Поезія не народжується надприродно – вона має своїх батьків – поетів. Скільки їх? Не перерахуєш. Сьогодні пропонуємо нашим читачам розмову з одним із них – відомим українським поетом, членом Національної спілки письменників України, професором кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, кандидатом філологічних наук Михайлом Йосиповичем ШАЛАТОЮ.

         – На Закарпатті Ви буваєте часто, бо читаєте лекції у Хустському навчально-консультаційному центрі Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Тож що можете сказати про даний регіон, про людей які тут живуть?

         – Благословенний цей край, тому на нього, як і на Україну в цілому, так часто зазіхали чужинці.

         Для мене Закарпаття здавна має особливу симпатію. Це казкова земля, край сонця, винограду, добрих та щирих людей. Тут маю багато друзів серед письменників, науковців і простих людей, тож завжди радий поїздці у цей прекрасний куточок України, який дуже дорогий моєму серцю.

         – Чим для Вас особисто є Україна, українці, Іван Франко, ім’я якого носить вуз, де працюєте вже багато років?

         – В принципі, тим, чим для багатьох українців. Це питання, що стосується святості, національного духу. Кожна людина повинна пам’ятати чиї ми діти.

         Я селянський син. А у селі люди не навчені лукавити. Тож батьки вчили мене, що у житті мусить бути щось заповітне. Це, передусім, Бог і Україна.

         Живучи на цій землі, я став свідком її долі, бо ж разом з нею переживав важкі часи. Не вважаю себе якимось особливим патріотом, скоріше рядовим, як усі, хто любить Україну. Патріотизм – це те питання, коли не можна торгувати совістю. Цьому нас вчить Іван Франко, особистість і творчість якого глибоко шаную.

         Отже, треба пам’ятати про своє, не ображаючи чужого.

         – Цікаво, як виглядає процес творення поезії Михайла Шалати?

         – Останнім часом поезію пишу, так би мовити, „попри дощ”, бо ж пішов на наукове поприще (скільки тієї науки – не мені судити, а людям).

         Творча лабораторія – питання індивідуальне і складне, що, часом, доходить до химерності. Ось, наприклад, одна відома людина мала в будинку кілька кімнат. У кожній з них був столик. Спочатку увійшов в одну кімнату – написав кілька речень і пішов писати в другу, а потім в третю... А хтось, щоб краще писати, мочив ноги у холодну воду...

         У мене цих дивацтв немає. Пишу тоді, коли на самоті, коли відчуваю внутрішню потребу до цього. Досконало пояснити процес творення поезії неможливо, бо ж, часом проявляється те, що називається натхненням. Це, так би  мовити, „добре божевілля”, коли людина бачить своїх героїв, наче у сні. Інколи над одним віршем можна мучитися два-три дні, а іноді, як Леся Українка „Лісову пісню”, за одну ніч написати.

         Визначити однозначно: як народжується твір? – це важко, але знаю, що усе гарне починається з любові. Без неї не напишеш нічого доброго.

         – А книгою насправді лиш назвуть

         Зачитану, з любові аж потріпану,

         Котру людина, ідучи у путь,

         Кладе в торбину поряд з хлібом.

         Яку книгу Ви кладете „в торбину поряд з хлібом”?

         – Один професор казав, що коли книжка не варта того, аби її читати двічі, то її не варто читати і разу.

         Не лише для літератора, але й кожної сучасної людини, життя немислиме без книги. Я не прихильник якоїсь одної лише книги, однак, коли мова йде про ту, яку би поклав „в торбину поряд з хлібом”, то це, безперечно, „Кобзар”.

         – А чим для Вас є Біблія?

         – Виховуючись в селянській родині, Святе Письмо я читав з дитинства. Своєї Біблії у нас не було – позичали від односельчан. Читав фрагментами і, на жаль, не можу похвалитися, що знав цю Книгу Книг достеменно.

         Останні два роки щоденно читаю Біблію, не обминаючи жодного слова. Не знаю скільки залишилося до фіналу мого життя, але я вирішив прочитати і осмислити її від „а” до „я”. Вивчаючи цю книгу, зайвий раз переконуюся, що без гріха один лише Бог. Бо ж кожна нація шукає собі тих ваалів, тих поганських богів, відступаючи від святості. Часто ми декларуємо знання Біблії, інколи спекулюємо ними, хрестимось на показ, а, насправді, святості немає.

         Хотілось би, щоб біблійні заповіти стали не ширмою, за якою хтось прикриває свої гріхи перед людьми, а істинним законом, який треба виконувати, щоб осягнути спасіння. Вважаю, що кожна людина для свого самоочищення, для самозрозуміння повинна читати Святе Письмо.

         – Про що в житті найбільше шкодуєте і чим найбільше гордитеся?

         – Людині властиво помилятися – ця мудра істина відома всім.

         Інколи шкодую про те, що не міг скоординувати свої зусилля лише на великому, а часто витрачав час на дрібне. Дрібне – всілякі рецензії, передмови до книг... Але ж вони також потрібні, тому, можливо, слово „дрібне” тут недоречне.

         Горджусь дітьми, онуками, учнями... Без студентів не міг би жити. Часто їм кажу: „Щось я вас вчу, але і я у вас учуся”. Той вчитель, який перестав учитися – не вчитель.

         Життя людини складається з плюсів і мінусів. Для мене свято, коли маю нагоду прибільшити, бодай на зернину, добра, чи посіяти його в чиєсь серце.

Інтерв’ю взяв   

       Юрій БАБІЧИН