72-річна Христина Рішко  займається вже дещо призабутою справою: тче доріжки з нарізних тканин. За своїм верстатом, що зветься кроснами, сидить з 16 років.

      Живе бабуся на околиці села Драгова, Хустського району. Приходу журналіста Христина Петрівна рада, зустрічає щиро, охоче розповідає про себе. І свою, як для сьогодення, екзотичну справу.

        –  Любов до ткацтва прищепила мені моя матуся, яка багато часу проводила за кроснами, а ми з сестрою придивлялися, як вона ночами працювала, щоб заробити дітям на хліб. Вдень займалася господарством. У сім’ї нас, дітей, було п’ятеро: дві доньки і три сини. Життя було складне, бо час був такий важкий. Батько помер у 50-річному віці. Його смерть ми пережили з болем в душі, адже тато був доброю, шляхетною людиною, а ще й відмінним майстром, займався виробленням ярем для волів, робив дерев’яні  корита для вимішування хліба.

       

        –  Христино Петрівно, а хто зробив Вам кросна, за якими зараз сидите?

        –    Їх зробив мій покійний батько. Ще й досі пам’ятаю його мудрі слова: «Ось, доню, це буде твоя робота. Якщо займатимешся нею з любов’ю, то у твоїй хаті ніколи не бракуватиме хліба». Для мене ці слова стали гаслом, бо назавжди закарбувалися в моїй пам’яті.

        –    З чого починається робота за таким верстатом?

        – Спочатку нарізаються смужечки уже непотрібного одягу, які намотуються на клубок. Опісля, вкладаються смужечки у кросна. І, потихеньку, тчу, кладучи нитки, щоб виткати доріжки.

        –    Хто від Вас зазвичай купував чи замовляв виткані доріжки?

        –  Приходили до мене люди з різних сіл нашого краю і приносили матеріал для роботи. Зазвичай це були матері, які планували видавати заміж дочок, а доріжки були як придане. Приходили також люди, щоб подивитись на сам процес моєї роботи. Щоправда, то було давно, а зараз вже нікому не потрібно, бо у магазинах можна придбати подібні вироби, виготовлені на заводах. Таке мистецтво, як ткацтво вже мало кого приваблює. Але поки Бог дає здоров’я, я не покину цю справу, бо звикла до неї.  

       –    Нехай щастить Вам. Дякую за розмову!