Стосунки між людьми – це завжди ризик. Важко прожити життя і залишитися людиною з великої літери. Важко, але є такі люди, які долають життєві дороги крізь терни проблем, крізь перепони терпінь, крізь необ’єктивність людських суджень, крізь багато ще чогось та залишитися з оточуючими в стосунках, що можна їх охарактеризувати «духом доброти».

     «Творіть добро!» – так завжди казав і зараз каже Томаш Іванович Орбан. Жителям Хустини особливо представляти цю людину не треба: його тут знають, як талановитого педагога, а так назвати можна не кожного вчителя. Таке звання заслуховується роками, збагаченими педагогічним досвідом, відмінним знанням психології, правильним розумінням життя, а разом з цим постійною і невгамовною працею над собою, самопожертвою заради благородної мети.

        Після закінчення ВУЗу, приступивши до вчительської роботи, Томаш Іванович, як ніхто інший, любив дітей. В любові і через любов до школярів молодий учитель впевнено йшов крок за кроком до мети. А мета в цієї людини велика: навчити молодь жити, любити, кохати дружити… Цей перелік можна продовжувати ще великим ланцюгом, кожна ланка якого – це добра риса людського характеру, до якої людина повинна дійти за допомогою наставника. Самим таким люблячим і завжди розуміючим людське серце був молодий учитель Томаш Іванович.

        Томаш Іванович багато років очолював Хустський районний відділ освіти. «Через його руки» пройшло не одне покоління педагогів, багато з яких зараз вже є досвідченими викладачами і працюють не тільки в школах, а й у вищих навчальних закладах.

         Його роки – його багатство. Скільки всякого було протягом життя, а він сьогодні у свої 76 з гаком продовжує залишатися енергійним, доброзичливим, життєрадісним як колись у 25. Майже в кожного з нас були такі, як студентські. Продзвенів дзвінок, і аудиторія наповнилася незвичайним галасом допитливих студентів. І тут знову варто згадати Томаша Івановича. Ще донедавна він працював завідуючим Хустським навчально-консультаційним центром Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка і зробив для цього закладу дуже багато по-справжньому господарських справ. І без перебільшення можна сказати, що створення НКЦ в Хусті – перш за все  заслуга Т. І. Орбана. Та найбільше його досягнення, на мою думку, студенти. Саме ті люди, які мали нагоду вчитись у цьому закладі, щиро вдячні Томашу Івановичу Орбану за його науку. Хоча він не викладав у нас певний предмет, бо ж керівна посада потребувала багато часу на інші важливі справи, та він майже щодня заходив до кожної аудиторії, жартував зі студентами, розмовляв, наче з близькими друзями. Його ранкова присутність в аудиторії спричиняла тишу, що була знаком цілковитої уваги. Він завжди говорив спокійним і впевненим голосом, а ми охоче слухали…Його візити в студентське бурхливе оточення були традицією. І коли він чомусь не заходив, всі запитували один одного: «Чому сьогодні до нас не завітав Томаш Іванович?». До його настанов і порад студенти ставилися та, власне, й зараз ставляться з великою відповідальністю, щирим бажанням не підвести. Щире привітання чи зауваження Томаша Івановича було завжди доречним і цілком справедливим.

       Хустський навчально-консультаційний центр Дрогобицького ДПУ ім. І.Франка – місце, де Томаш Іванович й зараз проводить багато часу, спілкуючись зі студентами, навчаючи їх бути справжніми талановитими педагогами. На завершення хотілося би згадати слова нашого шановного наставника Томаша Івановича Орбана, які він промовив одного разу під час спілкування з студентами в аудиторії. Він сказав: «Робота вчителя – це мистецтво» Ми будемо митцями і ніколи не забудемо того, хто нам у цьому допоміг.