Петро Мідянка: Я не належу до русинських поетів, бо не користуюся нормами мови, яку вони для себе кодифікували - Закарпаття - Каталог статей

Його твори виходять у найновіших антологіях англійською мовою, а статті про нього вміщують резонансні вітчизняні довідники. Він лауреат всеукраїнських літературних конкурсів та міжнародних стипендій, єдиний закарпатець, який є повноправним представником сучасного українського літературного бомонду.

Його 52 роки, за винятком студентських, минули в дерев'яній хижці у гірському селі Широкий Луг на Тячівщині. На полицях удома має десятки видань із дарчими надписами іменитих письменників, науковців, журналістів, які бували в Лузі.

Тим часом насущний хліб йому дає вчителювання. З цього й почалася наша розмова.

- Хто, врешті-решт, переміг у Петрові Мідянці - вчитель чи поет?

- Aле ж ти лауреат Всеукраїнського конкурсу "Вчитель року-98"...

- Певно, на це звання заробляла і моя поетична залікова книжка. Хоча... У моїй номінації "українська мова і література" в Закарпатті за весь період були три "вчителі року". Не хвалюся, але після мене - жодного.

- Я б не сказав, але маю деяку надбавку до зарплати, кількадесят гривень.

- Цікаво пробивав собі дорогу вірш "Панорама Нересницького ринку". Головний редактор райгазети "Дружба" Григорій Міщенко сказав: "Ринок - це місце збуту надлишків сільгосппродукції. Які там можуть бути панорами?". Довелося нагадувати про художнє сприйняття дійсності. Нещодавно ми з дружиною знесли з горища стоси моїх ранніх поетичних спроб: відібрав найвартісніші з них, решту - спалив. Уже є пропозиція львівських видавців опублікувати ті юнацькі вірші.

- В одному з віршів зауважуєш: "Все менше стає Патріархів"... А чи є в сучасній Україні свої пророки?

- Пророцтво для української поезії - рідкісне явище. Після Шевченка ця місія нікому більш не випадала.

- ... Аж у 28 років. Міг її мати ще студентом. Вірші про Леніна, партію тоді гарантували доступ до друку, я ж до цього прийому вдаватися не хотів. Закінчив університет, попрацював 5 років у школі, поки видав першу збірочку. Це сталося в Києві, у видавництві "Молодь". Редакторами були Василь Герасим'юк і Ігор Римарук, з якими склалися приязні стосунки (на жаль, другий із них уже пішов від нас). З часом видав ще 5 збірок, останню - під назвою "Луйтра в небо" (у перекладі - "драбина"). Вона з'явилася за преміальні як переможцеві в книжковому рейтингу інтернет-видання "ЛітАкцент року-2008".

- Знаю, ти мало не всі вихідні проводив у Львові та Києві...

- Це були 80-ті роки, коли утверджувалося молоде покоління. Мені було нескладно з'їздити до столиці й назад, просто щоб поспілкуватися з літераторами. Квитки були дешеві, а ми - молоді: групувалися, зграйками ходили.

- На вулиці Паризької Комуни, що виходила на нинішній Майдан у столиці, був банний комплекс "Центральний". У ньому - кав'ярня, до якої приходило багато молодих поетів -Андрухович, Герасим'юк, Римарук, Малкович... З Києва я міг поїхати й до Ігоря Маленького в Яготин, і до Василя Зубача у Диканьку. Не раз літав і до Росії. А скільки часу провів у бібліотеці критика Миколи Рябчука! Всім їм вдячний за ту щирість, що була.

- У твоїх творах зустрічається багато регіональних, діалектних слів, а також запозичень із інших мов...

- Дещо - з лексикону і місцевих жителів. А є й чимало власних назв: топоніміка і ономастика мають свій шарм. Я ці назви беру зі старих видань, давніх мап. Деяким я давав пояснення, а деяким - ні, додаючи роботи думці. Мої вірші її передбачають.

- Така національна група, як закарпатські русини, вважає Мідянку своїм поетом...

- Я не надто відомий серед русинських поетів. Мабуть, через те, що не користуюся нормами тієї мови, яку вони самі для себе кодифікували. Було, що пробував писати говіркою, але мені це не надто йшло. Українська ж для мене є природною. Я не міг вживати стільки русизмів, словакізмів тощо, це було для мене надмірно...

- За часів СРСР українська поезія перебувала в затінку російської. Як вона почуває себе зараз, коли є першорядною в своїй країні?

- Якщо брати українську поезію різних поколінь, то вона має в Європі дуже високу планку. Хоч і не була надто перекладуваною. Її перекладають ті країни, які толерують Україну здавна, - Німеччина, Австрія, Польща. Менше йдеться про інші нації. Із сучасних авторів найбільше перекладають Андруховича, Жадана, Забужко.

- Переклади і на чеську, і на словацьку фінансували міністерства культури обидвох країн. На жаль, у практиці України такого не відбувається. Наші бізнесмени вміють робити гроші і навіть фінансують дещо. Але їх вистачає лише на те, щоб зробити фуршет, далі справа не йде. Симиренків, Терещенків поки що не видно.

- Один автор сказав: "Поет у Росії більше ніж поет". В Україні таке можливе?

- Відповім словами Ліни Костенко: "Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох". У нас поезія також у пошані, але зараз вона стала сприйматися більш камерно, ніж колись. Поети колись збирали стадіони, тепер - зали.

- Піснею став вірш "Сервус, пане Варгол". Про засновника поп-арту, американця українського походження (із села Меджилабірці в Східній Словаччині) Андрія Вархолу співає Тарас Чубай. Ще мої тексти використовують у піснях Сергій Соболь і Роберт Голованенко з Ужгорода.

- Я до групи Ірванця, Неборака та Андруховича не входив, хоча товаришував із ними. Вони всі - з міст, лише я з села. Став лауреатом "бубабістської" премії за цикл віршів "На мотиви старого часопису "Подкарпатські гласи", герой якого - Петро Карпаторос (себто я сам). Віктор Неборак як прокуратор групи приїхав до Ужгорода і особисто вручив відзнаку - коньяк "Золотий Дюк".

- Обласна літературна імені Ф. Потушняка, нагорода Національної спілки письменників "Благовіст".

- Дуже цікавлюся живописом, графікою, фотографіями.

- Прізвище Мідянка в Лузі найпоширеніше. Воно має відношення до дуже розповсюдженого виду змій із такою назвою?

- Аж ніяк, тим більше, що в нашій місцевості цих змій називають по-іншому - сліпаками. Ймовірно, прізвище має щось спільне з бортництвом. Люди, які ним займалися, виготовляли мед чи, як тут кажуть, - "мнюд". Ймовірно, Мідянки прийшли з-за Головного Карпатського хребта, з Гуцульщини.

- Кожне "пишуче тіло" повинне мати що їсти й пити. Епоха поетів-бомжів в Україні скінчилася.

- У тебе є де жити, але будинок давній, без зручностей.

- Зведений батьком з дерева ще у 1934 році. Щодо зручностей, то їх раніше й справді не було. Мене це влаштовувало, а от дружина - за вдачею революціонерка, почала рішучі зміни. За її ініціативи провели водогін, встановили газову плиту і електробойлер, звели нову піч, яка гріє обидві кімнати.

- Ти одружився торік, причому вперше. За наявності "дружини-революціонерки" ці блага могли з'явитися й набагато раніше. Не шкодуєш?

- Справді, деякі митці одружуються по кілька разів, я ж у п'ятдесят один - уперше. Щоб жалкувати, то ні. Але сьогодні саме дружина Людмила Загоруйко стала тією людиною, з якою я ділю всі радощі й печалі. Життєві й літературні, адже вона - письменниця, видала дві прозові книжки. Переїхала до мене зі столичного Ужгорода, маючи там гарну квартиру та усталене життя. Тут займається не лише господарством та облаштуванням хати, а й пише твори.

- Так, восени купили козу Мілку, яка невдовзі приведе козеня та даватиме молоко. Ще маємо курей, двох котів. А перед Різдвом зарізали свинку. Натопили смальцю, є і м'ясце.

- Доводилося бачити, як виспівуєш у церкві...

- Прилучив мене до церкви батько, який не пропускав жодної служби. Років зо двадцять, відколи всім стало вільно туди ходити, я й співаю. Це "підзаряджає" тією енергетикою, що є в храмі.

Петро МІДЯНКА. Народився 14 травня 1959 року в с. Широкий Луг на Закарпатті. Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету. Друкуватися почав з 1974 року. З 1982 року працює вчителем української мови і літератури в загальноосвітніх школах сіл Новоселиця і Тисолово Закарпатської області. Автор численних поетичних збірок. Твори перекладено російською, угорською, англійською, чеською, словацькою, сербохорватською мовами.