Верховина… Мальовничий край гір, щедрих лісів, дзюркотливих річок і водоспадів – він надихнув на творчість не одного письменника, художника, журналіста. Кожна людина, яка вперше потрапляє у світ чарівної природи Міжгірщини на Закарпатті, ще довго перебуває під враженням. Краса цього краю здатна навіть творити дива – оновлювати людське мислення якісно новими ідеями. І це не пусті слова. Мова йшла про тих, хто тільки навідувався у наш край, а хто тут народився і виріс? Того Бог неодмінно обдарував якимось талантом. Не один письменник Міжгірщини оспівав свою рідну землю, не один верховинський художник пензлем малював її красу на полотні… А які талановиті тут живуть столярі, різьбярі, ковалі – про них, працьовитих і життєлюбних людей на сторінках Міжгірської районної газети «Верховина» завжди з любов’ю добрим словом пише редактор цього часопису Василь Пилипчинець. Він народився у прекрасному гірському селі Лозянський. Його, як й інших верховинців, Бог обдарував талантами, з-поміж яких журналістика стала справою його життя. Ковалем слова він став ще у дитинстві, дописуючи кореспонденції до райони. Вже тоді у матеріалах Василя Пилипчинця був помітний талант. От і вступив він на навчання на факультет журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, який успішно закінчив у 1979 році. Відтоді і донині доля майстра слова пов’язана з працею у газеті «Верховина». Матеріали пана Пилипчинця завжди насичені цікавими подіями, побудовані оригінально і викликають особливий інтерес читачів. Статті цього журналіста десятки років регулярно друкують закарпатські обласні газети і навіть всеукраїнські, бо в його матеріалах обов’язково знайдеться якась родзинка. Мандруючи Верховиною, спілкуючись з горянами, він ніби полює, у позитивному значенні цього слова, за чимось особливим. Жодна цікава подія не проходить повз його увагу, а серед буденних клопотів земляків неодмінно зуміє віднайти оту родзинку. Цілий «склад» журналістських «трофеїв» назбиралось за понад два десятиліття професійної діяльності. Аби вони стали доступними широкому колу читачів, за порадою доброго друга і колеги Василь Пилипчинець випустив книжку «Родзинки глибинки (репортаж з отчого краю)». Видання недавно побачило світ в одній із ужгородських друкарень і вже привернуло увагу значного числа цінителів слова. Книжка містить найбільш цікаві матеріали Василя Пилипчинця, що написані у різні роки, але актуальні будь-коли. 370 сторінок видання автор поділив на 11 розділів, до яких увійшло понад 130 статей, інтерв’ю, репортажів, нарисів. Найбільший розділ перший – він містить 41 матеріал і має однойменну з книгою назву. Вже самі заголовки статей привертають увагу: «Тіні забутих Кужбеїв», «Глава Верховини», «Сумна мелодія веселої трембіти», «Королівському роду нема переводу», «Кожен коваль свого довголіття», «І все-таки жінки живуть довше», «Там, де ночують тумани», «Турнір стригалів», «Будь ґаздою – станеш головою», «Верховинський «Робінзон», «Диво Чорної Ріки» тощо. Ось, у статті «Тіні забутих Кужбеїв», якою й починається книга, розповідається про померле село Кужбеї. Воно знаходилося у горах і, хоча було віддалене, люди жили тут мирно, щасливо, господарювали, бо мали землю. Та насильницька колективізація змусила горян покинути свої осідки, бо їхні поля вмить стали колгоспними. Роки йшли і (о, диво), дві жінки у цей бурхливий час прогресу вирішили повернутися у село предків, де немає таких вже звичних для сучасної людини благ цивілізації. У селі, де живуть дві жінки, навіть церква є. Одного разу тут зібралися вірники з навколишніх населених пунктів, щоб взяти участь у святковій літургії, яку відслужив отець Василь із села Сойми. Не було тоді меж радощам жінок-самітниць. Вони щиро вірять, що з воскресінням церкви оживе й село. Загалом, у публікаціях Василя Пилипчинця нерідко знаходимо розповіді про близьких до природи людей, про тих, які не вміють лукавити, які живуть законами справедливості. Саме таких героїв бракує сьогоднішньому бурхливому суспільству, у якому скрізь війни, непорозуміння, бруд і зло. А добрих людей таки чимало і про них часто пише «мисливець за родзинками глибинки». Ось хто є тими родзинками – люди. Вони творять культуру й історію Міжгірщини, такі як, наприклад, Юрій Павлович, майстер, що оживлює дерево, Лука Дуда, талановитий педагог і тренер, Дмитро Юрик, знаний казкар, Андрій Воробець, майстер мініатюрних церков, Ілля Шанта, лікар від Бога та чимало інших. Багатьох з них уже немає серед живих, але вони лишили по собі добрий приклад, гідний наслідування. Їх пам’ятають, згадують, дякують за добрі справи. Попри те, що Бог обдарував верховинців чарівної краси довкіллям, тут не таке вже й просте життя. Природа нерідко випробовує людей всілякими стихіями. Василь Пилипчинець був свідком людського горя, яке приносили людям повені, зсуви, вітровали і інформував про це читачів, а у своїй книжці присвятив даній темі розділ «Знак біди». Читаючи праці журналіста, читач усвідомлює наскільки часто буває несправедливим, коли скаржиться на ті чи інші обставини життя, будучи насправді доволі успішним. Не варто через дрібниці нарікати на життя. Переконуєшся у цьому також, коли читаєш матеріали про нелегку долю заробітчан, багатодітних сімей, дітей-сиріт, інвалідів, поданих у розділі «Життя без прикрас». Василь Пилипчинець – великий природолюб, тож пише про природу з задоволенням. Він не уявляє себе без цих високих гір, широких полонин, щедрих лісів, без «тихого полювання» і подорожей з друзями. Саме під час таких мандрівок автор набирається натхнення і створює захоплюючі матеріали про довкілля і людей, які перебувають у єдності з природою. Ось, у статті «Серед чужих стала своєю», журналіст розповідає про те, як дика козуля стала членом однієї сім’ї. Знайшов її господар пораненою в лісі ще малятком. Верховинець врятував життя тварини і прийняв до своєї родини. А от інша подібна історія, яку відшукав Василь Пилипчинець і написав про неї статтю «Хижий птах з доброю ознакою»: один священик випадково знайшов у лісі пташеня канюка зі зламаною лапкою. Звичайно, не залишив отець тварину на погибель – забрав додому, вилікував і відпустив. Але птах прилетів знову до свого рятівника і в ліс повертатися не хоче. Отак виникло «братерство» священика з канюком. Ці та інші цікаві факти зі світу взаємин між природою і людиною містяться у двох останніх розділах книги «Родзинки глибинки (репортаж з отчого краю)». Тут же й фото героїв публікацій журналіста. До речі, мистецтво фотографії – ще одне захоплення Василя Пилипчинця. Кожна його світлина має свою історію і несе певний інформаційний зміст. «Родзинки глибинки (репортаж з отчого краю)» поправу можна назвати літописом Міжгірщини, а автора – літописцем. Це також книга-посібник для тих, хто хоче стати журналістом, адже читаючи праці Василя Пилипчинця, можна набратися неабиякого досвіду у творчій справі. Справжнім скарбом стануть «Родзинки…» для туристів, які відпочивають у цьому краї. Для них так важливо відчути наш колорит, дізнатися більше про унікальну землю зелених гір під блакитним небом.
