Кому доводилось подорожувати територією Національного природного парку «Синевир», той ніколи не забуде тих чудових вражень, що справила на нього унікальна природа. Іноді мандрівка починається з маленької стежинки, що веде на гору, кличучи туриста в незабутню подорож. Не рідко тебе супроводжує вітер. Він ніжно, наче гребінцем, розчісує коси смерек. Здається, вітер ось-ось розсердиться і з ніжності переміниться у гнівного силача, що валить дерева. Та ні, за мить він вщухає, проспівавши свою пісню. Натомість чути стук дятла. Він можливо й не уявляє, що творить частку гармонійної музики природи. А ще далі – дзюркіт струмка, вода якого чиста як роса. Не втримуються губи людини, бо нерідко поцілунком припадають до джерельної води. Від цього з’являються нові сили, що ведуть тебе далі.

       …Сотні дерев позаду. Стежка закінчується, а попереду вершина гори – пік подорожі. Звідти видніється невеличке село, що розмістилось між горами, а доповнює цю картину річка, що мов змійка в’ється, протікаючи через усе село. У небі орел. Його крик також доповнює пісню природи.

        І тут мандрівник засумував, бо збагнув, що може статися зі світом, коли хоч один із співців природи зникне назавжди. Якою тоді буде пісня природи?

        …Стежка веде до низу. Подорож закінчується та ніколи не закінчиться пісня природи, що від сьогодні і назавжди закарбувалася у пам’яті романтика-мандрівника.