Мандруючи Карпатами, мою увагу зажди привертала одна обставина. Це старші чоловіки. Вони, зазвичай, сидять коло дороги на старій колоді, або стоять, обіпершись на ворота. Все, що вони роблять - це дивляться на дорогу. Але, коли я проходжу повз них, після вітання, в мене виникає абсолютне переконання того, що цей дід добре знає, звідки ти йдеш, куди і навіщо.

Пісню про Довбуша я співав тричі. В гірському абхазькому селі, в гостях у родичів мого товариша Петра, відбувалось щось зворушливе та незбагненне. Навіть зараз, майже через 30 років після тих подій, я не можу цілком, у всій повноті зрозуміти ситуацію.

Я впорався і вдруге та з задоволенням перехилив келих вина. Тільки-но я допив, як Петро передав мені прохання присутніх заспівати втретє. Настрій в мене був чудовий, за вином я перевів подих, тож почав втретє співати пісню про Довбуша. Я ще не дійшов до "Він на ніжку налягає..." як зрозумів, що відбувається щось неймовірне.

Треба знати, що кожен куплет пісні складається з двох строчок, кожна з яких повторюється і так будується строфа. Фантастика ситуації полягала в тому, що присутні за столом співали пісню разом зі мною. Причому вони співали не слова, а музичні, радше, мелодичні звуки.

Минуло кілька днів, а я все пригадував той вечір високо в горах і не переставав дивуватися музичним талантам цієї землі. Але мене не полишала думка, що все не так просто і існує у всьому цьому більший глибинний зміст.

Так трапилось, що одного дня ми заговорили про дисертацію Петра, яку він готував у Московському інституті антропології. Під час бесіди він показав мені на кальці карту, на якій були зображені села їх району зі зв'язками, що відображали картину укладання шлюбів. Мою увагу привернули два села, які на карті були майже поруч, але їх не об'єднувала жодна лінія.

Я звернув на це увагу Петра, а він зауважив, що між селами - хребет. Враз у мене сформувалось пояснення того пісенного вечора. Повторюючи Гумільова, я прийшов до ландшафтного детермінізму розвитку цивілізації. Підстилаюча поверхня надзвичайним чином впливає на шляхи, якими формується ментальність народу, його традиції, культура.

Гори, в цьому сенсі, є своєрідною скринею, яка зберігає архетипи пралюдини, і на відміну від долини і степу, де відбувається постійний процес сублімації народів, вони, гори, консервують фундаментальні коди, зберігаючи їх від агресивних відносних і динамічних суспільних стереотипів. В той пісенний вечір карпатські коди, присутні у пісні про Довбуша, потрапили в резонанс з кодами, збереженими Кавказом.

Мандруючи Карпатами, мою увагу зажди привертала одна обставина. Це старші чоловіки. Вони, зазвичай, сидять коло дороги на старій колоді, або стоять, обіпершись на ворота. Все, що вони роблять - це дивляться на дорогу. Але, коли я проходжу повз них, після вітання, в мене виникає абсолютне переконання того, що цей дід добре знає, звідки ти йдеш, куди і навіщо. Він знає, що у тебе в торбі чи рюкзаку, та й взагалі, він знає про тебе все, лише не переймається тим, щоб на цьому зосереджуватись.

Іноді мені здається, що якби я на минулому тижні повернувся з Парижу і завів на цю тему з ним бесіду, то він би розпитав мене, які коні в цьому сезоні виступають на іподромі Лоншан біля Буа-дю-Булонь. Взагалі, у мене сформоване переконання, що ці діди знають кожного, хто зараз на дорозі і це знання утримує порядок і логістику всього, що відбувається на гостинці та дорогах і стежках довкола нього.

Щось переконує мене, що якби вони на хвилину відволіклись від свого споглядального стану, то на шляхах зчинився би гармидер, а машини, вози та подорожні зупинилися б в розпачі, бо враз втратили усвідомлення мети своєї поїздки чи мандрівки.

У Карпатах живуть цікаві люди. Вони щоранку встають, знають, на який бік помолитися, коли підійти до печі, до худоби, коли сісти за стіл. Вони знають, що потрібно на хрестини, що на похорон, до кого на свято випити чарку. І так незмінно вже сотні років.

Вони володіють кодами життя та дають собі раду і в снігопад, і в буревій, коли зустрінуть на стежці вовка, чи ведмедя. І от якийсь урбанізований шмарок, який сьогодні не пам'ятає де ночував учора і тяжко собі уявляє, що буде робити завтра, в Інтернеті починає писати, хто такі западеньці, що їм робити і як виправлятись. Його, як перекотиполе, несе цим світом не знати звідки і куди, ніде воно не зачепиться: ні за роботу, ні за хату, ні за думку.