Та, мабуть, не за те, що чоловік прохолостякував  усе життя (і вір тут дослідженням медиків, ніби одружені живуть довше)? Най це буде полем для роздумів, здогадок… Але ж як глибинно й  колоритно треба любити рідний край, аби створити таку розкішну галерею полотен, від якої перехоплює подих, від якої постійно черпаєш душевні сили, якою можна безконечно захоплюватися, заряджатися, возноситися над буденним! Незадовго до смерті Ернест Контратович був на диво доступним, і я цим скористався.

"Я  мільйонер, доларовий"

Уперше  я навідав живого класика в  ужгородській лікарні на Льва Толстого торік у серпні, причому завдяки  художнику Василю Вовчку, котрий останні  два роки доглядав за майстром і  без будь-яких проблем погодився  організувати зустріч… Окрема охайна, світла палата, сучасний плоский телевізор, на тумбочці книги, свіжа преса, вечеря – що ще треба 97-річному, по суті одинокому діду?! До речі, я й раніше, років вісім тому, намагався взяти інтерв’ю в Ернеста Контратовича, але тоді його з різних причин ревно опікував рідний молодший брат Антон, тому й не склалося. Та хай там як, головне – врешті мрія несподівано здійснилася. Звісно, мені  не вдавалося як слід тримати нитку бесіди через солідний вік митця, щоправда, його розум був цілком (!) ясним. Я слухав про батьків Адальберта Ерделі – русина Михайла Гриця та швабку Ілону Цайскі, котрі вирішили переїхати із Загаття в Мукачево; про те, як священик і дяк таємно відспівували Йосипа Бокшая, бо комуністи заборонили ховати митця по-християнськи; про російського художника Володимира Голіцина, з котрого насміхалися енкаведисти, бо той вважав себе нащадком князя Голіцина; про якусь Клару Йосипівну, котра, не маючи посуду, в шерблику (нічному горщику) носила їсти актору, що грав Наполеона. При цьому Ернест Контратович так оригінально, добродушно сміявся, легко червоніючи. Уточнювати щось було і тяжко, і дещо незручно, але зрідка я наважувався або, мовити б, спрямовував розмову. "Мати Маґди (звали її Жужанна. – М.М.) мала хитру натуру: купувала малих гусей, годувала їх місяць-два тенґерицею, а потім за файну ціну продавала жидам. Жиди любили гусяче м’ясо. Маґда ж допомагала матері. Тямлю, як Ерделі казав, що намалював свого тестя Яна  в гуцульському платті (одежі. – М.М.), аби довести Маґді, що сильно її любить. А коли прийшли руські, то з’явилася мода звертатися один до одного й по батькові, і Маґда жартома просила Бийла, аби називав її Магдалиною Янівною. А прості сільські люди довго не могли до цього звикнути, тому й Михайло Іванович або Михайло Петрович скорочували до Михайло Іванов або Михайло Петров", – пригадував Ернест Рудольфович.

Як  познайомився Адальберт Ерделі з  Маґдалиною Сливкою? "Про це мені сама Маґдушка розповідала. Вона вийшла на базар купити продукти. Аж раптом підійшов пан і по-мадярськи: "Я художник Ерделі. Потребую натурницю. Ви дуже гарні, але я відразу попереджаю, що женитися не збираюся". Ось так усе закрутилося", – резюмував Ернест Контратович. До речі, це версія митця, бо я чув з уст пані Маґдушки трохи іншу історію,  мовляв, звів її з Адальбертом їхній спільний знайомий Бонді (Андрій) Товт. Свербіло мене довідатися ще про якихось пасій Ерделі, якісь конкретні випадки, ситуації з його інтимного життя, та... "Ні-ні, я не знаю. Це секрет кожного мужчини", – і показав пальцем на серце.

Того  вечора мимоволі ми торкнулися й політики. Ернест Контратович шанобливо висловився про Віктора Ющенка, мовляв, той будує справжню демократію. Щоправда, з приводу чого митець згадав Степана Бандеру, ні мій блокнот не фіксує, ні диктофон. Зрештою, яка різниця з приводу чого, головне – суть. "Степан Бандера – великий патріот, галичанин. Руські його отруїли в Німеччині за те, що боровся за вільну Україну", – цитую художника дослівно. До речі, до на рік запізнілого й славнозвісного Указу Ющенка про присвоєння Бандері Героя України залишалося ще майже півроку.

Ніколи  не забуду, як закінчилася наша розмова. Василь Вовчок посигналив, мовляв, пізно, пора йти. Я почав збиратися, але  Ернесту Контратовичу ще хотілося говорити. "Твій батько родом із села Репинне, правда? Колись я йому казав, що там народився Ілля Рєпін", – і ми засміялися. Утім, коли ми вже розпрощалися, митець ні з того ні з сього кинув фразу: "Я мільйонер, доларовий".  Це треба було бачити, з яким запалом, з якою впевненістю, навіть злістю він її сказав!..

"Мій  альбом  – це  халтура"

Через тиждень-два своєю зустріччю з  метром крайового живопису  я  похвалився молодому художнику Віктору  Миговичу. "Слухай, якщо це так просто, то чому б і мені не піти?! Інакше гріх матиму на душі. Тим паче я захоплений його творчістю", – відреагував цімбор. І наприкінці вересня довелося знову просити своєрідний дозвіл у Василя Вовчка на візит. Віктор прихопив уже й відеокамеру. 24 вересня години півтори ми втрьох розпитували маестро про все на світі. Приміром, колись Ернест Контратович дуже любив ходити на стадіон дивитися футбол. Натомість Адальберт Ерделі завжди ігнорував запрошення свого учня таким чином розвіятися, відпочити, вважаючи це марною тратою часу. "Дві години йти туди й назад і дві години там сидіти?! Заради чого? Та я ліпше картину намалюю або піду на пиво, яке мені нерви заспокоює", – зауважував митець. Йосип Бокшай, будучи глибоко віруючим, постійно відмовлявся від машини. "Наїду на невинного чоловіка, зроблю калікою або, не дай Боже, вб’ю. І що я потім буду робити, як це переживу? Або навпаки – сяде якийсь п’яниця за кермо і наїде на мене. Е-е, ліпше її не мати, та й нащо собі зайвим морочити голову", – висновковував Йосип Йосипович. "Перш ніж братися за пензель, треба думати, виношувати композицію. Ерделі дуже подобалася моя робота "Похорон бідняка", казав, що я себе недооцінюю, що не маю чим ганьбитися, а маю чим гордитися. Ерделі й Бокшай малювали не лише рукою, а й головою. І Андрій Шевченко грає як ногами, так і головою, тому й став великим футболістом", – розмірковував Ернест Рудольфович.

Цікаво  було слухати, що голова крайового осередку Спілки художників УРСР Антон Кашшай ненавидів Андрія Коцку. "Коцка мав  велике відчуття до фарб, кольорів. Кашшай дуже заздрив йому за талант, морально утискав. Та й узагалі як видів  у когось ліпшу картину, до рана не спав. А мене не переслідував, не чіпав, бо я не хотів бути головою спілки. Кашшай любив виступати, крутитися коло начальства, їздити в Київ, беручи чи вино, чи коньяк "Тиса", про щось там домовлятися. Я до того завжди був байдужим. Мене хвилювало лише мистецтво. Кілька робіт Кашшая дуже подобалися Адальберту Борецькому", – пригадував корифей.

Того  дня Ернест Контратович співав дифірамби  на адресу упорядника альбому "Адальберт Ерделі" Антона Ковача. "Ковачу треба  дякувати. Коби не він, то скільки б робіт Ерделі пропало! Як добре, що  встигли їх сфотографувати! Дуже цікава книга! Лиш однієї картини я там не знайшов. Колись Ерделі намалював стару муровану церкву в Сваляві, а перед церквою – молодих дівчину й хлопця. То глибока філософія. По-перше, аби жити за Божими заповідями, треба вінчатися, а по-друге, пара символізувала продовження роду людського. Тямлю, що дах церкви був червоним. Це натяк на безбожницьку комуністичну владу. Про цю роботу Ковач не знав. Я не знав, що він не знав. Також люблю дивитися альбом Гаврила Глюка, бо мій так схалтурили, що я мав  право подати на суд. На одній картині, де перед бурею женуть овець із полонини, спаскудили колір неба, на другій – колір квітів у кориті, на третій яблука вийшли чорні. А я не мав можливості перевірити", – констатував художник. Без сумніву, до спогадів, роздумів, паралелей Ернеста Контратовича треба частково ставитися критично, десь фільтрувати їх.

Із  коми митця вивели Смоланка і… Бокшай

Звісно, я не міг оминути й самого Василя Вовчка, для котрого Ернест Контратович був одним із найбільших авторитетів у закарпатському мистецтві і для котрого півдня б не вистачило, аби розповісти про останнього з могікан. "Спадає на гадку, як ми за збігом обставин зблизилися на пленері в Кострині восени 1986 року. Телевізійникам треба було, аби зі старим відомим художником прогулювався і молодий невідомий, тобто така собі зміна поколінь. Безперечно, я погодився. Опісля Контратович жартував: "Василю, обоє попали-сьме в історію". Інколи заходив до мене в школу, щось радив. Робив це завжди добродушно, без будь-якої претензії на зверхність, просто любив підказати, спрямувати. Він ніколи нікого не ображав, уміючи дипломатично, тактовно викрутитися з незручної ситуації", – акцентує Василь Вовчок. Здається, в 1994-му чи 1995-му році Ернест Контратович упав у кому. Лежав без свідомості два або три тижні, навіть не рухався. Лікарям нічого не залишалося робити, як ризикувати. І операція на чолі з нейрохірургом Володимиром Смоланкою минула вдало. Пізніше Контратович розповідав, що йому приснився Йосип Бокшай. "Ернесте, пішли малювати, я знаю одну гарну полянку", – звернувся корифей до свого колеги. Це й спонукало, підштовхнуло вийти з безпам’ятства.

85-річчя  Ернеста Контратовича вимагало  організувати виставку. Ясна річ, якби не Спілка художників, а точніше якби не старання Василя Вовчка, то, можливо, її не було б. "Я взяв на себе функцію координатора. За два тижні до виставки Контратович витягнув з-під постелі роботи, не повіриш, у рулонах. Ми ледве встигли їх зарамувати. Виставка мала грандіозний успіх. Тим паче в новому костюмі дідо виглядав фешаком, виступив гарно. А багато людей доти й не знали, чи він ще живе, чи працює, чи вже помер", – пригадує співрозмовник.

Василь  Вовчок неодноразово возив Ернеста й Антона Контратовичів на футбол на стадіон "Авангард". Брати, виявляється, не пропускали жодного матчу за участі "Закарпаття". "Завдяки їм я й сам призвичаївся дивитися футбол не по телевізору, – з ноткою гумору деталізує художник. – Також ми часто їздили в Кам’яницю на "Скалку" малювати. Контратович дуже любив ті місця. Їздили ми і в Кострино, аби пригадати минуле". 

Далі  несподівано помер брат Антон. Довелося кардинально вирішувати проблему самотності митця. "Спілка художників дуже вдячна голові облдержадміністрації Олегу Гаваші, котрий все зробив для життєвого комфорту Контратовича. Рік із гаком він набирався сил у виноградівському санаторії, а останні роки провів в ужгородській лікарні. Ситим був, у теплі. Я регулярно його навідував, купував ліки, газети, шоколадки, одне слово, все необхідне. Чимало розповідей корифея я записав, ближчим часом оприлюдню їх. За два дні до смерті  Контратович цілком ослаб. Тоді й дозволив покликати священика – отця Івана, аби висповідатися", – завершує Василь Вовчок.

Поховали  корифея, новатора крайового живопису в день католицького Різдва, на "престижній" Кальварії, ніби розширивши той сектор, де спочивають композитор Іштван Мартон, актор Василь Арендаш, історик Іван Гранчак, поети Петро Скунць, Юрій Шкробинець, ректори Володимир Лендьєл і Володимир Сливка, мовознавець Василь Лавер та інші відомі ужгродці.