Минулорічна лауреатка Шевченківської Національної премії в галузі літератури українська поетеса, письменниця, драматург, науковець і громадська діячка Віра Вовк (Селянська), племінниця лікаря Марії Бращайко, яка живе в Бразилії, весь гонорар за премію передала в заснований нею літературний фонд імені Григорія Кочура, який матеріально заохочує літераторів за популяризацію української поезії та прози в перекладі на іноземні мови і навпаки.

В кінці минулого року Віра Вовк у Ріо-Де-Жанейро видала малу антологію молодої української лірики  "Лоза" з перекладом на португальську мову.

Поетеса популяризує творчість молодих українських майстрів красного слова Віктора Неборака, Віталія Бориспольця, Василя Махна, Сергія Дзьоби, Тетяни Дзьоби, Івана Андрусяка, Мар’яни Кіяновської, Мар’яни Савки, Сергія Жадана, Галини Крук, Оксани Луцишиної, Остапа Славинського, Дмитра Лазуткіна, Олега Коцарева, Рути Вітер, Богдана Матіяша, Богдана-Ігоря Горобчука, Андрія Любки, Ольги Смольницької, Остапа Ножика.

Як відмічає у вступному слові Віра Вовк, її антологія немає претензій розгорнути перед читачем повну картину сучасної української поезії. Це – тільки невеликий вибір із творчості покоління, народженого після 1960 року. На тлі тут наведених віршів, як і інших доступних в Бразилії, можна зробити висновки, порівнюючи із новаторською поезією психологічно-політичного перелому 60-их, 70-их і 80-их років.

У порівнянні зі своїми попередниками, в сучасній поезії авторка находить велетенські різниці. Перш за все йдеться про більш урбаністичне, ніж селянське тло. Помітні тут впливи Заходу ( як у позитивному так і негативному розумінні).

У сузір’ї сучасної економічної кризи й політичного розчарування, молода людина часто відчуває себе самотньою, без опертя на традицію. Вона знаходиться  тепер здебільшого у своєму вузькому світику, переживає свої власні болі, що не є вже суспільними традиціями.

Поети залюбки вибирають собі за теми різні аномалії часу: наркотики, молодіжну деліквенцію, тероризм. Ерос позбувся  всіх табу: він розцвітає від елегійного кохання (Неборак, Луцишина) через похмілля колоритної вигадки (Савка, Рута Вітер) до сексуального консумізму і звірського наживання (Андрій Бондар "Вчителька хімії"). Релігія, нація – часом відступають від своїх іконних зображень і також ведуть від особистих інтерпретацій (Богдана Матіяш "Розмова з богом"), Остап Славинський (YESUS CHIST) до Єресі і блюзнірства (Андрій Любка "Вірші – це невдалі спроби самогубства" "Українська мова").

До антології включено двох закарпатських поетів – Андрія Любку (вірш "Тероризм") та Оксану Луцишину (вірш з позначкою "не видане" – Станційна"). Подається коротка біографічна довідка про авторів.

Торік Віра Вовк видала також антологію модерної португальської та бразильської поезії в перекладі на українську мову "Зелене вино".

Поетеса вважає, що Україні треба пізнати світ і будувати мости між культурами, бо ми можемо поважати й любити тільки те, що знаємо. Це – підстава в обопільній повазі спілкуватися з людиною, з нацією.