Поетична творчість закарпатського поета Михайла Петровича Хланти привернула увагу багатьох людей, які ретельно слідкують за сучасним літературним процесом. Поряд з новими, нерідко аморальними тенденціями теперішньої української літератури, дозрівають і добрі плоди слова, які несуть людям високу духовність, облагороджують її. Творчість Хланти є саме такою, хоча поет уважно слідкує за модерними літераторами і хтозна який досвід йому це принесе та що навіють думки. Наразі Михайла Петровича називають перспективним закарпатським поетом. Інтерв’ю з цією людиною пропонуємо нашим читачам.

– У деяких поезіях Ви намагаєтесь пізнати різні грані людських стосунків, а через це пізнати себе. Хто Ви? Який Ви?

– Важко відповісти. Судіть самі.

– Ваші вірші автобіографічні?

– В більшості, так. Якщо деякі не про моє життя, то про глибокий стан моєї душі. В цілому, пишу про побачене, пережите, відчуте, про життя людей, які мене оточують, події, які відбуваються, і система самого буття не залишає байдужим до всього. А ще в мене є такі рядки:

         Пишу я поки можу ще писати,

         Незнаю я чи завтра напишу...

– Військову службу проходили в Десні, у тій самій військовій частині, що прославилася на всю Україну суворою дисципліною і «дідівщиною». Відомо, що солдати полюбляють робити записи у так званих «дембельських блокнотах», де можна знайти чимало всіляких армійських жартів та віршиків, до речі, досить талановито написаних. Ви це також робили?

– Я б не сказав, що у Десні було аж надто погано.  

За півтора року служби доводилося зустрічати багато інтелектуальних і по-своєму талановитих людей. Кажуть, що в армію забирають лише бідних і дурних, але так кажуть тільки ті, які відхиляються, або будемо говорити відверто, відкупляються від служби, і в яких на даний момент військові квитки з діагнозом психічного відхилення.

         В армії, людина, яка, можливо, ніколи на задумувалась над своєю творчою здібністю, по-новому осмислювала сенс життя, і деякі листи додому чи до коханої нагадували уривки з високохудожнього роману. Багато пісень, складених мною, а співслужителями покладено на музику, можливо й донині виконуються солдатами у супроводі гітари. Напевно,  й досі записуються і переписуються в «дембельські блокноти» жартівливі віршики про армійські будні.

         Була служба армійська... Складна, але цікава.

– Знаю, що пишете й прозу, але жодного разу її не друкували. Чому?

– Поки що проза для мене нерідна, далека. Хочу пізнати її глибше і ширше, написати більше оригінального. Тоді й буду подавати її на суд читачам.

– Натхнення – особливий стан людської психіки, який проявляється по-різному, нерідко доходить до божевільних думок. Як це проявляється у Вас?

– Цей стан дійсно можна назвати божевіллям думок. Проявляється він наче припадок. Голову прошивають всілякі думки і від цього ніяк не можна відхарастатися, якщо не вилити осмислене на папері. Наче тягар з плеч, коли дописую останні рядки твору. У студентські роки це траплялося навіть на парах, а іноді, серед ночі вмикав світло і писав, за що мені досі „дякує” однокурсник-співмешканець.

– Ще два десятиліття тому видати книжку, у якій відсутні хвалебні твори про Леніна чи Компартію, було майже неможливо. Як до цього історичного факту ставитеся з висоти сьогодення?

– Шкода те покоління. Але правду ніде діти – воно було талановите. Були тоді й фанатики, а були й свідомі українці. Останні поплатилися власною долею, а перші... По різному було... Головне, що все минуло і, надіюсь, більше наша історія такого не зазнає.

– Перед теперішніми літераторами стоїть проблема видання книжок. Не кожен талановитий письменник  може за власні кошти їх видати, а шукати спонсорів – досить принизлива справа для творчої людини. Як Ви вирішуєте цю проблему?

– Першу збірку я видавав за власні кошти, а на другу знайшовся спонсор, якому щиро дякую. На жаль, сьогодні в державі підтримка молодих літераторів дуже слабка.

– Напевно, слідкуєте за сучасною літературою. Як її оцінюєте, кого читаєте?

– Зараз уважно слідкую за сучасною закарпатською літературою, у якій чимало талановитих людей, зокрема, в групі письменників „Джинсове покоління”. Остранній перечитаний твір – роман Дмитра Кешелі „У смерті були твої очі”.

         На жаль, ми часто женемося за Заходом, забуваючи про спадок своїх предків та колорит нації, яка немало страждала і страждає зараз. Якщо, наприклад, Шевченко писав про нелегке життя кріпаків, то наші заробітчани нерідко мають таку ж важку долю і про це теж варто писати, бо то гірка реальність. А ще не треба забувати про звичайні людські почуття і вічні цінності.

– Які теперішні письменники найбільше привертають Вашу увагу?

– Юрія Андруховича та Любка Дереша, напевно, можна й не згадувати. Вони привернули не лише мою увагу, хоча твори останнього, в яких так багато жорстокості та брутальності змушують задуматись: невже насправді усе так погано? З іншого боку, якщо виховувати молоде покоління на такій літературі, мабуть, усе так і буде…

         Київська письменниця еротичної лірики Олеся Мудрак назвала українську літературу цнотливою і запевняє, що вона не повинна бути такою. Я нічого не маю проти, коли жінка пише про свої почуття, але чи не забагато пафосу в брутальних словах? Я захоплююсь прозою наших письменниць Оксани Луцишин та Ірисі Ликович, але вважаю, що, скажемо, такий відкритий опис гвалтувань над унітазом туалету закуреного кабака, ніколи не може бути духовним, чистим, світлим…

– Над чим працюєте зараз?

– В наступній збірці планую помістити поезію і прозу на одну тематику. Яку саме – секрет. А ще горю бажанням написати великий роман, але за браком часу не можу це реалізувати. Якщо, зненацька, не помру, то ще покажу клас!

– Дякую за розмову! Творчого Вам натхнення!