Журнал "Музеї України" відмовився від паперової версії
Журнал "Музеї України" відмовився від паперової версії Або
захмарні ціни, або йти під олігархів. Це два шляхи сучасної української
преси, яка видається на папері і доступна передплатникам через систему
Укрпошти. Завдяки "розумній" податковій реформі, вигідній лише великому
бізнесу, мобільні, невеликі бізнес-проекти вимушено згортаються, йдуть у
тінь. Щось більш-менш ліквідне просто поглинається ненажерливими
"акулами". Особливо важка доля україномовних культурологічних проектів.
Але, вихід є! Інтернет! Чи
не єдиний незалежний, фінансово окупний культурологічний україномовний
журнал "Музеї України" оголошує про припинення видання паперової версії і
вийшов з передплатного каталогу Укрпошти на 2012 рік. -У нас навіть
виникла заборгованість перед передплатниками за 2011 рік! - розповіла
шеф-редактор журналу "Музеї України" Наталка Іванченко, - Нині
випускаємо здвоєний номер кардинально зменшеним обсягом і прощаємося з
періодичним виходом на папері. Відбулося подорожчання всього. Папір,
поліграфія, вартість включення в каталог, зв`язок, транспорт, комунальні
послуги... Адже нам, крім писання матеріалів, постійно доводиться
рахувати витрати. Ніякого державного чи ще якогось фінансування ми не
маємо. Лише
кошти передплатників і якась несподівана реклама. Зрозуміло, що ні
заробітної плати, ні гонорарів, ні відряджень не маємо. Відмовилися від
офісу. У такому випадку, на ентузіазмі, журнал стає "прибутковим". Ми
отримуємо кілька сот гривень - залишки від поліграфії. Вимушено
емігруємо в мережу... Справа в тому, що раніше традиційні газети і
журнали основну ставку робили саме на тираж. Чим вищий наклад, тим
більший прибуток. Сайти використовували лише як модний рекламний
додаток. Кілька років тому відбувся непомітний переворот. Інтернет-аудиторія різко перевищила кількість традиційних передплатників. У
випадку з журналом "Музеї України" можна говорити, що паперова і
онлайн-версія два абсолютно різних видання. Тверду копію передплачує
досить консервативне професійне музейне середовище, сайт читають всі,
хто хоч якось цікавиться історією, краєзнавством. Особлива категорія -
школярі і студенти, для яких наші публікації моментально перетворюються
на реферати, курсові... Виникла стабільна закордонна аудиторія - нас
читають чи не у 100 країнах світу. Створивши ще кілька десятків
власних і частково підконтрольних нам сайтів, здобувши успіх на кількох
відомих ресурсах, наша команда отримала можливість для миттєвого
розгортання цілих інформаційних кампаній як на захист тих же музеїв так і
для популяризації чогось. Що виявилося колосально ефективною зброєю.
Особливо з урахуванням можливостей соціальних мереж. Відразу
приєднуються журналісти великих державних і олігархічних телеканалів,
радіостанцій, газет, інтернет-видань. Будь-яка проблема отримує
суспільний резонанс і чиновники просто змушені її вирішувати. Повільно
переорієнтовується і рекламний бюджет. Рекламодавці починають вкладати у
мережеві проекти, виходячи з напівпорожніх "глянців" і шоу-бізового
телебачення. Почали дбати про власний інтернет-імідж політики, чисельні партії... -Отож,
нічого страшного не відбулося! - переконує Наталка Іванченко, - Ми
оптимізувалися, скоротивши витрати на паперову версію, залишившись на
інформаційному ринку. І продовжимо впливати на культурологічний процес.
Іноді будемо видавати спецвипуски... Сайт поповнюється щоденно... Тож, до зустрічі в інформаційному просторі! Віктор Тригуб, редактор журналу "Музеї України", Почесний працівник туризму України
Або
захмарні ціни, або йти під олігархів. Це два шляхи сучасної української
преси, яка видається на папері і доступна передплатникам через систему
Укрпошти. Завдяки "розумній" податковій реформі, вигідній лише великому
бізнесу, мобільні, невеликі бізнес-проекти вимушено згортаються, йдуть у
тінь. Щось більш-менш ліквідне просто поглинається ненажерливими
"акулами". Особливо важка доля україномовних культурологічних проектів.
Але, вихід є! Інтернет!
