В Закарпатському урочищі Кічерели с. Драгово, що знаходиться в Хустському районі, живе 92-річна маленька людина. Більше 30 років Янко Михайло Михайлович прожив без ніг. Влітку дід Михайло навколішки косить траву, ходить в горах з коровою, а з ранку, коли ще всі сплять, майструє з дерева граблі. Цей чоловік, ще й ветеран війни, прожив не легке життя, бо навіть здорова людина може зламатися перед такими випробуваннями, які випали на його долю... 
       А живе Михайло Михайлович, аж на самому гребені гори, біля його будинку стоїть телевізійна вишка, зимою коли багато снігу до хати доїхати не можливо, та й літом туди під’їхати хіба що на всюдиході ГАЗ – 66.

       Білі двері до хати діда відчинені навстіж. Стіни побілені свіжим вапном. На ґанку столик і два дерев’яні крісла. На долівці суха ганчірка і пошарпаний килимок., а зовсім поряд в іншій хаті з сім’єю живе його син. Коли я прийшов, то дідуся не було, на той час він порався в хліві, зайшов трохи пізніше, з посмішкою розпитуючи сина хто я такий.

      Низенький господар з’являється на порозі. Він твердо тримається на коротких ногах, обмотаних широкими шерстяними шкарпетками. Одягнений у синю олімпійку й теплу шапку.

      – Я в хліві був, — хриплим голосом пояснює. — Корову порав. Навіть не чув, як хтось зайшов. Вже глухий чисто.

     

      - Тяжко вам тут самому? — голосно питаю.

      Він пильно слідкує за губами. Відповідати не поспішає. Показує рукою на крісло, а сам вмощується на підлозі.

     — Так ліпше, — каже. — Туда зависоко. Дуже погано живу, дитино, дуже. Трохи син помагає. Він живе тут недалеко. Свою сім’ю має. А я вже 30 років ходжу навколішках. Черевики б мені якісь пошили, бо так не зручно. Ходив би надвір, коли падає дощик чи лягає сніжок, — усміхається дідусь.

      - Розкажіть дідусю Михайле, про своє життя і про те, як ви його прожили?

      - У нас в сім’ї було четверо дітей, наші батьки належали до простих людей, батько був лісорубом, а мати домогосподаркою. Ще з дитинства батьки привчали нас до праці, бо коли людина вміє працювати, то у світі не пропаде, ці слова не раз лунали з вуст мого батька.

      - А яким було ваше дитинство?

      - В ті часи життя було не з легких: війна, голодомор, а потім імператорство союзу і комуністів, які свідомо знищували простих людей. Забирали корів, волів і різний скот в колгосп, а люди зоставалися ніс чим, а сім’ї годувати треба було, бо дітей було не так як тепер двоє, а по шестеро, а то й по восьмеро чи десятеро, от і розривався батько бо працювати доводилося і вдень і вночі.

      - А чим ви займалися у молодості ?

       - А та скільки тієї молодості було... Війна забрала найкращі роки, добре, що хоч живим вернувся, багато моїх друзів і побратимів полягло просто серед поля. В молодому віці бачити таку кількість смертей не бажано, бо в голові робиться казна що... Ще вчора з другом розмовляв, а сьогодні копаю для нього могилу, зроблю якого хрестика, щоб йшов з Богом на той світ. А потім шукаю інших друзів, щоб коли помру й мені якогось хрестика зробили...

       - Коли повернулися, то, мабуть, тоді і взяли шлюб?

       - Знаєш, (відповідає засмучено). Точну дату чи рік я вже не пам’ятаю, єдине згадую, що тоді на Закарпатті панувала Австро – Угорщина. А моїй дівчині, яка мала стати моєю дружиною ледь виповнилося 19 років, молодшою була за мене на шість років. Але нічого, якось прожили ми, аж ціле життя, вже більше п`яти років, як вона спочила.

        - А як ви втратили ноги, кажуть люди, що з війни прийшли здоровим?

        - Правду кажуть, свої ноги я втратив тридцять років тому: пішли ми якось у полонину Менчул косити. Літо. Жара. Спали в колибі, яка була накрита сіном. Горіла ватра. Чи то вночі хтось розвалив колибу чи то, вона сама впала на мене і ще кількох людей...Всі зосталися здорові, а от мої ноги обгоріли аж по коліна. Від опіків зробилися живі рани і лікарі ампутували мої ноги, які, мабуть, Тиса в море понесла (жартує).

        - Ну і як після операції вам полегшало?

       - Та де там полегшало, ще сильніше боліло, було одного разу, що вже не сила було терпіти і я по правді хотів їх зовсім відтяти сокирою на колоді. Лікарі все тіло обідрали, здирали шкіру з живота і тулили до ампутованих кінцівок.

         - А як живеться вам без ніг?  

         - Погано і дуже погано, вже 30 роки ходжу навколішки.

         - А вони зараз болять?

         - Зараз уже ні, трохи, от ходити не зручно. Вже звик.

         - Ще років три чи чотири люди бачили вас у селі, до якого кілометрів зо три, а тепер вже не бачать, мабуть, сил не має ходити?

         - Звичайно, роки беруть своє, колись вставав ще було темно і майстрував дерев’яні граблі по чотири пари поки сонечко зійде. А потім несу на базар щоб мати яку копійчину.

         - А пенсію вам не платили?

         - Та що там тієї пенсії було, а жити, то треба, та і роботи я не боявся ніколи, а тим більше тоді, коли приходило літо, трава як виросте, то тільки мою шапку видно і чути дзвінкий свист коси. Як було здоров’я, то на корову сіна міг сам накосити.

         - А що тепер його вже нема?

         - Та як нема (посміхається), ще трохи є, в середині я здоровий як дуб, але їсти зовсім не можу, зубів вже давно немає, а ясна без них болять. Та і зі слухом проблема зовсім оглух.

          - Ви, мабуть, не курите, раз маєте таке здоров’я?

          - Е ні, курю ще і як курю, подеколи і двох пачок мало на день, а без роботи цигарку за цигаркою. Пробував кинути, та ніяк не можу.

          - А що це за нагороди у вас?

          - Та... ( засмучено шепоче) Влада нагородила орденами: на 60 – років перемоги Великої Вітчизняної війни. А ще я і захисник вітчизни...

           На кінець дід Михайло, починає співати пісню, яку колись співала його майбутня дружина, коли її парубка воювати забирали...

 

           - В зеленому гаєчку пташечки співають.

             Вже мого милого на войну волають...