Для міжгірця Юрія Павловича мистецтво стало власною версією української історії та національної філософії, тим всесвітом у собі, який справляє потужній вплив на формування самосвідомості, культурного коду українця, а відтак допомагає пробудити пам'ять роду, збагнути тяглість етнічної традиції, свою приявність в українському бутті в усіх його вимірах — минулому, сучасному й майбутньому. Саме із таких змислів й виходить Ю. Павлович у своїй творчості.

Створені Ю. Павловичем образи відчитуються в етнографічних, етнофілософських, етнографічних, етнокультурних, етнопсихологічних, етногеографічних, міфологічних, фольклорних, релігійних контекстах, досягаючи національної виразності й повноти смислового вираження.

Разом з тим, вникаючи в творчий доробок художника, доходимо висновку, що йому вдається — за яскравої національної означеності — бути суголосним з тими митцями і вченими планети, які закликають — не людство на загал, а кожну людину персонально! — стати кращою, досконалішою, творити добро і не сіяти зло, зрозуміти свою відповідальність за світ, у якому ми живемо.

Програмна праця Ауреліо Печчеї, організатора і першого президента Римського клубу — впливової неурядової організації, яка багато зробила для формування сучасної свідомості людства, вийшла з таким епіграфом: "Моїм дітям, моїм онукам, усій молоді, аби вони зрозуміли, що мають бути кращими за нас”. Така ж ідея властива мистецьким працям Юрія Павловича незалежно від теми чи сюжету, відображеного в них. Краса взаємин людей, повага до свого роду, духовна спадкоємність поколінь, безмежні багатства карпатської природи, світ тварин і рослин — все це під талановитим різцем митця оживає, промовляє до глядача сердечним словом, видобутим з глибини наших таки почувань. І в цьому — велика дієва сила дереворізьб Юрія Павловича.

Нелегкі часи духовної і моральної кризи, які випали на перелом століть і тисячоліть, безперечно, чинять свій вплив на людей і в першу чергу на митців, які найгостріше переживають цинізм політики, девальвацію моральних вартостей. Скрутність моменту нерідко провокує на те, щоб відмовитись від себе, від власного покликання, "яке чекає на кожного тут і тепер, у мить його неповторної присутності у світі” (В. Малахов). Штовхає поринути з головою в химерну містику або чужинецьку екзотику, перекладаючи тим самим на чиїсь плечі тягар своєї відповідальності.

Юрій Павлович, позиціонуючи себе в теперішньому вимірі часу, вважає за свій святий обов'язок ревно трудитись на тій ниві, яку вказав йому Господь. Під цим оглядом прикметним є те, що яскравий творчий спалах художника хронологічно вписаний саме в непрості 90-ті роки XX століття та початок нового тисячоліття. Воскреслий українських дух, національне державобудівництво, повернення з небуття імен титульних українських державних, історичних діячів, борців за волю й незалежність рідної землі, видатних постатей української науки, культури, мистецтва — все це надихає художника, дає новий поштовх творчій ініціативі. В доробку Павловича з'являється ціла галерея національних героїв України, прямо чи опосередковано-метафорично ним відображених. Серед них — Іван Франко, Володимир Шухевич, Августин Волошин, Олекса Довбуш; народні майстри — творці духовності, в їх ряду знамениті Шкрібляки — Корпанюки, чия династична присутність в мистецтві України сформувала яскравий феномен української етнічної культури, подібний якому важко відшукати в духовному здобутку будь-якого іншого народу.

Творячи свої образи, Ю. Павлович глибоко занурюється в незбагненний внутрішній світ людини, прагне передати її природний підсвідомий зв'язок з Богом, простором, вічністю, архетипальними виявами когнітивного. Добре знання універсальної мови символів робить можливою складну історико-мистецьку інтерференцію конкретних зображень та символічних нашарувань, що дозволяє митцеві вписати факти національного буття в загальнолюдський контекст. Таким чином, навіть яскравий у своєму етнографічному звучанні гуцульський цикл Юрія Павловича стає зрозумілим європейському глядачеві, який знається на семантиці знакових підтекстів.

Художник дуже вимогливий до себе. Його творчий здобуток — результат напруженої повсякденної праці, бо трудиться Павлович як довічний раб музи, від якої немає відкупу.

...Сьогодні Юрій Павлович, активізуючи виражальні можливості форми, лінії, фактури, знакової нарації, енергетичної сили символу, своїми різьбами літописує власну візію світу, фактом персональної творчості постаючи на овиді нашого часу.

Аделя Григорук, ст. науковий співробітник НДЛ "Гуцульська ентногопедагогіка і гуцульщинознавство” Академії педагогічних наук України