Ліна Костенко – бренд (можливо, не досить влучне слово), який не потребує оцінки, адже оцінка закладена в імені.

Проте новий твір Ліни Василівни «Записки українського самашедшого» отримує відгуки, як схвальні, так і критичні.

«Книжка вражає по-справжньому. Здається, у нас так ще не писали», - зазначає Іван Малкович.

«Ліна Костенко — поетеса для народу, і роман вона написала для народу, а відтак цей твір може лежати на одній полиці з Люко Дашвар, про яку теж мої знайомі дами кажуть, що вона потрясає, що там глибокий підтекст, а я бачу невибагливу белетристику, і читати мені це нудно», - стверджує Юрій Винничук.

Новизна «Записок», у першу чергу, в прозовій формі написання. Адже це - перший виданий прозовий твір Ліни Костенко. Думаю, це доречно, тому що поезія в наш час не має такого ефекту, що раніше. А книжка розрахована на те, що її почують і скинуть маску байдужості, яка вже приросла до людських облич.

«Прозу пишу я, вірші пишуть мене», - зізнається Ліна Василівна. На створення твору пішло 9 років (2001-2010).

Книжка приємно вражає стилем написанням,сучасною  лексикою, в межах розумного. Ніякого викаблучування, словесних викрутасів та лайливих слів. Вони з’являються хіба що у тих моментах, коли письменниця намагається відтворити певних персонажів та певні явища.  Не відчувається стать автора.

«Записки українського самашедшого» - це роман, хоча одним цим словом його важко охарактеризувати, я б радше сказала, що це публіцистичний роман-щоденник.

Головний герой – 35-літній програміст, пересічний, але свідомо мислячий чоловік, який зіштовхується з фінансовими перешкодами, кризою у сімейних стосунках, але йому це не так пече, як проблема під назвою «Сучасна Україна».

«У нас уже є маркети й супермаркети. Холдинґи, лізинґи й колсандинґи. Рейтинги, брифінги, автобани й хабвей.

Жлоб-шоу, фаст-фуди і сендвич-бари. Рейдери, трейдери, рокери, брокери, кілери, ділери, трасти і педерасти.  Все як у людей. Презервативи можна по телефону замовити. Кілера найняти через інтернет. Місце у парламенті купити.

Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є… Натепер ми вже нація модернова, нація на атомному підігріві».

Герой усвідомлює, що живе у вік динамічного інформаційного простору, за яким не завжди встигаєш. Він вирішує вести щоденник, але, крім рефлексій з приводу інтимних хвилювань, особистого життя, персонаж занотовує найяскравіші події українських та міжнародних новин. Тобто створює щось на кшталт  літопису. Чоловік починає зафіксовувати факти з 2000 року, за один місяць до Міленіуму, відраховуючи кожний  день до початку тисячоліття.

На перший погляд цей програміст - людина зі звичайним оточенням. Справді, його родина та друзі прості українці, але вони відображають біди часу. Друг Лев, інтернований на пустелю, розчарований цинік з власною філософією, яка суперечать баченням головного героя (тому створюється вдалий контраст протилежних поглядів);  батько – перекладач-шістдесятник, представник загубленого покоління, заслуги якого забувають;  дружина – розумний, але втомлений від середовища філолог, який пише дисертацію на тему «Герменевтика історичних детермінацій творчості Гоголя»; теща – мудра жінка, яка нудиться у Києві, покинувши переселенську зону.

Було б дивно, якби тема Чорнобиля не промайнула у творі. Ліна Костенко болюче переживає цю трагедію, часто відвідує зону лиха.

Чорнобиль займає перші позиції у рейтингу катастроф у книжці, поряд з ним знаходяться «таращанське» тіло, хмарочоси-близнюки, Норд-Ост, Беслан, війна в Іраку, Скнилівське авіашоу, інтриги влади, вибори, землетруси,   урагани й замовні вбивства.

Протягом чотирьох років головний герой аналізував навколишній світ, від якого волосся могло стати дибки(«Коли інтегруєш факти, бачиш загальну картину людства») і намагався віднайти своє місце у суспільстві: «Старі чужі, бо консерватори. Молоді, бо дуже продвинуті. Найменші, бо вже матюкаються». Хоча знайти спільну мову з різними поколіннями завжди важко.  Гірше те, що чужими виявляються й однолітки.    

Назва перегукується з відомим твором Гоголя «Записки сумашедшего». Це неспроста. Герой та його дружина часто цитують класика, проводячи паралелі між персонажами та фабулою цієї книжки і сучасними суспільством та подіями. Виявляється, часи змінилися, а проблеми ті ж, тільки виросли у масштабі.

З іншого боку, це – записки саме самАшедшого, тобто того, хто самотньо крокує життям, не спокушаючись масовою апатією і тверезо дивлячись реальному світу в очі, тому для інших він і здається несповна розуму.  Нотування  закінчується у 2004 році, коли  у героя з’являється надія, що самашедство відійде у минуле, адже люди, здається, почали прокидатися. 

Все-таки  роман намагаються критикувати, знаходять мінуси, звинувачують у неправдоподібній поведінці програміста (не забувайте, для суспільства він самашедший), що він не володіє фаховою термінологією (не заперечую), звинувачують Ліну Костенко у тому, що твір написаний «на злобу дня, а не для вічності». Але книжка розрахована на те, щоб прокинути свідомість, і як би прискіпливо не шукали під лупою недоліки, у неї є усі шанси на виконання головної місії.