Кожному з 579 закарпатських сіл варто би мати свій музей - Закарпаття - Каталог статей

Виявляється, завдячувати народженню музею необхідно педагогу Петрові Королю, уже покійному. Про це свідчить фото боронявця при вході. Свого часу чоловік захопився колекціонуванням старожитностей, а згодом вирішив створити музей села. Щоправда, після смерті добродія його дітище дихало на ладан. "Ідучи до школи, я постійно дивилася на обшарпаний, занедбаний будинок, не раз і не двічі бачила на вулиці викинуті цінні речі, чимало їх продалося з кінцями. Я не мала морального права байдуже спостерігати за цим, тому й запалилася ідеєю продовжити гарну справу. Мені відразу пішли назустріч і голова сільради, і директор школи. У 2004 році ми перенесли музей сюди, зареєстрували. Якщо відверто, з колекції Петра Короля залишилося кілька експонатів, тобто довелося збирати все по суті з нуля. І колеги по роботі, учні, односельці, пройнявшись закликом відродити музей, активно шукали старожитності на горищах, чистили від пилюки, іржавості, зносили до школи, допомагали будувати експозицію. І результат наяву – близько 300 експонатів, звання взірцевий музей, диплом. Ясна річ, у міру можливостей намагатимуся поповнювати фонд", – акцентує пані Василина. Я розглядаю сокиру найімовірніше 14 століття, на яку будівельники натрапили, коли викопували ями під рибну станцію (до слова, логічно, бо, як свідчить енциклопедія "Історія міст і сіл УРСР. Закарпатська область", перша письмова згадка про село датується 1389 роком), глечики 18-19 століть, давні праски усіляких модифікацій, оригінальні ступи, терези, ваги, гасові лампи (лампаші), пранники. Милують око шкіряні й дерев’яні постоли. Дерев’яні колисанка, кросна, розкішна скриня (чи то пак лада – колись обов’язковий атрибут посагу молодої), хитромудро зроблений стіл, стілець, колеса з возів, бочки (дийжі), велика терка (реселув), залізна піч (шпор) – усе це зворушує до глибини душі, змушує уявляти, як застосовувалося. Так само радують серце мальовані тарілки (танджери), давня весільна, святкова й одежа на будень, вишивані, домоткані, ґобкані рушники, скатерті, "ушыті парни", що свідчили про рукоділля господині, її спритність. Усмішку викликає друкарська машинка "Москва". У музеї зберігаються й матеріали, пов’язані з Другою світовою війною: кількадесят боронявців відчули її пекло на собі. Одне слово, знаходячись в обіймах старожитностей, вкотре переконуєшся, як важливо їх берегти й популяризувати.

Боронява (це правильніший варіант, ніж Бороняво) лежить на річці Боронявці, за 7 кілометрів від районного центру. За словами секретаря сільської ради Олени Деяк, село налічує 29 вулиць, 1095 дворогосподарств, кількість населення – 3580 чоловік. Прикметно, що смертність тут ніколи не перевищувала народжуваність, навіть у середині тяжких 90-их років. Наразі дитсадок відвідують понад 100 хлопчиків і дівчаток, а в школі І-ІІІ ступенів навчається більше 500 учнів. Також понад 500 боронявців працюють за межами села – на фабриці фетрових головних уборів "Хуст-Фільц", на швейній фабриці "Нарцис", на різних приватних підприєм¬ствах, у райдерж¬адміністрації, правоохоронних органах, соціальних установах, електромережі. Натомість близько 500 боронявців щорічно їздять на заробітки на Київщину, Одещину і, звичайно, в Росію, Чехію, Португалію. Інтернетом користуються 50 сімей.