Закарпатський край – чудова земля України, що оповита вічними казками, піснями, легендами, повір’ями та приказками, які передаються з покоління в покоління як вічний скарб, як пісня, що урочисто передається з уст в уста, аби  співати й наспівувати про те, що має право жити доки буде жити Україна та її працьовитий народ.

Народна творчість невичерпна і тягне свою сиву ниточку з давнини, яка прядена, оспівана та оплакана пращурами, бо в кожному давньому творі пульсує й вирує жага, до кращого життя, кохання, праці. Багато води протекло в з того часу, як почав існувати на Закарпатті фольклор, що збирався як бусинки на довгу ниточку, аби утворити намисто з різнокольорових камінців, яке за велику честь має носити в серці кожен.

З якого ти роду, з якого народу? Проспівай чи розкажи казку і я скажу хто ти, і хто твої батьки. Такими словами вже багато років живе відомий закарпатський науковець, доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук, заслужений діяч мистецтв України Іван Хланта. Уродженець с. Копашнево Хустського району у свої майже сімдесят років видав та упорядкував на один десяток більше книг, випередивши свої роки життя. Це переважно великі книги на декілька сотень сторінок, які свідчать про значну і тривалу працю над ними. Варто відзначити такі провідні видання: «Пісня над Карпатами» (1994), «Закарпатський вертеп» (1995), «Літературне Закарпаття ХХ століття» (1995), «Ой, видно село» (2003), «Покаянні та похоронні пісні» (2007), «Співайте Богові нашому, співайте» (2008), «Закарпатські замки у легендах, переказах та літературних творах» (2009) тощо.

Літературна спадщина чимала вже в цього чоловіка, але не зважаючи на свій поважний вік Іван Васильович має ще дуже й дуже багато планів на майбутнє. Мабуть, завдячуючи своєму непосидючому та невтомному характерові, Івана Хланту добре знають не лише в Україні, а й далеко за її межами. На запрошення союзу українців в Румунії він їздив та записував пісні на Мараморощині,  Банаті, побував також в Російській Федерації на Кубані та в Сербії, де переважно проживають русини-українці.

  Іван Хланта – невтомний трудівник, що збирає найцінніше з минулого, поки ще не пізно зібрати. Працьовитість, мабуть, привили йому батьки, адже він виходець з багатодітної родини, де навчений як добрий господар, вміє давати всьому лад. Зараз краєзнавець працює над своєю ювілейною вісімдесятою книжкою, яка вже скоро побачить світ, але  це ще не кінець здобутків талановитого фольклориста. 

       «Дайте мені музей, і я його заповню» - так колись сказав відомий іспанський художник та скульптор Пабло Пікассо. Ці слова можуть стосуватися й Івана Хланти, який став організатором та ініціатором у створенні Крайового музею літератури, фольклору та мистецтва в с. Копашнево, що на Хустщині в Закарпатській області. В сільській Капашневський школі на малій Батьківщині, за сприяння педагогічного колективу та особисто директора навчального закладу Петра Петровича Прилипка, 4 вересня 2005 року  було створено унікальний музей. За такий короткий відрізок часу існування музею вдалося зібрати понад  4000 експонатів. «Але це не всі виставлені, бо ж бракує місця…» - каже Надія Іванівна Гангур, керівник музею. А й справді досить велика кімната, яку виділила школа забита вщент. «Це, передусім, велика заслуга Івана Васильовича, який назбирав це все, а збирав роками й зараз кожного разу, щось приносить», - розповідає Надія Івенівна.

     До розмови долучається й сам Іван Васильович Хланта, що веде  екскурсію музеєм: «Ось в поличках матеріали розміщені за районами Закарпаття, по окремих розділах ідуть митці та трудівники слова Виноградівщини, Іршавщини, Воловеччини, Хусщини. Найперше стоїть фотографія письменника, потім біографія, трохи нижче у послідовності представлені книги автора. І так представлено кожний район. Також в музеї досить багато зібрано матеріалів  про Карпатську Україну. Шкода, що вже місця бракує є багато цікавих матеріалів, що лежать у шухлядах, бо нема де виставити, але скоро, мабуть, з’явиться.  Дирекція школи обіцяє виділити нам ще одне приміщення, де буде картинна галерея. У нас є ряд картин талановитих художників Закарпаття і не тільки. Вони обіцяють ще подарувати деякі свої роботи, але поки не має де їх розмістити».

   Музей дійсно унікальний, адже тут зібрано твори  маловідомих або репресованих письменників  закарпатського краю. Про їхню творчість довго замовчувалося. Лише після здобуття Україною незалежності почали згадуватися такі імена як: Августин Волошин, Михайло Попович, Андрій Ворон, Марко Бараболя та багато інших.  На окремій поличці зібрані подаровані книги Іванові Хланті. Дуже приємно, що все це  він приніс у цех храм літератури, де просто дихати не можливо, тут потрібно жити дихаючи. Поглядаючи на кожну поличку з книгами, на картину чи вишивку – пірнаєш думками в ті часи, коли творилися всі ті шедеври. 

  Приємно, що музейну справу підтримує закарпатська періодика, адже на столі лежать  

підшивки таких відомих газет як «Новини Закарпаття», «Трибуна», «Синій Вир».  На довжелезній грядці вивішені вишиті рушники, поряд на столі вироби з дерев’яних трісок народного умільця Петра Картанича з Великого Березного. На стінах крім картин висять мудрі слова багатьох майстрів художнього слова, кожні  обведені різними  орнаментами народної вишивки; двох подібних  немає. 

Милує та зачаровує не лише людське око, а й і душу ікона Покрови Божої матері, яка виготовлена із бісеру в Бедивлянському монастирі, що на Тячівщині

 Своє почесне місце в музеї займають книги та праці батька музею Івана Хланти. Цікаво подивитись як  він пройшов літературну дорогу від першої публікації в 1964 році і до сучасної книжки.

  - Іване Васильовичу, що спонукало Вас створити музей? І яка його мета?

- Бажання створити такий храм літератури було давно, але  місця не знаходилося. Коли знайшлося, одразу втілив задумане в рідному селі. Школа - найкраще місце для музею, адже тут ростуть та формуються майбутні покоління. Дуже добре, що музей відіграватиме велику роль у вихованні дітей. Заклад працює кожного дня, щоб діти приходили та пізнавали письменників рідного краю, знайомилися з їхнім життям та творчістю, вивчали фольклор, знайомилися тощо. Щоб все, чим  жило Закарпаття не помирало, а жило й далі та передавалося в майбутнє. Приємно те, що за час існування музею багато дітей самі пробують писати вірші, оповідання і це не дивно, адже дух зібраної літератури відіграє велику роль у світосприйнятті дитини.

  - Хто крім дітей приходить у музей?

  - За п’ять років його відвідало не одна сотня людей, до того ж, різних поглядів, національностей та професій. Художники, літературознавці, письменники, вчителі, народознавці, які приїжджають не лише із Закарпаття, а й з України, Румунії, Польщі, Росії, Словаччини, Сербії. Зараз всіх не згадаєш, але в книзі   відгуків, кожен залишив найкращі слова, а це вагомий  внесок у наш розвиток. Поетеса Софія Малильо навіть написала вірш про музей, що має назву «У цей музей приходять, як у храм». Її враження від побаченого були незабутні, мабуть, тому вона й написала ті дивовижні рядки, які зараз висять в рамочці як подарунок авторки.  Приємно, що людям подобається і вони, приходячи, черпають тут свій ковток літератури для душі та серця.

 

- Іти вперед і не топтатися на місці. Планую видати чергову книжку, в який йтиметься про українців Румунії. А далі іншу… Насправді, треба докладати всіх зусиль, щоб зберігати в належному чині те, що вже створено – музей, який дає найкращі плоди. Оскільки ви спитали про майбутнє, то відкрию вам таємницю і покажу, щоб побачили на власні очі приміщення, в якому буде наша картинна галерея. Тут ще пахне фарбою, але ще не тією…

В сьогоднішній складний час бути простою людиною, без депутатського мандату та потужного бізнесу і зробити так багато для закарпатського краю та України, майже не можливо. Але ентузіазм Івана Хланти бере гору над усім можливим і не можливим, щоб для майбутнього пронести крізь життя цілу епоху.