Можна говорити багато теплих слів про рідну мову, пишатися нею. Та її ще треба й оберігати – від каліцтва. Хоч би як сучасний світ глобалізувався, у ньому були, є й будуть універсальні ціннісні орієнтації.

Особливою національно-культурною цінністю для України як держави є українська мова - феномен, що фіксує в собі всі інтелектуальні й культурні набутки нації. Мовні багатства кожного народу є не тільки людським надбанням, а й насамперед – творінням Бога: «Господня земля і все, що наповнює її, всесвіт і все, що живе у ньому» (Пс. 23:1).

Оскільки Церква не забороняє людині мати свою власну думку і допускає наявність різних переконань не тільки серед єпископату, а й серед кліру та мирян, то я висловлю деякі свої міркування з цього приводу. Насамперед хочу порушити питання культури мови (мовлення) священнослужителів Закарпаття у їхніх проповідях і в повсякденному мовленні. Бо ж відомо, „кому багато дано, з того багато і спитається”. Адже, за висловом А.Чехова, «для інтелігентної людини погано говорити можна вважати таким же непристойним, як не вміти читати і писати».

Культура мовлення – це духовне обличчя людини. Мовлення особистості свідчить про загальний її розвиток, ступінь її духовності та володіння надбаннями рідного народу й людства. Культура мовлення – не самоціль, а вияв поваги до людей, з якими спілкуєшся, до народу, який створив цю мову, пам’ятаючи, що якщо зустрічають по одягу, то слова – одяг нашого розуму.

Український духівник є тією людиною, яка веде своїх вірників до дива священного українського слова, до дива майстерного володіння цим словом.

Цурання рідної мови, нехтування мовними правилами і законами, ігнорування культури мовлення, свідоме засмічування рідної мови неоковирними кальками, штампами – усе це зрештою призводить до втрати духовного здоров’я. Недарма у Святому Письмі сказано: Нехай жодне гниле слово не виходить із уст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує (Ефесян, 4, 29).

Кому пощастило чути виступи досвідчених отців духовних, справжніх патріотів, той, певно, зауважив, яке виняткове значення надавали вони саме слову, його змісту, його емоційному забарвленню, як намагалися вони в першу чергу «донести» до слухача своїм словом зміст Божої благодаті.

У нашій області є чимало отців духовних, які у повсякденному житті й особливо у проповідях дотримуються культури мовлення. З їх уст линуть цікаві, зворушливі повідомлення, взяті із Святого Письма та реалій сьогодення. У них кожне слово добірне, правильне, що ґрунтується на загальних нормах української літературної мови, доречному використанню перлин народного мовлення краян. До таких належать настоятель церкви Різдва Пречистої Богородиці с. Арданово на Іршавщині протоієрей Йосип Ярема, протоієрей Покровського храму о. Віктор Палош у м. Ужгород, настоятель храму св. апостолів Петра і Павла в м. Іршава протоієрей о. Василій Ігнат та інші. Вони усвідомлюють, що проповіді повинні сприяти культурному збагаченню особистості, змушувати задуматися над тим, «що правдиве, що заслуговує належної уваги, що праведне, чисте, що включає почуття любові, про що схвально говорять, що чеснотне і гідне хвали») (Філіп’ян, 4:8). Людина, слухаючи проповіді, прилучається до скарбниці багатовікової світової культури, тим самим підвищуючи власний рівень. Чистота мовлення спонукатиме до чистоти у житті, до чого усім нам слід прагнути.

Проте, на жаль, чи не переважна більшість священнослужителів області у своїх проповідях користуються сумішшю церковнослов’янської, російської, старої книжної й живої розмовної української мови, тобто вживають слова-покручі, слова-зайди, незугарні вирази тощо. Наприклад: «вопрошав юношу», «п’ять, десять гривнів», «як обычно», «вобче», «конєчно», «казалось бы», «дійстивительно», «слово настраює» та сотні інших спотворених слів і виразів. Деякі отці духовні й не здогадуються, що подібне не є засобом комунікації пересічного носія мови.

Мовна гібридизація пронизує беззмістовні проповіді, від яких нудота охоплює людське єство, а пам'ять, розум і совість вірників залишаються порожніми. Такі проповіді не дають цілющої енергії, щоб напоїти спраглі душі. Навпаки, у слухачів, особливо у молодого покоління, формується історичне безпам’ятство, національна меншовартісність, манкуртизм і яничарство, аморальність, бездуховність.Чи не про таких священнослужителів мовиться у Святому Письмі: «Є бо їх чимало, отих непокірних, пустомовних та обманних... Їм треба затулити рота; вони баламутять цілі сім’ї, навчаючи заради ганебної наживи, чого не треба. ...у них же забруднені і розум, і сумління» (До Тита 1, 7, 9-11, 15). Їм варто пам’ятати слова відомого письменника Олеся Гончара: «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе». Неоковирні зразки мовлення, що вихопилися з вуст священнослужителів, починають потім множитися, ширитися, розповзатися по всьому краю черв’яками-вірусами, виїдаючи справжнє народне і літературне мовлення. Калічення мови, як і калічення природи – злочин проти рідного народу, проти людства.

Отець духовний не тільки в церкві, але і в житті має бути носієм святості й порядності, високої культури мовлення. Не забуваймо, що вірники беруть із нього приклад. Хай же, цей приклад, буде достойний наслідування.

Змістовні, добре продумані проповіді зміцнюють віру, сприяють залагодженню непророзумінь, підбадьорюють засмучених, розширюють кругозір людини. Але все це не приходить само по собі. Мудрий Соломон зауважив: «Дехто говорить, мов коле мечем, язик же премудрих – то ліки» (Приповістей 12:18). Будучи Божими слугами, священнослужителі мусять дбати, щоб проповіді не завдавали болю і не руйнували, а, навпаки, лікували і будували. А для цього нам треба навчитися зважати на те, що і як ми говоримо. Недарма Ісус сказав: «За кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня! Бо зі слів своїх будеш виправданий, і зі слів своїх будеш засуджений» (Матвія 12:36, 37). За свої слова нам доведеться відповідати перед правдивим Богом. Варто все робити для того, щоб, як відзначав Давид, «Слова уст моїх і думки серця мого нехай будуть до вподоби тобі, Господи» (Псалом 19:14). Такі розмови-проповіді приноситимуть задоволення вірникам. А головне, тішитимуть Боже серце, адже Бог бачить, чує, про що ми розмовляємо, і радіє, коли ми правильно користуємося даром мови (Псалом 139: 4); Приповістей 27:11).

Завжди треба думати, перш ніж щось сказати. Коли людина не обдумає наперед своїх слів, тоді і той, хто говорить, і той, хто слухає, може зазнати шкоди. Тому Біблія дає нам таку практичну пораду: «Серце праведного розмірковує про відповідь» (Приповістей 15:28).

Обов’язок духовних пастирів – вести свої проповіді правдивою мовою і не зводити вірників на хибний шлях. Це все спокуси сатани, якими він хоче відвернути увагу парафіян від змісту проповіді, повноцінно сприймати її. Від вірників часто можна почути: «Я слухаю не зміст проповіді, а чекаю, яке наступне слово-суржик вилетить із уст батюшки».

Проповіді багатьох наших священиків – це переважно суцільна неписьменність, варварське спотворення українського словникового фонду. Ми є свідками каліцтва нашої мови, засмічення її, ігнорування, перекривляння на власний лад. У мові таких священнослужителів упевнено угніздився сумнозвісний "суржик». Осквернення вуст через вживання суржика – прямий шлях до гріха. Словесні покручі, що надають проповідям зниженого стилю, є наслідком соціальних трансформацій, викликаних недавніми комуно-соціалістичними реаліями. Подібне мовне сміттєзвалище важко собі уявити в жодній іншій цивілізованій країні.

Як же це так, що переважна більшість наших духовних учителів не володіють належно рідною мовою, мовою свого народу, серед якого вони живуть і служать? Одна із причин полягає в тому, що на церковні посади призначають людей не за покликанням, вони, як казав один мудрець, служать не задля Ісуса, а задля хліба куса. А є ще й такі, котрі демонструють зневагу до державної мови України, і нема кому примусити їх поважати наші закони.

«Священнослужитель має бути не тільки духовно освіченим, а й людиною з високим рівнем загальної культури …, його рівень освіти має давати змогу вільно почуватися як серед простих людей, так і в наукових колах», - сказав Блаженніший Володимир (Сабодан), митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви (Див.: Срібна Земля. – 2008. – 29 груд. – С. 13). Священнослужитель повинен знати багато, як і кожна освічена людина, тільки трішки більше, отже має бути інтелектуалом, який постійно самовдосконалюється.

У Священному Писанні Господь закликає: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5, 48). До чеснот досконалості належить, безумовно, і культура мовлення.

Той словесний бруд окремих священнослужителів - від невігластва. Мовна чистота – це вітальня чистоти серця. Як приємно, коли п’ємо чисту воду, дихаємо чистим повітрям, одягаємося в чистий одяг. Так, кожній людині повинно бути приємно й радісно на душі, коли з його уст лунає чиста, не засмічена мова. Отой суржик, мовний бур’ян, який нерідко лунає у церкві – то чорні плями на світлих ризах церковнослужителя. Мовні покручі відбивають духовну убогість людей, що їх вживають. Суржик є шкідливим продуктом людської діяльності, схожим із забрудненням навколишнього середовища, то - отруйне сміття, яким значна частина духовних отців Закарпаття засмічує слово Боже, забуваючи, що церков відвідує переважна більшість освічених людей, котрі мають середню, середню спеціальну та вищу освіту.

Як справжні оратори, володарі слова священики спроможні добре виваженим словом скеровувати вірників у правильне, потрібне русло. Вони можуть переконувати і захоплювати, можуть змінити людей, їх внутрішній світ, формувати високу духовно-моральну та інтелектуальну ауру суспільства.

Священнослужителям треба б учитися у скульптора, який відсікає із брили кам’яної все непотрібне. Вчитись треба і у землероба, і найперше – прополюванню. Придивіться, як безмилосердно прополює городник свої грядки – все недоброякісне, весь бур’ян викидає з поля! Слухаєш не раз проповіді й чуєш, як тут мало тесали, пололи, обрізували. Здорове й сильне «заглушили» словесні бур’яни та чагарники.

Отцю духовному не слід спрощувати свою мову, а ненастанно працювати над піднесенням своєї культури мовлення, рішуче полоти бур’ян.

Виникає питання, як зробити свої проповіді змістовними і цікавими, покращити культуру мовлення. Відповідь однозначна: тільки зосередженою працею над текстом, над словом, виразом, реченням. Необхідно залучати до цієї праці все своє серце, розум, душу, всі сили. Позбутися байдужості, поблажливості та лінощів. Виявляти щиру ревність, наполегливо домагатися своєї мети. Пригадаймо із Святого Письма, як одна жінка, що страждала від кровотечі, говорила собі: «Коли хоч доторкнуся до одежі Його, то одужаю». Справді, вона доторкнулася до верхнього одягу Ісуса, і відчула, що зцілилася, виздоровіла від хронічної хвороби. Ісус звернувся до неї з такими сердечними словами: «Твоя віра, о дочко, спасла тебе; іди з миром, і здоровою будь від своєї недуги». Отже, зусилля тієї жінки були винагороджені (Марка 5 : 24 – 34). Так і зусилля священиків щодо оволодіння культури мовлення неодмінно будуть винагороджені.

Отці духовні повинні пам’ятати, що до успіху не йдуть семимильними кроками, не можна їх домогтися й помахом чарівної палички – лише з Божою допомогою щоденна праця над собою, терпіння й наполегливість стануть його запорукою. Варто самовіддано працювати над піднесенням якості своїх проповідей. Якість сама не прийде, за неї треба боротися, пам’ятаючи, що на слово доброплідне злітаються ангели Господні, наче бджоли до квіток, а на слово гниле – нечисті мухи, які полюбляють самі знаєте що. Тому слідом за св. апостолом Павлом повторюю собі й усім: слово гниле нехай не виходить із ваших уст! Тим більше з уст отця духовного.

У чому ж полягає висока мовна культура? Насамперед у бездоганно правильному користуванні лексичними, граматичними, орфоепічними і синтаксичними нормами, у вживанні нормативних наголосів у словах.

Святі отці дали нам через Церкву свій заповіт єдності й любові. Вони добре розуміли, що Церква не просто будівля, – це осердя, що єднає всіх християн: і живих, і тих, хто прийде в життя колись, і тих, кого серед нас уже немає. Церковні діячі залишили нащадкам саме храм, бо знали, що йому належить найвище на землі призначення: як Христос, служити людям, спрямовувати їхнє духовне життя, освячувати їхні душі, бути маяком у бурхливому житейському морі.

Ми повинні зробити все, щоб біблійне «спочатку було слово» пам’яталося всіма і завжди, щоб кожен усвідомлював, що рідна мова безсмертна, дана нам Богом, і її чистоту мусить відстоювати кожен, хто вважає себе сином рідної землі, а не перевертнем і зрадником. Можна сподіватися, що Господь наповнить серця наших духовних поводирів високою громадянською відповідальністю, вірою у воскресіння нашого народу. Бо ж вони своїми проповідями та своєю діяльністю взагалі повинні нести добро у цей світ.

Іван ХЛАНТА,

доктор мистецтвознавства,

кандидат філологічних наук,

заслужений діяч мистецтв України