Василь Петрович Свалявчик – член Національної спілки художників України, лауреат Закарпатської обласної премії імені Й. Бокшая та А. Ерделі в галузі  образотворчого мистецтва за 1998 рік. Себе він називає художником щасливої долі.

         Інтерв’ю з цією непересічною людиною пропонуємо Вашій увазі.        

         – Переважно, Ви створюєте  пейзажі. Чим вони Вас приваблюють?

         – Природа – це вічність, вона – життя, джерело енергії і натхнення, вона унікальна і цим гріх не скористатися художнику. Я отримую велику насолоду коли відтворюю на полотні неперевершену красу довкілля. Природа при будь-якій порі року і за будь-якої погоди є прекрасною, а художник якраз і „полює” за красою. Протягом свого життя перемалював на полотні чи не всі полонини Міжгірщини та Рахівщини. Хоча працював скрізь на Закарпатті, але саме ці два райони найбільше дорогі моєму серцю. Полюбив їх не лише за чудову природу, а, передусім, за доброту і щирість місцевих жителів. Маю тут багато друзів, яких дуже ціную.

         – Що головне у пейзажі?

         – Головне – художник, який, відповідно до своїх знань, досвіду і світогляду, відтворює побачене.

         Серед об’єктів природи мене найбільше приваблюють гірські річки, потоки. Вони – важливий елемент пейзажу, надають йому особливу ауру. Також вважаю, що художник не повинен відображати довкілля „сліпо”. Він повинен шукати у побаченому те, що на даний момент є найсуттєвішим, аби створити відповідний образ.

         – У житті іноді трапляються такі випадки, що стають поштовхом до чогось вагомого. Що спонукало Вас стати художником?

         – Я навіть не задумувався над тим, аби стати художником. Усе сталося само собою. Любив малювати ще з дитинства, удосконалював свої знання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва на відділі художнього розпису, а далі – досвід. Ще дуже хотілося увіковічнити красу рідного краю і, думаю, що мені це вже вдалося.             

         – Коли художник найбільше сповнюється натхненням до праці?

         – Особисто для мене натхнення приходить під час роботи. Якщо художник не працює один день, йому можна пробачити, якщо не працює другого дня, то і це йому можна пробачити, а якщо й третього дня не бере до рук пензля, то краще йому взагалі не братися за  цю справу. Художник, наче хірург: коли тривалий час не займається своєю роботою, може втратити частину набутих знань, у тому числі й натхнення. 

–       Яка доля Ваших численних картин?

         – Вони беруть участь в обласних виставках з 1976 року, у всеукраїнських – з 1984, а у закордонних – з 1987. Доводилося неодноразово їздити на міжнародні пленери та симпозіуми, мав персональні виставки в Мукачеві, Ужгороді, Києві, місті Фюсен (Німеччина) тощо. Мої твори закуплені Міністерством культури і мистецтв України, Дирекцією виставок Національної спілки художників України, приватними цінителями мистецтва  нашої країни, а також колекціонерами чи не з усіх континентів. Отже, чимало  моїх дітей – картин – розійшлися по світу. До мене завжди приходить багато гостей звідусіль, які цікавляться картинами, купують їх; кращі роботи зберігаю у себе вдома.

–       Дякую за інтерв’ю. Бажаю Вам подальшої плідної праці.