- Мій дід Іван теж займався цим ділом, - гордо заявляє горянин, пригадуючи історію бартеру, коли у післявоєнний час предок віддав барана, а придбав у червонозоряних солдатів із "полуторки" шину - сировину для виготовлення взуття у важкі минулі часи. Спочатку доводилося драчувати шину, а вже відтак із верхньої частини обода стібалися гумові равлики, а з нижньої - полотняні. І перші, і другі мали як плюси, так і мінуси. Гумові були міцнішими, служили з 5 років, але за зими виявлялися непрактичними, бо нарід в них ковзався на снігу. Полотняні швидко зношувалися, але за ожеледиць ніхто не падав і не ламав кісток. Взуваючи постоли, як правило, ноги обмотували онучами з овечого сукна. Хоч йди вбрід потоком - кінцівки були сухими. "Я робив у хащі - студінь ніколи не відчував", - підтверджує комфорт по столяр. Рано вставав, а пізно лягав, бо замовлення сипалися, як з рогу достатку. Селяни мали, як мінімум, дві пари взуття -на робочі та вихідні дні. Ходили в них до церкви, ставали на весільний рушничок. Жінки, щоб припарадитися, волоки плели з вовни і фарбували їх.

Із шести синів та дочок, яких викохав та виростив кустар, із дружиною Христиною, лиш старші Василь та Юрій з рік-два носили постоли, бо в 60-і роки XX століття старе взуття кануло в Лету. Знову морщити личаки змусив депутат Верховної Ради України Станіслав Аржевітін, постачивши зі столиці у глибинку сучасніший напівфабрикат - кінську шкіру. Замовив уродженець Колочави взуття як собі, так і синам. А ще
(чи то фіглюють, чи то всерйоз кажуть) високоповажний любитель старожитності бажає взути в них усіх заможних колег - нардепів, аби парламентарії' пам'ятали, як колись жив-бідував нарід. Недавно, коли традиційно відзначав у селі над Тереблею день народження, п. Аржевітін організував і аукціон постолів. Не лише столичні шишкарі, але й місцева молодь, розз'явивши роти, позирала на етнографічний крам, що пропонував Маркович. Уже не знають, виходить, потомки, що мали на ногах предки. До речі, на сцені в центрі села дід і депутат сторгувалися за лот за ціну 200 грн.

До якої лиш справи не липнули руки Миколи Васильовича, щоб не сидіти без діла.

За..молодості, приміром, навіть виробляв кишенькові ножики, після одруження - кросна... Згадав про дримбу - у минувшину модний мініатюрний щипковий музінструмент, на прохання антикварів на старості вже "склепав" кілька сотень. Та особливо він виділяється у бондарстві. І не лише тому, що у верховинському краї звикли солодко приповідати, що ґазда без діжки - як леґінь без дівки. Душею і серцем припав до дерев'яних циліндричних посудин ще дітваком, успадкувавши ремесло від батька за випадкової обставини. Коли у Косому Верху - присілку над Негрівцем, де у давнину жили, няньо відлучився, то пасинок потайки, з відходів зробив міні-боч-ку, котра стала в пригоді матері для глини, щоб мазати стіни кімнат. Як запримітив старший Маркович потяг і дар молодшого, то без зайвих слів довірив найліпший матеріал. З тих пір разом і парували кадіби різного калібру для всяких потреб. Наука в дитинстві ще й як пішла на хосен, коли працював у Міжгірському лісокомбінаті і майстрував дерев'яні відра для Вучківського лісопункту.

Хоч роки давлять, хвороби дошкуляють, але Микола Маркович має ще один намір -точити миски з дерева. Щоб 15 онуків і 5 правнуків, інші діти знали, як діди ґаздували...