялася імітацією, якісна реставрація – халтурою з відкатами… Новий директор, очевидно, за їхніми розрахунками, повинен був подолати наслідки їхньої «діяльності» за кілька місяців. Але так не буває! Занадто багатий «спадок» залишило попереднє керівництво новому директору. За короткий термін подібні «авгієві конюшні» не розгрібаються! Попередній директор Федака,  тихенько «здимівши», з музею січневого морозного дня, залишив порожню казну, купу проблем та колектив, розідраний конфліктами… Скажу без перебільшення: прихід нового керівника більшість колективу Музею сприйняла з неймовірним полегшенням – як закінчення епохи божевілля, коли основні зусилля колективу витрачались на генерацію конфліктів, а територією Музею гуляли чудернацькі «казакі» в лампасах… Я – не людина, яку привів новий директор, тому можу бути відносно об’єктивним у своїх оцінках. Так от, різниця між старим керівництвом та новим – разюча. Багато зроблено, ще більше заплановано. Причому ці плани не з розряду «от, добре було б…», а ті, які мають конкретні перспективи та механізми виконання. Одним з головних досягнень я вважаю нормалізацію стосунків у колективі. Так, є помилки, але не помиляється той, хто не робить! Нарешті, в складі колективу музею почала з’являтися молодь, якій цікаво розвивати музей, підіймати його до світових стандартів. А те, що «автори» не хочуть передавати молоді свої знання – то це хай буде на їхньому сумлінні. Декому з них нема чого й передати… Зараз у Музею з’явилось майбутнє!

         З чим я абсолютно погоджуюсь з паном Кролевцем, так це з тим, що музею потрібен «захист від дурня». Так от, колектив Музею готовий захистити його від повернення Федаки! Багато чого є сказати цьому недолугому керівникові членам Незалежної профспілки, яку він так старанно нищив, активісти громадських організацій, які боролися з нищенням Музею Федакою, теж горять бажанням з ним зустрітись. А ще, наскільки мені відомо, до нього є питання у правоохоронців… Отже, повернення «музейного термінатора» Федаки може бути першим гучним скандалом у цьому році!

         І ще… В дитинстві, коли моя бабуся відкривала шафу або скриню, де зберігався одяг, мені запам’ятався їдкий запах нафталіна. Так от, цей запах (чи сморід?) мені пригадався, коли я відкрив статтю Лідії Орел. Невже хтось знову хоче нас затягти у стару скриню, де модифікована сучасна міль хоче дожерти те, що не встигла за попередні багато років?   

         Вадим Логвінов, заступник директора Національного музею народної архітектури та побуту України, шеф-редактор сайту "Скансени України"

Від редактора журналу "Музеї України" Віктора Тригуба особисто:

Вже четвертий, здається, рік, триває конфлікт довкола найбільшого скансену Європи - Нацмузею у Пирогові. Більша частина колективу повстала тоді проти екс-директора пана Федаки. Були скандали, розборки, виклики міліції, заяви в СБУ, кримінальні справи, бандитські наїзди, у тому числі на наш часопис! Все закінчилося добре - музей передали з НАН України Мінкульту, пана Федаку звільнили. Призначили молодого енергійного директора Дмитра Зарубу, який за рік навів лад, гармонізував стосунки у колективі, погасив борги, почали навіть отримувати прибуток! Музей зазвучав, стабільно розвивається, ніяких скандалів - так як і повинно бути! І тут нахабна спроба збанкрутілого екс-керівника поновитися через суд, зідрати з і так обібраного тією командою колективу 100 тисяч моральної компенсації, звільнити революціонерів... Пішли провокаційні публікації...

З власного досвіду учасника всіх значущих музейних конфліктів останніх років: авторитетно стверджую, таких рішучих людей як у Пирогові більш нема! Ми називаємо їх музейними екстремістами. З ними можуть якось змагатися лише інформаційні бойовики з Національного художнього музею...

Якби вони захотіли скинути Д.Зарубу, скинули б! Але, вони його захищають! І підуть на крайні кроки: пікети, мітинги, аж до розбивки наметового містечка з солом'яних куренів під вікнами Мінкульту! Які "раптово" спалахнуть під час розгону...

Раджу новому Міністру культури України спокійно, але терміново розібратися з загрозою початку нового конфлікту, зустрітися як з Д.Зарубою так і представниками колективу, та гарантувати підтримку держави!

Нічого страшного ще не відбувається! З свого боку гарантуємо реальний інформаційний супровід.

Досвід показує, що музейна війна може спалахнути миттєво. Загасити її майже неможливо. Краще і не починати...