Всі ми живемо одним життям, але у кожного є свої життєві примхи, радощі та біди. Мабуть, не має на світі такої людини, яка б хоч раз за життя не відчула душевний біль, самотність, пригніченість, відчай та безвихідь. Все лихе, що торкається нас, несе в собі головну мету чорного світу – знищити в людині, насамперед, віру та відібрати надію в те, що зовсім скоро всепереможне добро виграє битву. Коли ламається віра нерідко ламається й людське життя. В таку хвилину «розламана» людина шукає притулку та втіхи для своєї пораненої душі. І коли вже ніхто не в силах допомогти чи дати розраду, майже всі звертається до Нього по допомогу і просять прощення у своїх тяжких гріхах...
…Вони ще й досі стоять на землі, розчісуючи хмари своїми дубовими хрестами. Ніщо не може бути тривким за камінь і метал?.. Стійкішим за будь-які будівельні матеріали є християнська віра, що передається з роду в рід століттями. І той камінь чи метал ніщо порівняно з нею, її присутність додає вічності навіть швидко гниючому дереву. Столітні храми без крихти цементу стоять не рік і не два. Іноді навіть лихі руки людини та потужна техніка були не в силах зламати, те, що збудував сам Господь.
В радянський час в с. Драгове, що на Закарпатті, руйнували старий монастир. На хрест, що був на найвищому куполі, зав’язали міцний трос. Та довелося один змінювати на інший, бо рвались, як ниточки. Тоді вандалів це не бентежило, вони, осліплені своїми радянськими ідеалами, руйнували не бачачи, що Бог дає їм знак: треба зупинитися. Храм повалили, а ті, хто це робив повмирали не своєю смертю, винищились протягом одного року.
Зараз на Закарпатті налічується більше сотні дерев’яних храмів, а сто років назад було вісімсот таких архітектурних пам’яток, які вперто нищила радянська доба, приватні колекціонери, вогонь та потужні буревії, але потроху нищить час, що з кожним днем додає нових дірочок в прогнилому дереві. Масштаби руйнації просто жахливі, тільки за часи незалежності України на Закарпатті було знищено більше чотирнадцятьох таких святинь. Це гірка правда і вже котрий рік не таємниця, що храми зникають один за одним не лише від діянь природи.
На Хусщині ще є декілька храмів, що побудовані в готичному стилі, але кожний з-них потребує якнайшвидшої допомоги, зокрема, в селах Крайниково (Михайлівська церква і дзвіниця, 1666-68 рр.), Сокирниці (Церква св. Миколи Чудотворця, 1703 р.), Олександрівці (Церква св. Параскеви, 1751 р.), ще була в селі Стеблівка, але її знищила блискавка у 1994 році, принаймні так кажуть, але документально причину не встановлено.
Село Данилово, де розміщена церква св. Миколая Чудотворця, виникло в 1390 році і було славне тим, що в ньому добували сіль, яку по Тисі переправляли до Дунаю і аж до Чорного моря. Під час нападу татаро-монгольської навали село частково було знищено, але люди вціліли, бо знаходили захист в густих хащах. В той час шахтарям, що трудились в солекопальні, обрубали канати, живими звідти вийти судилося лише двом: фінові Ганзалесу та угорцю Гандагету. Кажуть, що саме вони заснували тут поселення.
Церква Св. Миколая побудована в центрі села Данилова, на невеличкій горі, але слід зауважити, що вона є наймолодшою в тутешніх краях серед тих, що залишилися. Йти до неї доводиться пішки, по добре протоптаній доріжці. На початку дороги стоїть кам’яний хрест із білого мармуру, якого поставили у 1914 році за переказані кошти односільчан, що виїхали жити в Америку. Охоронцями святині слугують дерева, які ростуть навколо храму. Поряд із церквою стоїть дзвіниця.
– Її ще й досі використовують православні нашого села, у них є свій новий храм, але нема дзвіниці, та туди нам зась, ключі в православного дзвонаря. У мене тільки від церкви – розповідає Шимон Павлина Петрівна – місцева бабуся, яка у власному домі створила музей. – А тут, (веде далі) навколо храму старий цвинтар, деякі хрести вже попадали, дерев’яні погнили. А отут, спочиває останній греко-католицький священик нашого храму о. Євген Азарій, який помер молодим, його залякали місцеві комуністи. Серцевий напад забрав батька семи діточок, залишивши вдовою молоду дружину.
Йдемо до церкви. Бабуся продовжує свою місію екскурсовода.
– Цей храм збудований з дубового дерева на кам’яному фундаменті зі двотрубним. Дах покрито дубовим лемехом. Для будівництва використовувались такі знаряддя праці як пила, сокира, молоток та саморобні цвяхи, а ще велична віра в Бога та золоті руки закарпатських столярів. Якби не віра, то хто б заліз он туди, аж на самий вершечок церкви (показує пальцем старенька). Господь зберіг кожного, що будував його святиню, повернувши на землю живим та неушкодженим.
Цей храм зведено в 1779 році, про що свідчать написи на дверях та ґанку над першими латинською, а над другими кирилицею: «Року Божого во славу Ісуса Христа 1779-го, 14 травня».
Павлина Петрівна щиро хреститься перед входом. В будівлі тихо, пахне воском та ладаном, але найбільше відчувається сирість, по кутках пліснява та гниль, що одразу кидаються в очі. Здається, що ледь-ледь тримаються гнилі бруски та зовсім трухляві дощечки. Але храм живе, про це свідчать чистота і порядок у ньому.
Іконостас практично знищено.
– О, це все, що залишилось з іконостасу: дев’ять ікон, а всі інші забрали невідомі люди, казали, що реставруватимуть, але ніякої реставрації так, як і самих образів, ми ніколи вже не бачили. Забрали ті, що були в найкращому стані.
Іконопис зроблений у 1828 році художником Йосифом Корнмаєром. Про це свідчить латинський надпис над царськими воротами. Були також і фрески на стінах храму цього художника, але вода їх знищила, що текла струмочками через дірявий верх.
У 1965 році прийшли справжні реставратори і ними було змінено дах, а далі аж 1984 укріпили хрест на церкві. Та й по всьому. Зараз тут є нове дубове перекриття, – бабуся піднімає поліетиленову плівку, щоб показати новесенькі дощечки. – Ще трохи є там у дзвіниці, більше, як на пів церкви вистачить, але ніхто не береться ремонтувати: по-перше тут належної дороги нема для сучасної техніки, та і могилки заважають, а топтатись по них - це ж гріх; а ще найголовніша з усіх проблем – тут дуже сильно прогнилі опорні бруси, що можуть не витримати нового даху, в одну мить все просто впаде. Але було б бажання та фінанси, а зробити можна все і Господь допоможе тільки б взятися якось…
Що ж, ( видихає засмучено) навіть туристи дивуються як ця церква ще стоїть? Чому її доля не цікавить нікого? Еге ж, кажу не цікавить, а приїжджали якісь тут, кажуть давайте ми її реставруємо, діватись нам нікуди, бо ж впаде, то шкода буде величезна. Дозволили їм працювати. Але дивимось вони не реставрують, а розбирають потроху наш храм. Зібралось все село, прогнали їх громадою. Але потім десь просочилось, що цю церкву хотіли вивезти за кордон. От і вір людям. Власними силами закривали те, що розібрали ті псевдо реставратори. От так і стоїть наша церква, як то кажуть на одних Божих силах.
Довго тут не правилось, церква стояла зачинена, а зараз кожну неділю до нас приходить греко-католицький священик із сусіднього села Золотарева, але люду збирається небагато, адже більшість старих людей, які були уніатами повмирало, а їхні діти та онуки стали православними.
Церква була дуже занедбана, але я та ще декілька небайдужих вичистили та вимели все, навіть принесли виткані доріжки, скатерть, ікони. Вдалось хоч трохи повернути належний чин святині.
Бабуся зачиняє двері храму. Спускаємось до низу, а на душі щось трепітно плаче, але ще раз і ще обертаємось на церкву, яка так довго стоїть нікому не потрібна. Чомусь хочеться вірити у те, що нею опікується св. Миколай Чудотворець, на честь якого зведено храм. Можливо, колись у найвідповідальніший момент він зробить чудо для того, щоб нагадати людям, що святині, які звели діди та прадіди, обов’язково треба берегти, бо вони храми наших душ, а їх зберігати потрібно завжди і за будь-яку ціну.
В`ячеслав Рошко
Головний редактор громадсько-культурологічного журналу
"Закарпатський край"
|
