Кераміку обрав, хоч не знав, що воно таке
Керамікою Ендре-бачі займається небагато-немало – вже 40 років! "У 1959-му батько в газеті "Карпаті ігаз со" прочитав оголошення, що Закарпатське художнє училище проводить набір студентів. От я і спробував туди піти. З першого разу не вийшло, тому вступив наступного року, – згадує він. – Насправді ж я хотів пов’язати своє життя із живописом, але в той час такої спеціальності ще не було, тож, можна сказати, на кераміку потрапив випадково, хоча як сільський хлопець навіть не знав, що це таке. Виявилося, ця спеціальність поєднує багато видів мистецтва. Тому, коли через півроку все ж таки запровадили навчання живопису і мені запропонували перейти, я відмовився".
Співрозмовник із теплом згадує свого першого наставника в училищі Яноша Бендика, завдяки якому, вважає, й залишився в мистецтві кераміки на все життя. "Він навчив мене всьому. Весь процес ми проходили з початку й до кінця: підбирали глину, робили глазур, самі збудували піч, в якій проводили випалювання".
Повернувшись з армії, Ендре Ференцович про кераміку на деякий час забув, змінив кілька робіт. Аж доки у 1970-му не створив власну майстерню: "Нас було четверо братів і батьки запропонували: краще, аніж блукати світом, де однаково своєю людиною не станеш, повернутися додому і працювати разом із сім’єю. Так і трудився усе життя в майстерні, яка діяла як підсобне господарство при колгоспі – до 1995 року, коли вийшов на пенсію". Нині ж, посміхається гончар, працює з тієї ж причини, що й чимало інших пенсіонерів: усе одно чим займається старий, аби не плакав.
Щастя не в грошах
Зрозуміло, художнику мало працювати для себе, заради інтересу. Йому потрібно ділитися своїми роботами з людьми. В цьому плані Ендре Ференцовичу гріх скаржитися. За багато років йому довелося взяти участь у величезній кількості виставок.
"Якихось робіт, що особливо до душі, не маю – подобається все. Хоча запам’яталися оздоблювальні роботи, скажімо, в залізничній лікарні в Ужгороді створив дитячу кімнату. На жаль, душа розболілася від побаченого – все зруйновано, розбито. У нас нині дивляться лишень, щоб десь щось украсти. Напевно, я вже не доживу до часу, коли вищі керівники думатимуть над тим, аби творити, а не красти. Щастя ж не лише в грошах. Якщо й надалі в нашій державі відбуватиметься те, що нині, то нічого від культури і мистецтва не залишиться. Взяти хоча б гончарство. Наразі я вже на пенсії і працюю більше для душі, хоча завжди казав, що художник живе з базару. На жаль, майстерень у нас практично не залишилося. Не всім пощастило мати власну! А державні давно зруйновані та розкрадені. Що ж трапилося з художниками, які там працювали, – нікого не цікавить. З нуля все підняти буде дуже важко. Я вважаю, що народ без культури зовсім бідний", – ділиться своїми переживаннями кераміст.
Проте, незважаючи на непрості умови, каже, що люди все ж потребують мистецтва: "Тому я все ще й не покидаю свою роботу, беру участь у виставках. На жаль, так багато, як колись, виробів не купують, напевно, не у всіх грошей на це вистачає. Я завжди вважав, що якщо багата країна, значить і художники заможні. Людина поки не поїсть, про мистецтво думати не буде".
Поки працюю – живу
З іншого боку, й про повний занепад цього мистецтва говорити не можна. Хоча у Великій Доброні гончарством не займається більше ніхто, але на практику до Ендре-бачі щороку приходять 2-3 дипломники з ужгородського училища. "Є такі, кому цікаво, хто хоче навчитися, – погоджується він. – Але таких, хто готовий працювати, не надто багато. Ця робота потребує дуже багато сил, грошей і головне – бажання. Зараз до мене в майстерню приходить дівчина, яка вже дуже добре гончарить. Вона сама хоче все зробити і не дозволяє, щоб я їй хоча б трохи допоміг. Схвалюю таке ставлення до справи, адже, на жаль, нині це рідкісне явище". Та найдорожчими учнями для нього, звичайно ж, є рідні діти – син і донька пішли стопами батька.
"Скільки часу потрібно витратити, щоб створити якусь роботу?" – цікавлюся в майстра. "На це питання точно відповісти не можна, адже художник працює все життя, – резюмує Ендре-бачі. – Вам навряд чи цікаво, скільки часу треба, наприклад, для приклеювання до глечика вушка. Якщо ж починати з відбору глини, то, звичайно ж, його потрібно багато. Кераміка – це цілий процес, багато технологій, купа експериментів із глиною, глазур’ю, випалюванням – от і виходить, що найпростіший посуд вимагає як мінімум місяць роботи. Навіть під час сну в моїй голові завжди думки про кераміку. Крім того, фізично виснажуюся: встаю приблизно о сьомій ранку і працюю до семи-восьми вечора. А якщо випалюю, то і вночі стежу за процесом. Але поки маю сили – трудитимусь, бо вважаю, що люди живуть, доки працюють".
