Але осілі землеробні племена свої домівки будували ґрунтовніші – з каменю, наприклад, – недалеко від родової печери, що в разі небезпеки мати змогу втекти в печеру й там забарикадуватися і тримати оборону від тих самих кочових племен, або сусідніх, які прочули, що в сусідів урожай здобний. Ось так давно-предавно з осілого землеробного способу ведення життя і виникли замки, фортеці й городища.
Чим вони відрізняються один від одного й що в них спільного? Ну, відміни очевидні. Городище – це поселення, яке обносилося дерев’яними стінами. В городищі жили й спали майже всі мешканці від найостаннішого бідака до князя, когуна чи просто воєводи. Так будувалися, наприклад Київ, Переяслав.
Фортеці будувалися за іншою схемою. Це переважно високі стіни з каміння чи цегли, з ровом перед ними, за якими могли сховатися селяни й ремісники під час чергової навали якихось „татар”. У фортеці зберігали великі запаси їжі, щоб витримати довгу облогу – навіть багаторічну. Там стояв гарнізон військових, які жили переважно в бараках, але на вечорниці ходили на „поділ” до сільських молодиць. Яскраві приклади фортець – Хотин та Кам’янець-Подільський.
Замки – це ще одна різновидність фортифікаційних укріплень. Замки, як і фортеці будувалися з каменю чи цегли, оточувалися ровом, але були жилими. Та мешкала місцева знать, оскільки замки появилися в середні віки, то це здебільшого були феодали. Оскільки місцеві війни між феодалами тоді були в нормі, то замки були надійним захистом. Але витримати облогу регулярної великої армії, як фортеці не могли. Яскраві приклади замків на теренах України – Ужгородський і Мукачівський замки, а від Львівського залишися тільки назва й шмат стіни.
Що ж у всіх спільне – це вибір місцевості для будівництва. Усі три фортифікаційні укріплення будувалися здебільшого на горі, горбі, який одиноко стирчить посеред рівнини. Це давало добрий огляд навколо й могло запобігти несподіваному наближенню чужинського війська. Крім того, на рівнині вирощували сільськогосподарську продукцію для внутрішнього вжитку й на продаж. Ну, і звісно поблизу бажане протікання річки для іригації, прання, купання.
Саме природний рельєф Закарпаття створив усі передумови для будівництва там замків. Близькість Карпат дозволяли добувати деревину, камінь і глину (для випалу цеглин). Майже рівна місцевість із одинокими пагорбами, де так зручно розташовувати замки. Ну, і звісно наявність річок: Уж, Латориця, Теребля, Тиса, Чорна Тиса, Біла Тиса й ще багато дрібних річечок. Саме тому тут виникло багато замків: Ужгородський, Мукачівський або замок Паланок, Хустський, Квасовський, Чинадієвський, Виноградовський, Королевський, Невицький...
Звісно більшість із цих замків будувало угорське населення, якого тут майже корінне, але цей край теж населяло слов’янські племена, які тепер себе величають „русинами” (які не зовсім українці, але інколи не проти такими бути), румуни, словаки, а на півночі краю поляки, валахи та інші нації. Замки тягнулися і в Угорщину й у Румунію, за теперішньою картою світу. Але в середні віки хто міг чітко сказати, де чий кордон, якщо феодали, чимось невдоволені, могли шукати захисту й прихистку в сусіднього короля чи цісаря.
 В цьому плані характерна історія Мукачівського замку Паланок. На горі, що вивищується на 68 метрів над долиною, утвореною в басейні річки Латориця, – красується один із найкрасивіших замків України. За словами археологів, ще в ІХ столітті, коли ці землі належали Київській Русі, тут було городище. З розпадом Київської Русі, зокрема князівства, яке створив Данло Галицький у війнах із монголо-татарами й угорцями, землі остаточно відходять до Угорщини, яка на той час залишалася дуже сильною європейською країною. Саме угорці будують тут перший замок, який стає майоратом угорських королів.
В кінці 14-го на початку 15 століть створювалася Річ Посполита (спільне Польсько-Литовське королівство). Більшість земель України попадає під владу Литви від Галичини до Слобожанщини. До угорського короля з проханням захистити від литовського війська князя Вітовта звертається подільський князь Корятович. Жигмунд, король Угорщини, пропонує Корятовичу осісти в Мукачево, а у війну з литовцями не вступає. Саме князь Корятович починає генеральну розбудову замку. Він прокопує рів, навколо гори й будує дубовий частокіл – паланок, від якого замок і отримав назву. На Закарпатті поважають і пам’ятають подільського князя, який закінчив свій земний шлях 1414 року в Мукачево.
Після того замком управляли регенти, назначені угорським королем. Але 1526 року угорське військо було повністю розбите Османською імперією. А за територію розпочали війну грифони, які негайно злетілися на покалічене тіло Угорщини: австрійська династія Габсбургів і князями Трансільванії.
Спочатку Мукачівський замок захопили австрійці, але потім вони зазнали нищівної поразки від Угорців під Хустським замком і мукачівський замок перейшов до угорців. Потім за домовленістю угорців із румунами, замком почали керувати трансільванські князі Ракоци, які правили тут із невеликою перервою більше 150 років. Найвизначніші із сімейства Ракоци були Софія Батори, яка мала прогабсбурські переконання, і її син Ференц ІІ Ракоци, який приймав участь у змові проти австрійців (на той час Австро-Угорська імперія уже була сформована, але тертя між угорцями й австрійцями залишалося сильним). Після смерті Ференца, його дочка Ілона Заріні, яка вийшла заміж за протурецького угорського політика Імре Текелі, витримала три роки облогу замку австрійськими військами, оскільки чоловік утік у Туреччину, з 1686-1688 роки. До кінця облоги Мукачівський замок залишався єдиним не покореним австрійцями центром Трансільванського князівства. Але й цьому прийшов кінець, Ілона змушена була здати замок австрійцям, бо голод – не рідна тітка.
Оскільки австрійці частково зруйнували замок, то одразу ж 1688 року почалася його перебудова і він набув вигляду, який можна побачити й сьогодні. Але не встигла закінчитися реконструкція, як замок потрапив до рук керівника антиавстрійського повстання, сина Ілони Заріні – Ференца Ракоци. Осередком цього повстання були русини, румуни й угорці (куруци). Мукачево стало столицею Трансільванії, але австрійці довго й методично захоплювали землі колишньої Угорщини й Трансільванії, і до 1711 року Мукачево залишилося знову єдиним і самітнім оплотом проти австрійців. Ференц Ракоци поїхав до Петра Першого, просити військової допомоги, але не доїхав, а Мукачівський замок впав і майже на 200 років перейшов у руки Австро-Угорщини, а точніше династії Габсбургів.
Звісно розвиток воєнного мистецтва йшов повним ходом і скоро замки й фортеці втратили свої оборонні властивості й функції. Їхня доля, майже в усіх, однакова – стати тюрмою. Не проминула ця участь і Мукачівський замок, який маже сто років залишався тільки тюрмою, яку ліквідували лише 1896 року.
Отака плутана й переплетена з долею багатьох націй, як і земель Закарпаття загалом, історія Мукачівського замку Паланок. І сьогодні на вулицях Мукачево угорську, румунську мову можливо чути частіше, ніж українську чи російську. Чути навіть німецьку з м’якшою вимовою – очевидно австріяки. На територію можуть спокійно претендувати Угорщина, Румунія та й навіть Австрія.
Але поки над Мукачівським замком Паланок розкрив свої широкі крила орел, а населення і досі поважає Кирила й Мефодія, пам’ятник, яким стоїть у центрі міста, подільського князя Корятовича, трансільванську родину Ракоци – хай він залишається туристичним центром і місцевою Меккою для паломництва багатьох нації світі, долі яких переплелися на цій багоданій, благодатній землі Закарпаття.
Джерело: http://h.ua/story/97645/ | 
