Ще за годину до відкриття робітники музею поралися біля масивних металевих обручів, укладаючи їх один коло одного щільними штабелями точно так, як вони стояли колись. Тоді вони зводилися угорською армією для захисту від наступаючих радянських військ, а тепер знову попідпирали небо залізними дугами-редутами. Їх познаходили по сільських дворах-курниках активісти-пошуковці і привезли сюди, звичайно, не за ціною металобрухту. За кожну "військову штучку”, дізнавшись про створюваний музей, горяни правили непогані гроші. І одержували їх.

… До бункера, який слугував для оборони, частина гостей під’їхала на бронетранспортері, під прапором Червоної Армії. Щоб увійти до цього "замку”, доводиться докласти чималих зусиль: двері важать 350 кг! Усередині все так, як було колись. Кулемет, автомати і рушниці, патронташі та гранати, каски та пристрій дальнього бачення, вогнемет і вогнегасник, силовий кабель і десятки інших пристосувань для війни. Все — оригінальні зразки, що робить їх незамінними для вивчення нашими сучасниками видів зброї та ведення бойових дій часів Другої світової. Угорський головнокомандувач Горті, якби жив, позаздрив би, побачивши це скупчення зброї його армії.

За кількасот метрів звідси — бункер-шпиталь, у таких самих бетонних оковах. Ліжка у три яруси, комплекти мед-обладнання, запахи ліків і препаратів, присмак брому та йоду в повітрі. Перебувати довго тут не можна, однак надати допомогу пораненому та підготувати його до евакуації — цілком можливо. Попід стелею — почеплені старезні духові інструменти. Мабуть, щоб веселити хворих солдатів.

Піднявшись на півсотню метрів угору, потрапляєш у обитель кашоварів — котлопункт. У цьому бункері увагу привертає пузата похідна кухня-шпор, яким користувалися в мадярській армії. Тут же встановлено довгий стіл, а на ньому — тарілки та ложки з нержавійки, горнята з міді.

По обидва боки від нього — лавки. Провіант зберігається в мішках, на яких стоїть дата — 1942. Справжні вони чи ні — спробуй здогадайся, але виглядають переконливо.

Екскурсоводом у музеї був відомий любитель старовини, народний депутат, колочавець Станіслав Аржевітін. Узявши до рук довгу палицю, Станіслав Михайлович водить нею по карті-схемі. На ній з допомогою умовних позначень відтворено укріплення лінії Арпада у районі Колочави. До них належали залізобетонні споруди — дзоти, пункти зв’язку, бомбосховища, протитанкові загороджувальні лінії. "Таких ліній у вигляді десятків протитанкових пірамід із бетону по річці Теребля було виставлено три. Близько двадцяти їх бачите поряд із бункером, ще частину видно по той бік Тереблі, під лісом, — розповідає екскурсовод. — У часи війни бункерів було понад двадцять. Загалом, це був складний комплекс споруд, обладнаний усім необхідним для тривалої оборони. Він так і не був використаний за призначенням, адже радянські війська прийшли з протилежного боку. Будемо відновлювати й інші об’єкти – ходи, бомбосховища тощо. Це має бути повноцінний туристичний маршрут: щоб пройтися уздовж укріплень відновленої в Колочаві частини лінії Арпада, треба буде майже чотири години. Туристам є що й тепер показати, а буде ще більше. Вважаємо, що робимо корисну справу і для дослідників-краєзнавців”.

У багатьох місцях по області до сьогодні залишилися частини оборонних укріплень лінії Арпада, проте лише в Колочаві додумалися повернути їх до активного життя. Для цього виконали реставраційні роботи, зібрали тисячі експонатів.

Нині в Колочаві діють уже дев’ять музеїв, встановлено майже двадцять пам’ятників, обелісків і меморіальних могил. Більшість із них з’явилися завдяки ентузіазму палкого любителя минувшини Аржевітіна. Крім згаданих двох — і музей-сканзен "Старе село”, "Колочавська вузькоколійка”, "Стара школа”, "Чеська школа”... Цікавість у гостей Колочави викликають пам’ятник Першій учительці, скульптура Вівчаря, обеліск колочавцям, котрі загинули у першу світову війну та інші.