Поїхати з села і залишитися людино, що живе тим селом не кожен може, а якщо може, то вперто намагається забути про те, що він із якогось там села, де жив, виростав, пас корову, допомагав вести господарство і не цурався будь-якої роботи. Прикро, що вихідцям із поселення завжди здавалося, що треба одягати маску перед великою елітою столиці, для того, щоб тебе сприйняли як свого.  Та, мабуть, той хто забуває про своє минуле не вартий і кращого майбутнього. Той хто пам’ятає про своє рідне і найсвятіше – свою землю від долі отримує найкраще, адже поганий той ґазда який не знає звідки у нього на столі з’явилося запашне сало і тепле молочко…

 Станція Переяславська, Переяслав-Хмельницького району, Київської області – це домівка для багатьох сільських та трудолюбивих сімей на ті післявоєнні часи. Нелегка доба була й для молодої родини Соколовських. Іван Кузьмич Соколовський працював машиністом на Південно-Західній залізниці, а його дружина  Єфросинія Степанівна Соколовська вела господарство. Недоречно, мабуть, згадувати про те, як жилось тоді, але все ж таки не пройшла безслідно важка праця понад норму, недоспані ночі та повсякденна відбудова понівеченого страшним лихоліттям. Іноді здавалося, що й сама природа була надто жорстокою, обираючи здоровіших та більш стійкіших для життя на землі. 

У  далекому 1947 році в родині Соколовських народився перший син. Ще дитям маленький Валентин від батьків отримав все найкраще: від батька тверді настанови про те, що треба вчитися, щоб досягнути чогось у житті. Від матері ж дістався запальний характер, сила волі та непоступливість в своїх переконаннях, своє відіграло і те, що мати була із нащадків козацького роду. 

Як найстарший з-поміж інших діток родини, Валентин брався за будь-яку роботу, лише б не сидіти без діла, проте, помітне бажання у нього було до музики.

Дитячі роки ніби спливли в одну мить. Хлопчик стає першокласником Яготинської середньої школи, де паралельно вчиться в музичній. Далі життя склалося так, як в справжнього чоловіка – служба в Радянській Армії. Солдатом він активно та цілеспрямовано займатися спортом. Міцна статура, відповідальність та здоровий спосіб життя стали запорукою того, що після строкової служби молодого парубка запрошують працювати в органи КДБ при Раді Міністрів України. Такий перебіг подій дає ще більший стимул, щоб  приділити уваги для спорту, постійні та наполегливі тренування приносять омріяні плоди. Звання Майстра спорту з легкої атлетики стало поштовхом до нових висот. Київський обласний комітет  фізкультури і спорту обирає Валентина Соколовського інструктором та тренером з легкої атлетики за особливі досягнення та наполегливість у добрій справі.

 У 70-х роках мудра доля повернула всебічно розвинутого Валентина Івановича в інше русло трудової діяльності. У своїх нестандартних планах та вмінню виходити  з надскладних ситуацій, йому доручають одну посаду, яку змінюють на іншу, але більш складну. Починав із  товарознавця, директора  їдальні, заступник директора тресту  їдалень Мінського району м. Києва, де був одним із перших у прийнятті серйозних рішень в області харчування. Дійшов аж до начальника відділу «Олімпіада-80» міськвиконкому, однак із цією справою він впорався  на відмінно.

 На досягнутому аж ніяк не зупинявся, ішов крокуючи далі. Наділений якостями справжнього спортсмена бив усі рекорди не лише в спорті, саме життя було для нього спортом, він постійно ставив перед собою ціль, добиваючись її насамперед  сумлінною працею, відповідальністю, впертістю та вмінню працювати з людьми. Рідні та близькі дивувалися його стійкому характеру, бо знали, що не все було так гладко в його житті, та не зважаючи ні нащо Валентин Іванович  Соколовський не втрачав свою пильність ні на хвилину. «Йти вперед, не забуваючи про рідних та близьких і за все, що є в житті дякувати Богу». Допомогу Творця йому доводилось відчувати завжди, мабуть, зате, що він все робив, так, щоб ніколи й нізащо не дозволяти собі переступати, написаного в Біблії.

 Валентин Іванович цікавився усім, що діялось у радянські та незалежні роки в країні, особливий елемент його життя займав розвиток України, як держави, що спроможна на великі досягнення в економічному просторі серед інших країн. Детально вивчаючи економіку та шляхи її розвитку вступає у Вищу школу менеджерів Республіканської школи менеджерів при Кабінеті Міністрів України та пише дипломну роботу  «Створення  спеціалізованого виставкового підприємства для налагодження зовнішньоекономічних зв’язків».  Це була б просто дипломна робота, яку можна було б здати й забути, але не в його житті, набуті знання та досвід у її дослідженні, він вирішує використати на ділі, щоб працювало те, над чим було так багато покладено праці.

 Підчас руйнації СССР він насмілюється розпочати нову справу в країні. Тоді коли все валиться і не зрозуміло, що буде завтра, Валентин Соколовський впроваджує свої ідеї в дію. Багато хто тоді ставив під сумнів створення потужної фірми «Зовнішекспобізнес», адже нестабільність та розруха не давали шансу на завтрашній день. Але він як завжди не зважав ні нащо. Створював, витягуючи палки «з коліс», які встромляли недоброзичливці.

   Як генеральний директор «Зовнішекспобізнесу», Валентин  Іванович починає їздити закордон, беручи досвід економічного зростання в інших країн.  Він твердо розумів, що  Україна як молода держава потребує такої практики, як ніхто інший. Тому його метою й було створення фірми «Зовнішекспобізнес», яка займалася виготовленням та розробкою  спеціалізованих виставок, конференцій у напрямках:  медицини,  інформатики, зв’язку та багато інших, що розвивалися з кожним початком нової доби.  Неодноразово підприємство «Зовнішекспобізнес» брало участь в міжнародних виставках представляючи маловідому Україну далеко за її межами. Коли розпочався проект національних виставок, що створювала фірма під керівництвом Валентина Івановича і на неї почали з’їжджатися люди з Польщі, Угорщини, Чехії, Румунії та Югославії, то кожен хто не вірив, змушений був визнати, що Валентин Соколовський геніальний у своїх ідеях та здобутках.

 Шукаючи нові шляхи у розвитку «Зовнішекспобізнесу» він, як головний та незмінний директор, вирішує створити в місті Києві потужний за своєю масштабністю Центр конгресів і вузькоспеціалізованих виставок, де проводить засідання Комітету з інформаційних технологій Всесвітньої асоціації виставкової індустрії конгресів – UFI (Париж), після закінчення якої отримує міжнародну сертифікацію. Фірма виступає як засновник  Союзу виставкових організацій України, Виставкової федерації, Координаційного комітету з виставкової діяльності при Кабміні, Ради при Президенті України.

 Всі ці досягнення не були останніми в доблесній праці Валентина Івановича Соколовського, протягом Незалежної України він отримує нові нагороди. Від Президента України нагороджений званням Заслуженого економіста України це вкотре дає можливість стверджувати, що людина працює на благо країни. Валентин Соколовський є  Членом-кореспондентом Міжнародної академії інформатизації при ООН, членом-кореспондентом Української академії наук. А ще він знаходить час для того, щоб писати книги та статті в  співавторстві. Його здобутки безсумнівно є цілком заслуженими, молоді є з кого брати приклад і кого наслідувати в житті.

Валентин Іванович як справжній батько добре піклується про своїх трьох дітей, вчить їх бути справжніми людьми, як колись навчали його. Все нібито житті в нього є: робота яку він сумлінно виконує, любляча родина, якою дорожить та цінує, але душа не знає спокою, серце обливається кров’ю, коли згадає як занепало село, як людям важко жити, що тулять копійку до копійки, щоб залатати найбільші дірки.

Здавалося б, діяти йому в Києві і жити на своїх здобутках та не морочити собі голови, але він не з тих і сидіти склавши руки не збирається. Його глибокі переконання стверджують, що прийшов час допомогти своєму рідному Переяславському краю, який без серйозних реформ та мудрого втручання занепадає.  Він, на відміну від інших, постійно  навідується у своє село - станцію Переяславську. Спілкується з людьми, намагаючись кожного вислухати, допомогти. Люди його люблять, бо не ходить з високо піднятою головою, подасть руку трактористу і старенькій бабусі, але найбільше його серце переживає за долю молодих. Які масово виїжджають з села як із прогнилої ями у пошуках кращої долі. Обдарована молодь, що має вищу освіту, працює як дешева робоча сила в Києві, полишаючи своїх батьків та стареньких бабусь напризволяще, а нерідко й маленьких діточок. Молодь на жаль, виховує вулиця…    

Цього року Валентин Соколовський став кандидатом у депутати Київської облради по Переяслав-Хмельницькому по виборчому округу №34.  Сам він завжди був безпартійним, тримаючись від політики подалі, але разом з тим завжди був у центрі життя своєї країни. Будучи високоморальною людиною, що завжди дотримується сказаного, Валентин Іванович вирішив йти в депутати, щоб допомогти людям села. Метою такого рішення є не солодкі слова та обіцянки, а реальні справи, що значно покращать життя.  Планує зробити багато, а саме: побудувати школи, відремонтувати клуби, полагодити дороги, а ще він вважає своїм головним обов’язком повернути молодь у село, дати їм роботу, щоб не їздили за кільканадцять кілометрів до столиці в пошуках.

 Його передвиборча програма полягає у тому, щоб змінити все, але треба починати із села. Саме в ньому люди найбільше бідують через те, що там все дуже запущено. Де це хто бачив, щоб на село було лише пара корів! Буває, як зараз, що одна корова на все поселення та і та у старенької бабусі, яка ледь-ледь ходить, а раніше там череди паслися,  люди купують молоко  сумнівного походження. Чому? Тому, що молодь виїхала у пошуках кращої долі, а старі вже доживають своє. Немає не лише кому, але й немає де працювати. Повністю знищена інфраструктура, без якої зараз нормальне життя неможливе. 

 Дуже болить, що за  роки незалежності, в країні сталася така руйнація, ніби по ній пройшла третя світова війна. Куди не глянь - всюди все валиться, цеглина за цеглиною розібрані колись потужні хліви, зерносховища та багато інших об’єктів, що просто вмерли від пасивності і плину часу… Зараз вони стоять як німі свідки колись успішних часів. 

 Саме тому Валентин Соколовський іде в депутати, щоб знайти однодумців і зробити команду спеціалістів, які б працювали для людей і покращили їхнє життя на державному рівні. Щоб не було такого, як зараз, що вчителька  миє посуд в ресторані столиці, натомість, вона б мала  вчити дітей  за гідну зарплату. Ще все можна виправити і зробити так, щоб у кожному селі району була своя школа, аптека, будинок культури, юридична допомога, міні-ферма чи підприємство, яке б забезпечувало село не лише роботою, але й додатковими коштами на ремонт доріг, облаштування спортивних площадок, стадіонів, дитячих майданчиків, якщо кошти буде заробляти саме село, то й держава допоможе.

Збудувавши спортивні площадки, можна вирішити ще одну болючу проблему суспільства – збереження дітей від наркоманії, пияцтва, злочинства, скоротивши таким чином поширення ВІЛ-інфекції. Ще Валентин Іванович має на меті збудувати в кожному селі  хоча б маленькі  каплички, щоб кожен хто вірить, зміг прийти і помолитися Богу.         

Партійна неналежність Соколовського Валентина - це ще один плюс для виборця, адже він іде сам і відповідає за свої дії, слова, обіцянки і вчинки сам,  не спихаючи все на партію. Те що він зробив на місцевому рівні як патріот своє країни дає змогу надіятись на те що для села він зробить не менше. Він розуміє, що виборець зараз обдурений і повірити в справжню порядність вкрай важко, але люди повинні обирати справжні реформи села на їхню ж користь завтра, перед сьогоднішніми кілограмом гречки, цукру... Життя кращим не стане, якщо виборці не скористаються здоровим глуздом та оберуть людину, а не приналежність її до партійних кольорів. За його світосприйняттям всі люди повинні пам’ятати, що варті найкращого в житті і все залежить від них самих.

Валентин Іванович Соколовський добре знає чого саме бракує людям Переяслав-Хмельницькому району, адже він сам там зростав і вважає своїм великим обов’язком допомогти своїм землякам, за долю яких він щиро переживає і хоче для них найкращого, адже він завжди пам’ятає звідки він родом…

 В’ячеслав Рошко, редактор журналу