Дефект генерації
(уривок)

ІІ

Тріск хмизу на вогні своїм звуком, наче голкою, пробивав серце дівчини, що була прив’язана до смереки. Кінцівки рук уже посиніли і звисали, наче підвішені гумові рукавиці. Перетиснуті мотузкою, вени чітко вибились на шкірі синіми шляхами, а кров у них, мабуть уже застигала від болю і страху.
Боліло скрізь, і скрізь був страх. Усе найгірше людське переплелося у свідомості і нічого доброго для полоненої це не провіщало.
Гірський прохолодний вітер пронизував голе тіло, яке дрижало і билось об стовбур смереки, завдаючи собі ще більшого болю.
Їй хотілося ліків, які, напевно, допомогли б – хотілося крикнути. Вона ладна була віддати все, щоб тільки зойкнути, але рот томився в неволі чорної пов’язки.
Нічого гіршого немає за біль, що людина вимушена стримувати в собі, який не може викинути назовні. Нехай не викинути, то хоча б сповістити про неї. Тоді стає легше.
Серце не билося – воно рвалося. Прагнуло пробити грудну клітку, та йому це не вдавалося.
Високий худорлявий хлопець у чорному одязі приніс на руці сухе гілля і поклав на вогонь. Його довге, розпущене по плечах волосся, наче гадюки, тягнулося з-під червоної кепки, на якій красувався довгоногий павук.
Дрижала вилиця. Зуби не розмикались, мов у розлюченого собаки. Сірі очі спокійно, проте зі злістю кинулись пантерою на дівчину. В них простежувалась якась нелюдська і навіть не тваринна, жадоба; зіниці страхом вражали безпомічну полонянку. Чорні товсті брови, пооране похмурістю чоло, кривий рот – здавалось, усе зовнішнє цього хлопця чітко відображало його внутрішню лукаву сутність.
Ближче до ватри, яка все більше розгорялася, пускаючи в повітря маленькі іскорки та сірий дим, підійшли ще два хлопці – обидва лисі. В одного з них вуса. Вони йому ніяк не пасували, радше нагадували рідкий мох. Мускулатура у молодиків – дай Боже будь-кому, а от на зріст – невеликі.
Ослаблене тіло дівчини вже вкотре трусонуло, а голова миттю похилилася вниз, як нежива. То була благодать, бо в ці лічені хвилини без свідомості вона не відчувала нічого.
Незабаром у безсиле обличчя хлюпнула холодна вода – перед її очима знову стояли ті троє.

ІІІ

– А… Аліна… – шепнув Герман, впізнавши в полонянці знайоме обличчя.
Так, це була Аліна – мужня, кмітлива дівчина, яка у колі добрих друзів Германа, Івана, Романа, а також рідного брата Олега подорожувала незрівнянними стежками Карпатських гір. Природою захоплювалась до безтями, і ніякі труднощі походів не зупиняли її знову мандрувати, витримувати фізичні навантаження не гірше за хлопців. Дівчина жодного разу не скаржилася на це, натомість, охоче ділилася враженнями від побаченого, мріяла зробити якесь географічне відкриття.
Ніхто не вмів так поетично, з любов’ю описати красу природи, як Аліна. Коли починає ділитися враженнями про побачене і пережите, хлопці замовкають, дивляться на неї і з насолодою слухають. А вона, наче свята між грішними, говорить так складно, з емоціями, жестикуляцією.
– Ти помилилася з вибором професії. Впевнений, твоє покликання – філологія, – якось казав їй Герман.
– Ні, я люблю географію, люблю ці дивовижні, напрочуд мальовничі гори, які, мов магнітом, притягують мене до себе, бо тут панує спокій, тут людина здатна відчути єдність із природою, – відповідала Аліна.
…Тієї жахливої ночі у лісі, недалеко від ватри трьох незнайомців, ховаючись за стовбур високої смереки, Герман згадав слова подруги. Чи могла вона знати, що з нею таке трапиться, коли говорила про спокій?
Хлопцю хотілося негайно вискочити з-за дерева і на шматки порвати трьох мучителів, потоптати їх ногами, бити і не зупинятись. Йому й на думку не спадало втекти, залишити злочинців без покарання.
Герман стояв, мов на жаринах. Зіниці його очей бігали з боку в бік, билися від неспокою, наче дика пташка у клітці безжалісного дослідника. В роті геть пересохло. Пальці рук то згиналися в кулаки, то розгиналися. Він уже був готовий продемонструвати трійці незнайомців свої здібності з карате, яким займався кілька років, але…
«Їх троє. Мабуть, сам не впораюсь. Коли й мене зв’яжуть, то хто в цьому безлюдному лісі врятує Аліну? Треба діяти по-іншому», – майнула думка.
Як діяти? Ще не знав.

                                                                         ІV

Три пари очей з пожадливістю поїдали прив’язану дівчину. Вона мучилася, а ті, що стояли поруч не приховували свого задоволення від чужих страждань. В їхніх думках роїлася потворна жага зробити з Аліною неперевершені за злом вчинки. Тих трьох вабила гра з чужим життям, хотілося бути володарем людини, вони прагнули принижувати і без причини навічно зупиняти дихання.
– Незабаром дванадцята година, – промовив волосатий і глянув на свого вусатого товариша. – Череп буде твій, кров – спільна. Робимо, що побажаємо! Приготуйся. І ще дров для вогню принеси.
Запалав смолоскип. Ніс його у лівій руці саме той, якому належав трофей – череп. Він так прагнув і з нетерпінням чекав того моменту, коли, нарешті, питиме кров людини, робитиме з її тілом усе, чого забажає, а потім вб’є, відрубає голову і здобуде те, що підвищить його статус у колі таких самих як він. Хлопець мріяв про лідерство, про владу і розумів – усе потребує часу. Сьогоднішня ніч – черговий етап.
А все починалося недавно, коли познайомився з двома молодиками, які й привели його до ордену сатаністів. У колі нових друзів було весело: музика, горілка, наркотики, груповий секс зі всілякими витівками, про які досі навіть не здогадувався і навряд чи дійшов би коли-небудь своїми фантазіями до такого. Йому це подобалося. Не любив тільки пити кров – смак її неприємний. Але пив – для них то обов’язкове. Звик і до вбивств, які з певними обрядами здійснювали його товариші, що примушувало інших з цього жахливого середовища поважати їх. Він теж хотів бути таким. Та й жертва для ритуального вбивства і здобуття черепа далася легко: разом з однодумцями впіймали туристів у лісі – самі прийшли до рук. Почати вирішили з дівчини, і вже незабаром, дуже скоро, здійсниться ритуал.
Смолоскип освітлював дорогу, якою через невеличку галявину йшов вусач, віддаляючись від двох своїх товаришів у напрямку лісу. На обличчі панувало задоволення собою, а лиса голова блищала від вогню, якого на палиці ніс перед собою гордо і впевнено.

V

«Що за біс? Він іде прямо на мене», – з тривогою пронеслася думка у голові Германа, який міцно притулився плечима до стовбура смереки і лише одним оком слідкував за рухом вусатого хлопця...