Пісня та музичні інструменти майже завжди були з українцями. Христини, весілля, проводи в армію  - усе відбувалося у супроводі музичних інструментів, без яких урочистість не можливо було уявити. Не дарма ж українців називають співочим народом, які з піснею жили й живуть і по всяк час так буде. Навіть чоловіки, що від’їжджали на заробітки, брали із собою музичні інструменти, щоб у вільний від роботи час співати під живу музику свої журливі пісні за родиною та рідним краєм.

Але давно це було. Зараз, на жаль, тонкість струн цимбалів, перебирання мелодій на сопілці та неймовірний плач скрипки не кожен зможе відчути серцем, послухати душею… І не тому, що давні інструменти вийшли з моди, навпаки, попит на них завжди існує, але тільки як на антикваріат. А от пограти, торкнувшись  болючих нот, перебираючи  струни наче події з життя, не кожен зможе, а якщо зможе в двадцять років зробити  так, як Мирослав Палійчук із Снятинського району Івано-Франківщини, то значить, що не все так погано, як на перший погляд здається.

57-річний Мирослав Палійчук зараз живе в селі Пирогово, вже майже десять років його «домівкою» є Музей народної архітектури та побуту України, але тільки два з них дідусь мешкає у власній хаті, яку дозволили йому побудувати добрі люди на їхній землі поблизу музею. До того ж, дідусь знімав кімнату, щоб жити та грати на цимбалах для відвідувачів Пирогівських експонатів.

Поспілкуватися з ним мені пощастило 10 березня під час вшанування пам’яті Тараса Шевченка   в селі Пирогово. Коли закінчилась урочиста частина пам’яті Кобзаря, на подвір’я біля Шевченкової хати прийшов чоловік невисокого зросту. Розклавши підставку для свого інструменту, почав грати  на цимбалах. Невдовзі, з його сивих вуст пролунали слова віршів шанованого поета. До розмови дідусь охочий, говорить тихенько.

-          Пане Мирославе, коли саме ви прийшли в Київ і як це сталося?

-          Мене запросили на фестиваль «Червона рута». Після його прослуховування я почав грати в Музеї народної архітектури та побуту України. Спочатку їздив сюди з Івано-Франківська, а потім, коли вже набридло мотатися туди-сюди, почав винаймати кімнату в Пирогові. Так прожив майже вісім років, а далі побудував собі тут недалечку хату, в якій живу сам, а в Коломиї живе мій син, який працює в Чернівцях.

-          Це гуцульські цимбали, які складаються з дерев'яного корпусу, прямокутної або трапецієвидної форми. Верхня дека вироблена з ялини, а нижня — з явора. А зверху натягнуті сталеві струни, по яких б’ю паличками-молоточками, щоб видавався звук.

-          З звідки у вас цимбали? Самі їх зробили?

-          Ні, я робити їх не вмію, хоча розбирав цимбали, щоб ремонтувати, з часом вони розсихаються і треба підлагодити, щоб вони остаточно не розпалися. Це не мої, що на них граю, це музейні, а в мене вдома є власні, яким більше тридцяти п’яти  років. Їх також не раз лагодив, одного разу вони розламалися навпіл, бо струни були занадто товстими і сильно натягнутими, але зараз вони як нові – старанно за ними доглядаю. Ті цимбали зробив мені один дядько з Гуцульщини.

-          А зараз їх можна десь купити чи замовити, щоб зробили?

-          Зараз цимбали ніхто майже не робить, хіба що десь купити старі, а старі це ж антикваріат, коштують дуже дорого. Та й грати на таких, що простояли без діла не один рік дуже важко, інструмент повинен працювати, а не стояти без діла інакше він розсихається, а натягнуті струни розламують пошкоджене дерево.

-          Чому саме цимбали, а не якийсь інший музичний інструмент?

-          Ще з раннього дитинства вони мені до душі припали, а ще тут можна грати й співати чого не зробиш на сопілці, навіть на скрипці важко бути солістом. До того ж, у нашому колективі «Гуцулія» я завжди співав на концертах, весіллях.

-          А які пісні входили до вашого репертуару тоді й тепер?

-          Тоді були гуцульські коломийки, молдавські пісні, гірські молитви, угорські пісні і танці. Зараз, зазвичай, граю українські народні «Бандуристе, орле сизий», «Гамалія» на слова Тараса Шевченка, «Стоїть гора високая» та багато інших. Також для туристів граю й гуцульські мотиви «Гуцулка косівська», «Гуцулка коломийська», «Танець гуцульських лісорубів».  Ось можу подарувати вам компакт-диск з піснями, де я граю і співаю: дві пісні там є у виконанні мого сина, коли він був ще малим. До речі, такі диски я продаю туристам по двадцять гривень.

-          Ціна не дуже велика, але цінність таких записів, мабуть, безцінна. Боюсь, щоб через кільканадцять років взагалі не зникло таке мистецтво як гра на цимбалах. Мабуть, з плином часу так і повмирають ті, хто знає на них грати, не передавши це ремесло в надійні руки… Ті що знали їх добре робити (бо вчились цьому ремеслу з діда-прадіда) повмирали чи невдовзі помруть, а сучасній молоді такого не треба. Щирість та вміння своїми руками та серцем робити прекрасне, зараз на жаль не в моді.  Шкода, що в сучасний час дуже мало людей, які б цікавилися живою музикою, та грою на виняткових інструментах наших пращурів. Цимбали – це взагалі виняткова річ. Гра на них торкається найінтимніших куточків людської душі, от тільки треба вміти слухати те, що передає цей музичний інструмент, мабуть, ніяка сучасна техніка не зможе передати ці витончені звуки та мелодії.

-          А коли ви граєте і де вас зазвичай можна знайти, адже територія музею велика?

-          Тут, де й зараз, біля Шевченкової хати я граю завжди, щоправда взимку тільки в суботу і неділю, бо ж відвідувачів, як правило, не дуже багато, а влітку кожний день з ранку й до ночі з-під моїх цимбалів лунають прекрасні мелодії.

-          Багато людей виявляють свою зацікавленість, але здебільшого моєю грою захоплюються творчі чи старші люди, молодь рідко вслухається в мотиви цимбалів. Не обходять своєю увагою й іноземці, останнім дуже цікаво не лише послухати, але й сфотографуватися зі мною на згадку.

-          Пане Мирославе, які плани у вас на майбутнє?

-          Які можуть бути плани в музиканта музею? Мабуть, дочекатися приходу тепла, щоб можна грати цілими днями для відвідувачів. Там і час біжить швидше, а то зимові ночі дуже довгі та холодні. В самотності дуже важко жити. А з приходом тепла все зміниться на краще. З першими промінчиками весняного сонечка хлине бурхливий потік допитливих мандрівників, що приходитимуть, аби зустріти весну, а вона тут дуже чарівна, майже як в рідному Прикарпатті. Багато планів не маю, тільки один – взяти цимбали і грати, аж поки сонечко  не сховається за обрій…