Хто подорожував Чорною Рікою, той пам’ятає, яким красивим і величним був колись єдиний у Європі Музей лісосплаву зі своєю дерев’яною греблею. Страшна повінь 1998 року стерла з лиця землі більшу частину споруди, а також дерев’яний міст із дахом. В той нещасний день, автор цих рядків чергував біля Музею лісосплаву.
…Більше тижня йшли рясні дощі і земля була переповнена водою. Туристичний сезон вже давно закінчився. Ніхто не міг сподіватись, що в той день, в таку зливу когось буде цікавити історія бокорашів чи відпочинок в будинку біля греблі. На мій подив, на порозі будинку відпочинку, що знаходиться біля музею, з’явилася група туристів із міста Золочів Харківської області. Промоклі й замерзлі, вони попросилися погрітись, а якщо не вщухне дощ, то й переночувати. Дощ зупинятись не думав і ці туристи вирішили переночувати. На другий день я повинен був передавати чергування своєму колезі Бугині Василю Степановичу, але він, ніби передчуваючи біду, прийшов на чергування на півдоби скоріше, щоб допомогти мені.
Біда насувалась очевидна й неминуча. Води від дощу довкола було стільки, що вже земля не могла приймати таку масу, а небо не переставало лити рясним дощем. Ті всі шлюзи на греблі не в змозі були пропустити велику кількість води, що зібралась по бурхливих струмках і зворах до переповненого озера. Рівень води дуже швидко піднімався. Близько четвертої години вода у плесі піднялась настільки, що почала переливатись через днище греблі, де були розміщені експонати музею лісосплаву. Ще півгодини пройшло, і вода витиснула вхідні двері до музею, і великою направленою хвилею вдарила на місточок, що вів від будинку відпочинку до греблі. Ситуація, що склалась на той момент вимагала рішучих дій, бо вірогідність того, що гребля не витримає такого тиску води була великою. Тоді я запитав керівника групи харківських туристів, чи могли б вони мені допомогти врятувати хоча б експонати музею, і він погодився. Ми всі разом з Бугиною Василем і чоловічим складом групи туристів відчинили запасний вихід до греблі, з боку автодороги і почали виносити всі експонати спочатку на дорогу, потім на міст, а потім в камінний зал будинку відпочинку.
Аж мурашки по спині йдуть, коли згадую, як ми, ризикуючи своїм життям, ступали на тремтячий поміст греблі до колін у воду і виривали експонати прямо з пазурів води. Ще більш моторошно стає, коли пригадую, як у тій всій метушні між рятівниками з’явились відчайдушні дівчата з групи туристів, що прийшли нам на допомогу. Експонати були врятовані, але попереду була ніч, ніч неспокою,страху і переживань.
Ще було на дворі видно, коли вода обмила греблю з обох боків і шумним потоком захопилась розмивати береги. Біля восьмої години погасло світло і ми догадувались, що вода в ріці перетворившись на повінь, можливо, підмулила стовпи енергомережі, що йшли вздовж русла ріки. Наступила суцільна темрява. Трохи підсушивши одяг і зігрівшись гарячим чаєм, під пригнічене мерехтіння свічки ми всі потроху стали веселішати, але не надовго…
Спати ніхто не міг, бо на душі був якийсь неспокій. І десь о третій годині ночі пролунав великий тріск і гуркіт. Ми всі вибігли із хати у двір і, підсвітивши ліхтарями в напрямку мосту, ледве помітили, що на тому місці, де ще вчора був міст, вже нічого немає. Ближче до греблі, чи до місця, де вона знаходилась, підходити ми боялись, бо ліхтарі дуже слабо світили і ніхто не наважувався у кромішній тьмі проявляти велику зацікавленість. Керівник туристичної групи наказав всім швидко зібрати свої речі і вже за десять хвилин всі вони зі своїми рюкзаками і ми з Бугиною разом стояли на ганку. Ми були готові йти в гори у тому випадку, якщо повінь розмиє береги біля будинку на стільки, що буде небезпечно знаходитися в ньому. Насторожені і перелякані, ми так просиділи в ганку аж до ранку. Лише коли світало, ми помітили, що немає вже ні мосту, ні більшої частини греблі, а на їх місцях утворилась величезна яма в якій ще грізно показувала свої пазурі каламутна повінь. Лише тоді ми зрозуміли, який жах пережили тієї ночі.
Вже скоро мине 12 років, з того часу, як канув у минуле єдиний в Європі музей лісосплаву, пам’ятник інженерної думки, дерев’яна гребля на Чорній Ріці. Та пам’ять про нього живе завдяки врятованим експонатам, з якими можна ознайомитись в історико-краєзнавчому музеї НПП «Синевир».
Іван КОНАР,
гід-перекладач.
| 
