Канва, що стала символом життя  

Ще не так давно важко було уявити українську родину, в якій би не було вишивки. Заходиш у хату, а там в куточку над образом Божої Матері висить широкий рушник з різними кольорами шовку, зі столу звисає скатертина, що вишита різними кольорами. Так було майже завжди хоч багата, хоч убога родина – всі мали вишиті обереги, що були символом щастя та добробуту в сім`ї . Вважалось, якщо хата без вишитого рушника то ця родина не матиме продовження роду. З рушничком та хлібом з сіллю українська родина щиро зустрічала гостей.

Ірина Петрівна Куцик (це фото із архіву Шимон П. П.)



З плином часу українська вишивка трохи втратила свою популярність. Хоча є люди, що крізь життя несуть в собі магічне тепло канви та щирих барв веселки, яка так мудро лягає на біле, щоб разом з людиною створити черговий шедевр народної вишивки. До таких майстринь належить 81 - річна Ірина Петрівна Куцик. Її умілі руки і щире серце – ось запорука прекрасних робіт, що найрізноманітніші за своєю технікою та орнаментом вишивання, адже виконанні неперевершено, ажурність та кольорова взаємопов’язаність сприймаються на диво легко.


Вишиті рушники. Фото В. Рошка



Народилась Ірина Куцик у 1929 році в селі Рокосово, що на Хустщині, у звичайній селянській родині. Після школи здобула професію бухгалтера.

– Мама розказувала, що ще зі школи Ірина в сумочці носила голку, ниточки та полотно, на якому вишивала свої перші візерунки, але на жаль, тих дитячих робіт не збереглося, – розказує 70-літня сестра Ірини Петрівни Шимон Павлина, що молодша за свою старшу сестру на одинадцять років. – Коли я була ще зовсім юною, то добре пам’ятаю, як Ірина молодою дівчиною завжди при собі носила атрибутику для шиття. Невдовзі з-під її рук, наче з конвеєра, виходили серветка, рушничок, сорочка, панно чи ікона. – доповнила Павлина Петрівна.


Вишиті рушники. Фото В. Рошка



Згодом Ірина Куцик почала експонувати свої роботи на міських та обласних оглядах. Пізніше, у 1956 році розпочались й республіканські та всесоюзні виставки народного декоративно-прикладного мистецтва, де вона показала багато віртуозних творів, що яскраво виражені народною орнаментикою та декоративною композицією. Роботи майстрині відвідали й міжнародні покази в Угорщині, Словаччині та Румунії. Безумовно, такі твори заслуговували на увагу цінителів справжньої вишивки, а відтак і не залишились без нагород. Десятки дипломів, грамот, золотих та срібних медалей були вручені не випадково, адже умілиця творить свої вишивки в сюжетно-тематичному стилі.


Вишиті рушники. Фото В. Рошка



У 1979 році на звітній виставці був зібраний чималий доробок її робіт: близько двохсот. Усі вони неповторно виконані за жанрами та витонченою технікою вишивання. На виставці були присутні такі відомі її роботи, як портрети Т. Шевченка та І. Франка, декоративне панно «Моя Батьківщина» та багато інших цікавих робіт.


Вишиті рушники. Фото В. Рошка



Філігранність художниці-вишивальниці було нагороджено та відзначено у 1985 році, коли їй було присвоєно почесне звання заслуженого майстра народної творчості України.


Вишиті рушники. Фото В. Рошка



Чи не найбільше задоволення та втіху Ірина Петрівна отримувала та й зараз отримує від дітей, хоч і своїх власних не має, але дуже тісно пов’язана з чужими. Багато років вона очолювала гуртки юних вишивальниць, з якими на огляди об’їздила майже всю Україну, декілька разів були навіть закордоном.


Вишиті рушники. Фото В. Рошка



Зараз тішиться старими фотографіями своїх вправних учениць, бо все життя прагнула навчити молодь прекрасному ремеслу, яким нагородив її Господь. В кожну роботу вкладала свою частиночку життя. Дітям не раз здавалося, що нитка та голка, які вона бере в майстерні руки, стають живими. А вона тільки повторює точну копію візерунку, який визрів у її душі. Спокійний характер та терплячість Ірини Петрівни завжди притягували до себе допитливих діток, які отримували від неї не тільки уроки шиття, а й любов до вишивки, яка має жити до тих пір, поки живе українська душа.


Вишиті рушники. Фото В. Рошка



- Ірина має багато вишитих робіт, особливо рушників. Недавно у мене в музеї експонувалося більше тридцяти, на яких вишиті прислів’я, приказки, коломийки, мудрі слова та багато іншого. Двох однакових не має, кожний оздоблений оригінальним орнаментом та візерунком. А ще у мене є вісімнадцять рушників, які вона подарувала для музею. Ще кілька її робіт є в Хустській гімназії-інтернаті. Вона й зараз дуже багато вишиває, але старість дається взнаки, адже вісімдесят років ще треба вміти прожити. До речі, більше двадцяти з них вона прожила вдовою, але Бог дає їй сил та віку, щоб залишати за собою невмируще, – радісно показує свою колекцію рушників, власниця хати-музею Павлина Шимон, які вишиті сестриними руками.


Вишиті рушники. Фото В. Рошка

Життя в усіх одне, але доля в кожного різна. Хтось каже, що то не доля, яку можна змінити. Можливо й так, але людське прагнення творити прекрасне майже завжди зуміло приборкувати непокірливу та полохливу богиню Мойру в слухняну та тендітну панну, що допомагала в потрібну мить. Людина, що жила наперекір усьому злому та творила добро зазвичай отримувала від Бога найвищу нагороду на землі: щасливе довголіття. Мабуть, тому її канва ще за життя стелиться до раю…

                                                                                                                                                 
Вишиті рушники. Фото В. Рошка

В`ячеслав Рошко   

Головний редактор громадсько-культурологічного журналу

"Закарпатський край"