Хата-музей бабки Павлини
Потроху справжня українська історія відроджується незважаючи на те, що її душили та топтали десятиліттями, намагаючись стерти все те, що називають культурою, мовою та релігією нації, яка без цих трьох найважливіших факторів жити просто не може…
Не може, але Україна змогла, змогла повстати із найменших шматків розтрощених руїн, які були побиті ворожим військом, стоптані чужим скотом та перемелені чужим язиком. Але камінчик за камінчиком, піщинка за піщинкою, скеля за скелею – почала виростати Україна як молода держава серед багатьох вже давно існуючих країн.
Україна існувала завжди, але ту сторінку з літопису хтось вирвав, де було написано, як була створена насправді така країна, як Україна… Та потроху ця держава піднімається з кривавих колін, а запорукою її відновлення та підняття є безперечно те, що свідчить про історію та походження її родоводу; основним таким джерелом збереження історії є музеї.
Тішить те, що з кожним роком все більше відкривається історико-краєзнавчих, археологічних, мистецьких музеїв. Для молодої України це досягнення, адже музейна справа – річ не з легких і потребує дуже багато праці та терпіння, бо збирати по шматочку те, що було й десь має бути – діло не одного дня. Але знаходяться люди, що вперто йдуть до мети, хоч і світла не бачать в кінці темного тунелю. До таких людей можна віднести й 69-річну Шимон Павлину Петрівну, яка проживає в селі Данилово, що на Закарпатті. Вона у своєму власному домі декілька років назад зробила історико-краєзнавчий музей «Хата бабки Павлини». Ряднину до ряднини, рушник до рушника – так зібрала чималу колекцію всіляких речей, які зараз слугують експонатами в її музеї. Майже 50 років збирала те, що свідчить про культуру, життя та побут людей закарпатського краю і це недивно, бо її музейна хата переповнена всілякими речами, які композиційно розкладені по своїх місцях. Одразу видно, що Павлина Петрівна добре знається в своїй справі.
Ця жінка родом з Рокосова Хустського району Закарпаття. Після закінчення культосвітнього технікуму її направили працювати в Данилово. Трудилася в сільському клубі там і вийшла заміж. Ось так почалось її життя в іншому селі з коханим чоловіком.
– На хаті в мене висять різні старовинні прикраси з лози – кошики для квітів, а під хатою на плоті, старовинні глечики, поряд дерев’яні колеса з воза. Коли я почала працювати в Данилові, познайомилася тут з цікавими людьми, багатьма хлопцями та дівчатами. Женихів у мене було тоді море (посміхається), але я собі пригляділа такого, який умів грати на гармошці, думаю із цим мені буде добре, бо грає й співає, зрозуміє мій ентузіазм та любов до культурної спадщини Закарпаття. Але, де там добре буде… Він був такий ревнивий, як Отелло. Каже: «клуба лишайся». Тоді я перейшла в сільську бібліотеку, а далі наполягав, щоб я перейшла в шкільну, а звідти… Я кажу: «Годі, не піду нікуди, бо хочу працювати, а не бігати туди-сюди». З часом все минулося.
Насправді, мій чоловік дуже добрий, допомагає мені в усьому, навіть в догляді за музеєм, каже, що він у мене тут сторожем рахується.
Маємо двох синів: старший живе в Чехії з сім’єю, а інший із родиною працює в Португалії. Що робити, коли таке життя настало: треба їздити далеко, щоб якось прожити, – зітхає пані Павлина.
Жінка дуже привітна і балакуча. Запитання їй ставити не доводиться, адже вона сама про все розповідає. Одразу видно, що Павлина Петрівна пропрацювала не один рік із людьми, бо мовний запас має чималий. Відкриває свій скарб музейну хату маленьким ключиком. (на дверях висить невеликий навісний замочок). Заходимо…
– Ідея створити музей назрівала вже давно, а коли з’явилась така можливість, то одразу задумане втілила в реальність. Майже всеньке життя, я збирала старовинний одяг, рушники, знаряддя праці, посуд, ікони… Як було достатньо назбирано різних речей, тоді й відбулося відкриття музею «Хата бабки Павлини». Метою якого є зберегти все найкраще з минулого і пронести крізь терни часу в майбутнє щоб всі охочі змогли знати чим жили і як жили наші батьки, діти та прадіди, – каже пані Шимон. – В першій кімнаті розкладені знаряддя праці: різні сокири, пилки, щипці, молотки, цвяхи, залізна праска в яку клали гаряче вугілля, щоб можна було прасувати, а ось гуркач, яким набивали свинячу кишку. А це цівки, човник, ножиці, бердо – приладдя, для кросен без яких ткати було неможливо. Тут є різне, що треба було в господарстві людям в той час. Не все вдалося зібрати, але щось трохи є…
 – А в цій великій кімнаті, – веде далі господиня, – у мене одяг, рушники, стародавні ікони святих… А ось одяг наречених, який вдягали молодята на весілля десь у п’ятдесяті роки минулого сторіччя. Тут разом з одягом висить і весільний курагов, якого робили перед майбутнім весіллям куми наречених. До речі, в сусідньому селі Сокирниці ще й зараз його роблять, але він виглядає по-сучасному.
А це колекція з рушників (показує указкою Павліна Петрівна на чималу збірку витканих робіт). Ось ці, найстаріші весільні рушники, мають майже пенсійний вік. Вони були незамінним атрибутом для вінчання. Кожна дівчина, яка збиралася незабаром виходити заміж, мала мати над ліжком грядку з тканими рушниками. Шкода, що вдалося зібрати лише композиції цих рушників. Бачите, які вони м’якенькі та ніжні на дотик … По весільному рушнику одразу було видно до якої родини належала молодиця: в багатої був різнокольоровий, а в бідної простенький, без усяких візерунків. У неї не було можливості купити дорогі кольорові нитки. Треба зауважити, що виткані рушники використовувалися лиш для прикрас, а для рук та лиця шили інші.
Ті довгі рушники – настінні, які мають коріння з різних областей України. Зразки привезли наші жінки, котрі їздили на заробітки сапати буряки чи ще на якісь роботи в колгоспі. Такі рушники вішали на ікони святих, фотографії, дзеркала, а коли мода перейшла, віддали мені у музей, щоб даремно праця не пропала та ті недоспані ночі. Хай живуть в шовковому кольорі.
Яка Пасха без покривала? Ось декілька десятків великодніх рушників, які вишиті з Розп’яттям Ісуса, крашанками, свічками…
А тут дерев’яна лада, яка повна всілякої білизни. Так мати готувала доню заміж. Перед весіллям свати приходили й дивилися, що там в тій ладі є, з чим мати доньку видає в дружини. На ладі так і написано: «Дівча уповивай та ладу набивай…».
Там, у вверху висять різдвяні зірочки. З якими ходили діточки колядувати. Бувало прийдуть до мене на Різдво без зірочки, а я виношу й даю нехай беруть і колядують, а вранці приносять. Це роблю, щоб діти не забували традиції колядування з вертепом чи зіркою. А ось цей вертеп я сама зробила для своїх дітей, а потім й онуки мої з ним колядувати ходили.
Це все збирала роками… Було якось, пам’ятаю, приходили до мене заможні люди й хотіли купити оце все, а я сказала, що я й ниточку не продам, а чоловікова сестра, як почула та каже: «нащо воно тобі продай за гроші? Чи як помреш, то хочеш, щоб ми тебе цими рушниками обклали». А я кажу: «Боже борони, щоб хоч шматочок кудись поділи. Мені туди нічого не треба. Для дітей, онуків та рідного краю музей у спадок залишу». Добре, що чоловік мене в музейній справі підтримує. Коли ми лише починали із створенням, то він зробив мені полички, для експонатів. Дуже переживає за музей. Було в жарт сказала я одного разу, що віддам експонати в сільський будинок культури, хай буде там, а він кричить, мовляв, навіщо давати, збирала все роками, просила, носила, а тепер дати, щоб розтягнули хто куди. Нехай лежить тут, бо ми за всім доглянемо, як дбайливі господарі за власним городом.
Та не віддам я його нікуди. До нас в музей і зараз приходять на вечорниці бабки та діди і не лише вони, а й багато хто приходить, кому цікаво, щоб подивитись, як то було. Ми співаємо, колядуємо, фіґлюємо, згадуємо як було колись…
 Але на моїх плечах не тільки цей музей (посміхаючись, радіє). Ще й зараз організовую зі школярами різні вистави про вечорниці, сватання тощо. Ми зі своїми сценічними видовищами їздимо в райцентр, сусідні села, беремо музейний одяг, рушники та різні речі, щоб донести до глядачів дух стародавньої традиції наших предків. Дітям дуже подобається. Ті що займаються зі мною давно, настільки увійшли в роль, ніби так і зараз є в житті, а на сцені публіки не бояться. Якщо піде щось не так, то так вміло вийдуть із ситуації, що ніхто навіть й не помітить. Дуже багато фото маю, про наші гастролі. Кожна з них без слів розповідає про епізод з нашої вистави… А ще мою невеличку збірку фотографій старих хат нашого села, з яких половина вже немає. Збираю та згортаю все, що можу до купи, щоб збереглося хоч на цих світлинах, - з захопленням розповідає Павлина Петрівна.
 Вона зізнається, що дуже люблю, коли до неї приходять люди, яких цікавить музейна справа. Охочим навіть дозволяю одягати музейний одяг, для того, щоб сфотографуватися на згадку, а таких чимало буває. Найбільше бажаючих відвідати музейну садибу є влітку, адже саме тоді якраз у розпалі туристичний сезон в Карпатах.
«Я щиро чекаю всіх бажаючих, приходьте, я буду рада вас повести в минулий світ Закарпатського краю», - насамкінець наших відвідин запрошує пані Павлина. Цим варто скористатися.
|
