Мабуть, жоден птах в Україні не користується такою повагою людей, як лелека. Цей чудовий білий птах з чорною ознакою заполонив серця мільйонів українців, які з повагою ставляться до цього пернатого велетня. Для нашого народу лелека є священним птахом, бо символізує Батьківщину, а ще є покровителем сімейного благополуччя і родинного затишку та щастя. За повір’ям кажуть люди, що, де він покладе своє гніздо, то тій хаті буде добре, а родині буде щастити й ніколи в той дім не вдарить блискавка. А якщо птаха образити, то він може наслати біду на родину і, навіть, хату спалити.
    

    Кожної весни лелека долає сотні тисяч кілометрів, щоб прилетіти на Батьківщину й виконати свій священний обов’язок - дати життя для майбутнього. Мабуть, тому його в народі й називають провісником весни, адже він один із перших прилітає саме тоді, коли сонечко починає набиратися мужності та проганяти холод і голод. 
     

    Одного разу мені пощастило спостерігати, як батьки-лелеки вчили літати своїх діток. Кубло було збудовано біля самої асфальтної дороги на радіостовпі, де майже кожної хвилини проїжджали автомобілі, але птахів цей шум не лякав, вони добре знали свою справу і не боялись нікого, адже тут їх ніхто не чіпав, як було раніше… Люди розказували, що птахи поселились тут декілька років назад, бо їх прогнав господар з іншої вулиці, який скинув їхнє гніздо, бо йому не подобався стукіт їхніх дзьобів, а ще вони справляли свої нужди йому на подвір’я. Птахи довго кружляли над тим обійстям, бо найдорожче було зруйноване людиною, а господар тільки лаявся: « щоб ви згоріли». Так було декілька днів і птахи покинули те зло, що їм життя зруйнувало. З останнім криком та відльотом в того нелюда почалася біда за бідою, але птахів вже було не повернути. 
    

     Пригляділи собі стовпа й почали будувати, найважче було першу гілку покласти, тільки покладе, як та впаде й так знов, і знов… Гірко було дивитися, як вони мучилися, як у той час на іншому краю села, двоє інших птахів, вже зробили кладку. Зранку і до темної ночі носили, мостили але палки ніяк не могли втриматися. Хтось з людей не витримав і прив’язав декілька гілок поки родина літала за будматеріалом. Прикро, що так буває: одні люди руйнують, бо серця не мають і добре те, що інші його мають і допомагають в біді. На очах почало рости кубло, всі люди раділи тому, що лелеки не опустили крила і досягли своєї мети важкою працею. Навіть зупинялись ті, хто їхав у автомобілях, щоб побачити неймовірну картину з невигаданого життя… Коли бажаного було досягнуто і будівництво закінчено, самка відклала яйця, а щасливий чоловік, то відлітав, то прилітав до гнізда з поживою для дружини.

     Декілька днів сонце палило, а потім швидко назбиралися хмари, як пішла страшна гроза: лило, блискало, гриміло, робилось щось страшне, а лелеки мужньо стояли, опираючись погодним умовам, щоб зберегти гніздо від води та вітру. Наступного дня гніздо було пусте, всі подумали, що майбутнє загинуло, але ні, бо батьки-птахи прилетіли з їжею у дзьобах. Тієї бурхливої ночі народилися двоє лелеченят. Батьки раділи стукаючи дзьобами. Літали по черзі за їжею. І так тривало аж до початку серпня, 
    

      Прийшов час вчитися літати. Пернаті підстрибували на кілька сантиметрів, розмахуючи крилами, але летіти не наважувалися і тоді один з батьків приносив їжу і кидав поряд з гніздом на землю, ніби від нього це впало. Першого разу ніхто не насмілився і другого також, а в третій, коли вже голод замучив, один знявся та полетів, другий також за ним помчав на землю. Голодні лелеченята почали роздирати жертву, а коли було все з’їдено, тоді вони тільки усвідомили, що вони не в гнізді. Налякані та незграбні вони по черзі розбіглись та відірвались від землі, ріжучи повітря могутніми крилами. 
      

        …Дні стали короткими, ранки холодними і частенько лив дрібненький дощ. Осінь. Прийшов час летіти. Вся родина зібралась на гнізді, розмахуючи крилами та стукаючи дзьобами, по черзі знімались з кубла. Кружляли кругами і майже з кожним махом крила піднімались високо в небо, аж поки їх не стало.

     З кожним наступним роком двоє лелек прилітали знов і знов. Проте одного разу навесні прилетів лише один птах. Довго сидів один лелека на гнізді зажурено, здавалось, що невдовзі він помре від туги і гніздо буде покинуте назавжди, бо не буде кому в ньому жити. Але одного з наступних ранків прилетіло зо двадцять лелек. Кружляли й кричали, біля того лелеки, що сумував. Невдовзі й він знявся й почав літати з ними. Політали і посідали: хто на стовбури ясенів, хто на хати. Сиділи й клацали могутніми дзьобами. А потім один зі зграї підсів до одинокого, що сидів на гнізді. Всі інші знялись та полетіли. В перший же рік у тих лелек вилупилось троє пернатих діточок, які так кумедно грались та шипіли, розмахуючи зміцнілими крилами. А люди раділи, що не перевелись лелеки з їхнього стовпа.