– Пане Мирославе, ваш роман ось-ось лиш має з’явитися, а вже анонсовано про його трансляцію на Українському радіо, заявлено як основну подію на Книжковій толоці в Миколаєві, його читають у рукописі. І, здається, ви перший із закарпатців, хто видає книгу в престижному київському видавництві "Ярославів Вал"?

– Я здогадувався, що цю книгу візьме будь-яке видавництво. Ось і став міркувати, якому запропонувати. Найбільше мені імпонують два: львівська "Піраміда", що жорстко відбирає автуру й видає шляхетні книги, і "Ярославів Вал", яким керує чи не головний експерт в українському літпроцесі Михайло Слабошпицький. "Ярославів Вал" – це вже бренд, його книжкова політика ґрунтується на найвищих стандартах. Оскільки в "Піраміді" у мене саме виходить книга малої прози "Краєвид із жінкою", то вирішив "стукати" в "Ярославів вал". Надіслав півроману, а за кілька днів мені зателефонували: чекаємо решту тексту й просимо утриматися від переговорів з іншими видавництвами. Через десять днів мені запропонували угоду, за якою купують право на книгу на три роки. Моя приятелька – львівська письменниця Галина Пагутяк (до речі, днями отримала Шевченківську премію) – сказала: "Навіть не сумнівайся. Це рідкісна удача". І я підписав угоду. Видавці, до речі, прийняли всі мої пропозиції щодо формату, оформлення й поліграфічного виконання, а наклад книги встановили набагато більший, ніж я сподівався. Майже такий, як у недавно виданого ними "Чорного Ворона" Василя Шкляра.

– А ще цікава деталь: завершення вашої книги позначено січнем цього року, а першу її презентацію призначено вже на лютий.

– Мене, хоч я теж маю стосунок до книговидання, вразила ця оперативність. Але головний редактор Лілія Максименко спокійно пояснила: "Якщо книга нас зацікавлює, то працюємо з нею навіть у вихідні". От би й іншим повчитися такому підходу.

– Досі вас знали як автора тонких психологічних новел. Останню книгу "Хліб і шоколад" нещодавно відзначено крайовою літературною премією ім. Ф. Потушняка. Наскільки іншою є робота над романом?

– Різниця цілковита. Це як будувати колибу й віллу. Місяцями я розминав руку, накидував фрагменти, образки, фрази, уривки діалогів. Шукав тональність, ритм. До речі, в романі один із персонажів – письменник, він ділиться з головним героєм роздумами, як важко писати, коли знаєш, як не треба писати... Пишучи роман, наче ворон у гніздо, тягнеш туди все, що маєш за душею. Але водночас це повинна бути міцна й елегантна конструкція, а читач має потрапити в каскад із наростанням інтересу. Сюжет, який у літературі ще не розроблений, я замислив давно, але довго не був готовий його реалізувати. І ось минулого літа в Коктебелі мене "прорвало". Писалося на одному подиху, рука часто не встигала за думкою, за образом. Дописував у Мукачеві й на дачі в селі Косині.

– Один із письменників сказав, що й читається книга на одному подиху, залишаючи відчуття подарованої долею любовної пригоди.

– Пишучи, я ставив собі три завдання: щоб книга була світлою, повчальною і приносила читачеві задоволення. Жорсткі речі тут чергуються з легкою, акварельною тональністю. Багато теп¬лого гумору й романтики. Можливо, навіть забагато. Втім, хіба цього може бути забагато?

– Орієнтувалися на когось із літературних авторитетів?

– Я давно нікого не наслідую, але над моїм столом висять портрети Фіцджеральда, Ремарка, Буніна і Стефаника. Це дуже суворі контролери. В усякому разі, пишучи, я не фальшував перед собою. Мені було просто цікаво йти за своїм героєм, дивитися на моє Мукачево його очима, оцінювати довколишній світ його своєрідним методом. На одній із сторінок він перестав коритися мені й... пішов своєю дорогою. І я змирився, бо нарешті зрозумів Толстого, який, пишучи, скаржився, що Анна Кареніна дозволяє собі несподівані вибрики.

– Про що ваш роман?

– Мабуть, про головне – про людське серце, яке перебуває в постійній боротьбі з самим собою. А ще – про незнищенність людської душі, про цінність кож¬ної особистості, про вибір дороги, про доконечну потребу розпізнати своє призначення в цьому світі. Врешті – про милосердя, як вищу форму справедливості.

– Але ж кожна книжка – якась історія. Отже, це історія про...

– Про незвичайну людину, за чиїми плечима – сирітство без роду-племені, дитбудинок, інтернат, колонія, тюрми. Але вона виховує в собі унікальний хист, завдяки якому стає "послом" між кримінальним світом і керівництвом імперії, що занепадає. Потрапляє до спецкоманди Єльцина, бере участь у відмиванні золота партії, стає крупним олігархом, міжнародним інвестором. І ось одного дня дорогою в Європу цей чоловік завертає в містечко, щоб випити чаю. І те, що він побачив на фасаді якоїсь споруди, оглушує його, піднімає з дна свідомості візуальний дитячий спомин. Це дитбудинок, із якого він дітваком пішов у моторошний світ. Він покидає всі глобальні справи й починає тут, у Мукачеві, шукати свої сліди, розкручувати химерну стрічку життя назад. А оскільки герой володіє рідкісним талантом (недаремно кримінальне назвисько Лис), то  знаходить не тільки своє родинне коріння, а й новий сенс життя, нове кохання. І починає в своєрідний спосіб повертати борги кожному, хто за життя не дав йому розчинитися в цьому бентежному світі, стати тюремною порохнявою.

Це акцентуйована особистість, яка з дитинства боролася за свою гідність і відвойовувала здоровий глузд у дикому світі, спочатку ножем, відтак залізною волею й проникливим розумом. Зауважу, що це не монстр, це симпатичний і кмітливий лідер з майже тваринним чуттям, перед яким безсилий навіть Інтерпол. Дві філософії змагаються в ньому. З одного боку, – мудрого кримінального Тата, який зі спритного Лисеняти виховав невловимого Лиса, свого наступника, якому заповів тіньову імперію. З іншого – філософія віднайденого брата-близнюка, який виявився монахом, архімандритом монастиря. Не знаючи, хто перед ним, той ненав’язливо відкриває йому інші істини, які вносять сум’яття в душу. Зокрема мій герой починає розуміти, що безстрашність, якою він усіх вражав, – це той же страх, тільки навиворіт...

Окрема лінія – кохання до місцевої дівчини-перекладачки. Досі Лис тільки купував жінок, а з якоїсь миті почав зворушливо завойовувати ту, яка, не здогадуючись, хто поряд, допомагає йому, жертвує кар’єрою і собою. Ці романтичні стосунки врівноважують жорсткість картинок житейських університетів героя. І відбуваються вони в різних принадних куточках мого рідного Мукачева. Бо хто живе не в Мукачеві, той лише прикидається, що живе. Це один із афоризмів книги. А подибаєте їх тут багато. А взагалі дії роману відбуваються не тільки в Закарпатті, але й у Криму, в Росії, в Європі і навіть ... у стійбищі неандертальців, які залишили по собі реліквії на нашій Чернечій горі. Майже щовечора я підіймався на цей верх й обмірковував там черговий шматок роману.

– А що все-таки робив Лис у винограднику?

– По-перше, там він зустрів свого справжнього батька, дуже колоритного закарпатця. У того своя планида, своя філософія. По-друге, там відбувся фінал цієї історії. Несподіваний для всіх персонажів. Лис і виноградник – алегоричні образи. Щоб зрозуміти їх, треба читати книжку.