«Рідна мова – дар Божий» - в цьому переконаний кандидат філологічних наук, доктор мистецтвознавства Іван Хланта, який даній тематиці присвятив цілу книжку яку, власне, так і назвав. Вона надзвичайно актуальна сьогодні з огляду на ті мовні процеси, що відбуваються зараз в українському суспільстві. Особливо боляче приймати свідомому громадянинові неповагу до мови у такій інтимній сфері, як духовність. В багатьох храмах священики спотворюють свої проповіді суржиком або ж застосуванням російської вимови. Докладніше про це Іван Хланта пише у першому розділі книжки. Він об’їздив усе Закарпаття, побував у багатьох храмах, проаналізував мовлення священнослужителів церков і жахнувся: у нашому краї є лише одиниці таких храмів, де під час проповідей послуговуються українською мовою. Нехтування духовенством мовної культури, свідоме застосування кальок і штампів призводить до втрати духовного здоров’я віруючих, - вважає автор книжки. Як аргумент, він наводить цитату з Послання до Ефесян: «Нехай жодне гниле слово не виходить із вуст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує».

У Біблії є багато епізодів, які прямо вказують на те, як послуговуватися мовою і, зокрема, якою мовою треба спілкуватися з Богом. Звісно, Іван Хланта не міг не застосувати цей вагомий і авторитетний «арсенал» до свого видання, тож воно просто рясніє цитатами із Святого Письма. 

Автор проаналізував й виступи духовенства на обласному радіо та телебаченні, де навіть у ефірі деякі священики застосовують суржик, від  чого складається враження, що людина, яка говорить, є малограмотною, порівнюючи теле- і  радіопередачі інших релігійних організацій, що також виступають у ЗМІ, але вже літературною українською мовою.

Другий розділ книжки «Мова – найцінніший дар Божій людині» порушує проблему русифікації церкви і привнесення у цю сферу політики. «Деякі діячі в рясах проводять у Закарпатті ту духовну політику, яка потрібна сусідським імпер-шовіністам сьогодні», - запевняє Іван Хланта і піддає жорсткій критиці таке духовенство. Цій темі досі ніхто не приділяв такої вичерпної наукової праці, як і доволі смілої риторики щодо мовного питання православного духовенства на Закарпатті. Це вперше робить Іван Васильович, попри те, що сам належить до цієї конфесії. Це його громадянська позиція і позиція людини, яка знайома навіть з деякими ієрархами церкви. Її він неодноразово висловлював усно, а зараз своєю книжкою «Рідна мова - дар Божий» виносить на публічне ознайомлення. Автор висловлює побоювання, що через неоднозначне сприйняття зросійщених богослужінь віруючими, ті будуть здійснювати перехід у інші конфесії і секти. Такі факти непоодинокі, адже люди часто розчаровуються у традиційній церкві через певні дії її окремих духовних отців.

То якою мовою ми повинні спілкуватися з Богом? Це питання стало ключовим у третьому розділі книжки, і воно доволі актуальне, оскільки дехто вважає, що богослужіння повинні проводитися церковнослов’янською, інші українською, а ще інші – російською. Наразі у більшості православних храмах Московського патріархату вони здійснюються церковнослов’янською з російською вимовою. Дуже часто вірники не розуміють суті слів, почутих під час богослужінь, а слова без розуміння їх значення, звісно, не можуть дати добрих плодів. «Читати і сприймати Слово Боже, звертатися до Господа рідною мовою є живим утіленням Христової заповіді його Апостолом про потребу проповідувати Євангеліє по цілому світу всім народам. А проведення богослужіння рідною українською мовою на рідній землі, читання цією ж  мовою релігійних книг розширюватиме знання з історії релігії та церкви, сприятиме інтелектуальному збагаченню кожної особистості», - вважає автор видання.

Звісно, сміла позиція Івана Хланти викликала на Закарпатті неабиякий резонанс, адже матеріали, що увійшли до книжки «Рідна мова – дар Божий» публікувалися у деяких ЗМІ та Інтернеті. Саме на веб-сайтах розгорнулася широка дискусія порушеної теми. Багато закарпатців підтримало знаного науковця, а були й такі, що всіляко обзивали його і лили бруд на нього, називаючи «безбожником».  Сам Іван Васильович вважає себе віруючою людиною і каже, що саме віра в Бога спонукала його публічно порушити питання, яке хвилює багатьох.