Серед епітетів, якими щедро обдаровують Синевирське озеро, провідним, мабуть, є «легендарне». І не випадково, бо про гірське водне плесо існує дуже багато легенд, більшість з яких – про трагічне кохання двох молодих людей Сині й Вира, яким на березі водойми встановлено дерев’яну  скульптурну композицію (автори І. Бровді  та М. Санич). Отже, про виникнення гірської водойми – з позиції народної уяви.

СИНЯ Й ВИР

Тут, де зараз знаходяться гірські поселення Синевирська Поляна і Свобода, вперше в давнину поселилисяутікачі від панського ярма з різних кінців Карпат. Навкруги місцевість оперезували непрохідні ліси, куди пани боялися навідуватися. Горді горяни, які пустили тут корінь,вважали себе свобідними людьми і тому поселення назвали Свободою.

А Синевирська Поляна отримала назву від гарної поляни, де поселився один чоловік з родиною. Згодом нарід розрісся. Люди-втікачі спочатку жили мирно, в злагоді, ділили все порівну, а з часом з'явилися заможні ґазди, на яких працювали бідняки. Багаті мали худобу, землю, на якій мучилися батраки. Численні отари овець випасали в лісах та на полонинах. Від овець люди мали молоко, сир, м'ясо, вовну, шкіру Овець випасало сім вівчарів. Там, де зараз озеро, знаходилося стійбище для овець, звідси й видавали господарям сир.

Серед вівчарів виділявся вродою Вир, син заможних батьків. А оскільки Вир був наймолодший, то йому часто доручали випасати кіз, яких відокремлювали від овець.

Одного дня, напасши кіз,юнак пригнав їх до кошари і тут зустрів красуню. Це була дочка бідної вдовиці Ксеня (Синя, Синь), яка прийшла за жентицею (сироваткою), яку з мамоювикористовували замість молока. Краса дівчини так вразила Вира, що відразу закохався в неї. Дівчина спочатку на залицяння не піддавалася, бо знала, що той син багачів, а вона бідна сирота і з неї можуть наглумитися заради забави.

Та серце не камінь. Молоді люди покохали одне одного. Але з тої любові добра не було. Батьки, довідавшись, що їхній син хоче одружитися з біднячкою, почали його наговорювати проти дівчини. Засмучений юнак вже хотів накласти на себе руки.

Молоді довгий час зустрічалися, любилися, як голуби.

Вдова, дізнавшись про кохання дочки з Виром, просила її порвати ці зв'язки, бо мовляв, багатий бідному не пара. Та вже було пізно: Ксеня чекала дитину.

- Що, дитино будемо робити? запитала згорьована вдова дочку. Мало в нас біди, а ще й цієї треба?  Кому ти будеш потрібна з байстрюком, хто тебе візьме на роботу?

Після цих слів бідолашна Ксеня побігла за порадою до коханого. По дорозі в гори відчула, що мають початися роди, але все бігла і бігла, перемагаючи біль під серцем. Нарешті,  дібралася до Поляни, де вівчарі доїли овець, і закричала: "Вире, мій коханий!" І впала на землю. Вівчарі зареготали, мовляв, прийшла до Вира полюбовниця.

Вир мерщій кинувся до Ксені. Але та вже не могла вимовити жодного слова. Знесилена, згорьована від злих язиків, сирота померла при пологах, як і її немовля.

         Вир, не витримавши смерті коханої,заліз на найвищу смереку і з її вершини йкинувся на гостре каміння, відразузагинувши.

Про трагедію в горах вівчарі мерщій сповістили земляків. Батьки Вира, які першими прийшли сюди, жорстоко знущалися над трупом дівчини.

За Ксенею гірко плакала вдова, декілька разів непритомніла. Останніми словами бідолашної матері, яка теж помирала від горя, були: "А щоб це прокляте місце, яке забрало життя моєї дочки і її дитини, зарвалося під землею і стало озером!"

А слова-прокльони вдовиці на вітер не летять. Якщо вони справедливо адресовані, то обов'язково збудуться, коли не одразу, то згодом.

Тієї ж ночі провалилася земля під насмішкуватими вівчарями і під їхньою худобою. А коли вранці другого дня прийшов ватаг за сиром, то на тому місці вже не було ні колиби, ні овець, ні кошари. Голубе озеро заповнило всю територію...

СЛЬОЗИ КОХАННЯ

Колись у давні часи жив собі один багач. У нього була дуже вродлива донька, яку звали Синя, бо мала сині очі. Вона залюбилася в сільського пастуха Вира. Але батько дівчини заборонив їй зустрічатися з бідним, хоч дуже любилися. І молоді надумали втекти , щоб десь поселитися глибоко в горах і жити там, далеко. Але багач дізнався про втечу хлопця й дівчини. Відразу послав за ними погоню. Погоня наздогнала їх, коли були в ущелині межи високими скалами. Переслідувачі не знали, як до них доступити, і скинули на хлопця згори величезний камінь, який упав і роздавив його. Дівчина дуже плакала. Вона тут же поховала хлопця, а сама сіла на той камінь і гірко лила сльози аж наплакала ціле озеро. Його й назвали Синевирським од імен закоханих Сині й Вира.

НЕВІРА СИНА

Жив у горах бідний чоловік із сином. Зібралися вони до Волового на торговицю:  хотіли купити якусь корову на обійстя. Або як не корову, то бодай козу. Йшли та йшли лісами, дорога далека. Довелося їм заночувати в хащі. Знайшли якесь озерце і заночували на березі коло ватри. Та син постійно просив батька не купувати корову, волій уже козу, а на ті гроші, що залишаться, придбати йому кріса, аби мав чим звірину стріляти або й опришкувати. Батько пояснив, що грошей замало, а корову треба для молока молодшим дітям. Якби щось лишилося,  тоді інше діло, а так він не може. Синові це не подобалося. І вночі, коли вони полягали спати, хотів витягти з-під голови у батька торбу та забрати гроші. Так і зробив. Але в торбі справді було мало грошенят. Тоді він подумав, що батько дещо приховав, аби він не міг знайти. Схопив сплячого батька і потяг до озера. Там почав топити, вимагаючи, щоб він признався, де гроші.

- Сине, вір, то всі... - відказував старий.

Син не хотів вірити, даремно той благав: "Сине, вір!.. Сине, вір!.."

        Так син і втопив батька, не повіривши йому.Челядь, як дочулася, хотіла покарати того сина-нелюда, але він утік у розбійники. А озеро, де хлопець утопив свого батька, назвали за словами "сине, вір" - Синевир.