80–річний уродженець гірського урочища Кічерели ( околиця села Драгово) Хустського району, (Закарпаття) на полонині Менчул, провів найбільшу частину свого життя, аж цілих 64 роки. Ніколи не був у лікарні, навіть не знає, де вона в селі є. Ніколи не курив і не їв базарних продуктів харчування.
Мова піде про Василь Рошка, який живе дуже далеко в горах, тож йти довелося пішки до його помешкання. Зустрів нас не Василь Іванович, а його вірні друзі – собаки, гавкаючи при кожному нашому кроці. І тут несподівано з маленької хатинки вийшов дід і щось голосно крикнув: його друзі дали нам дорогу. А це був він, одягнений по вівчарському: в стареньку чорну куртку з-під якої виглядав білий в’язаний светр, на голові фетрова шапка, було видно, що не перший рік вона прикривала голову діда, а на ногах сіріли в’язані з вовни капці, в руках дід Василь тримав вівчарську боту, яка виблискувала ніби покрита лаком, насправді її добре відшліфували руки за багато років. Дід Василь дуже зрадів. Коли дізнався для чого ми прийшли. Бо розповів, що давно заборонено було писати про простих людей, а коли він був молодий, то його і таких як він, молодиків переслідували, щоб взяти в шахту, а звідти вороття не було. Василь Іванович сідає за стіл і каже: - питайте, і я вам про все розповім. І сам починає розповідь про своє життя: Коли мені було 6 чи 7 років, батько брав мене в Менчул на місяць випасати ягнят. А коли виповнилось 16 взяв на ціле літо, аж до золотої пори. З того часу я рік у рік на полонині і не тому, що тато примушував, я просто любив овець, любив роботу яку привив мені батько.
-Коли ви були юнаком, то не боялися, що вам зустрінеться вовк чи ведмідь?
- Боявся, але я знав, що біля мене завжди були мої вірні друзі – собаки, та і вовк чи ведмідь зазвичай на людей не нападали їх цікавили тільки вівці і кози.
-А ви не хотіли до інших хлопців і дівчат, які десь збиралися щоб пожартувати чи то потанцювати, в той час коли були на полонині?
- Не повірите, але моя радість і щастя були в улюбленій роботі, тож я ні за чим не шкодую.
-А коли ви женились?
- Женився в 27 років. Одного разу, коли я випасав овець біля лісу, побачив дуже вродливу дівчину, яка прала одяг, познайомився з нею, а через два місяці женився, прожили ми півроку і я пішов у полонину, аж на ціле літо.
-А вона до вас приходила і як часто?
- Звичайно приходила два чи три рази на місяць, щоправда бувало інколи й більше: приносила харчову сіль, забирала сир і вурду.
-Чи правда, що сир і бринза овець мають чудодійну силу, несучи в собі таємницю довголіття, адже майже всі пастухи доживають до глибокої старості?
- Безперечно, адже вівці і кози випасаються там, де не має автомобілів і всіляких інших забруднювачів природи. До речі, молоко кіз – свіжого удою має лікувальні властивості, тому що ним можна залікувати туберкульоз легень.
-Розкажіть про те, як одного разу грім вбив декілька десятків кіз і овець?
-Незрозуміло звідки взялася хмара і невдовзі з неї пішов дощ, що супроводжувався блискавками і громом, перелякані тварини кинулися під дерево, вдарив грім і вбив усіх 86 овець, які там сховалися. Було дуже боляче бачити мертвих тварин, яким круки і ворони викльовували очі.
-Ваш син пішов також вашими стежками ви, мабуть, його залучали?
- Аж ніяк ні. Тому що мене батько не примушував, тож і я свого сина не залучав. Він сам виявив бажання бути пастухом. Мабуть, йому передалась моя любов у спадок.
-У вас багато онуків, зокрема більшість хлопців, кому передасте палку і вівчарський черес (широкий саморобний пасок)?
-З трьох хлопців – онуків є середній Микола, тільки в ньому я бачу свого наступника, адже він дуже любить вівці, а ще на відміну від старшого і молодшого, не курить. Мабуть, він і є вилитий дід.
-А як ваше здоров’я? - Здоров’я Слава Богу, добре: в середині ніколи нічого не боліло і не болить, я жодного разу не був у лікарні, навіть не знаю, де вона є. Тільки останнім часом поболюють ноги, бо в резинових чоботах важко ходити, а постоли вже давно порвалися. Нема кому зробити нові, бо той чоловік вже помер, що мені їх робив. А сам я не вмію.
-А як самому вам живеться без жінки, адже вона у вас померла?
- Знаєте, як кажуть: що чоловік в старості без жінки довго не живе, я з цим погоджуюсь, адже після того, як моя Гафія померла, жити стало на багато важче. Вже п’ять років крім онуків і невістки з полонини мене ніхто не чекає...
-У свої 80 чи підете наступного року до гори Менчул, щоб знову по святитися улюбленій справі? - Посміхаючись каже:
- Я у свої 80 ще й одружитись не проти: здоров’я є, ще й горілки склянку можу випити сам, що правда з хорошою закускою: сало, цибулина і шматочок хліба... А на полонину обов’язково піду, якщо доживу, але надіюсь тільки на Бога, що все буде добре і я свій 81 зустріну на улюбленій горі Менчул.
-А наостанку заспівайте нам, хоч одну з вівчарських пісень від яких пробуджується полонина весною, коли приходите ви?
- ”Вуцьки мої вуцьки, зелений Менчуле!
Ко вас буде вуцьки пасти, як мене не буде...?”
| 
