Щастя – воно з’явилося несподівано, наче чудо. 

Марина, як і будь-хто,  прийшла до того моменту, коли стала безсилою перед коханням. І яка ж біда тієї людини, коли вона усвідомлює, що ота інша людина, без котрої життя не миле, ніколи не відповість взаємністю. Розуміння безперспективності свого почуття – велике горе, яке болить до сліз. Хочеться заплакати, але сльози не ллються, а лише біль.

Біль душі.

         Мрії. Вони знову повертаються. Іноді тішать, коли забуваєш про поняття «віра» і «надія». Згадавши про них, потіха перетворюється на глибокі рани. І так болить…

         Прагнення. Вони такі реальні, але неможливі. Хотілося позбутися болі. І Марина знала як це зробити: обійняти! Обійняти Романа, притулитися до його грудей і відчути взаємність.

         «Її ніколи не буде. Ми друзі. Часто бачимось, спілкуємось, але це не те, чого прагне серце. Кожна зустріч лише посилює мої страждання і помножує кохання», – думала Марина.

         Однак, попри виправданий песимізм, взаємність прийшла. Роман, якого вона так кохала, прийшов з освідченням, хоча в нього вже була дружина. Тоді Марина не думала, що руйнує чужу сім’ю, бо так хотілося бути щасливою. І вона стала такою. Тепер у неї красивий, люблячий чоловік, мила донечка – повноцінна сім’я. Що ще треба для повноти щастя?..

         Душа, сповнена радості, підносила Марину на висоту блаженства. Жінка брала на руки свою тримісячну дівчинку, яку нарекли в честь покійної бабусі Оксани, і розмовляла з нею, ніби та все розуміє. Малятко дивилося на матусю маленькими карими, як у батька, оченятами і посміхалося. Кожна усмішка перетворювалася для неньки на безмежний феєрверк ніжних почуттів.

         Того вечора Марина чекала коханого з роботи. Голова сім’ї трудився з ранку до ночі і це щоденне розставання засмучувало дружину, але розрадою ставала красуня-донечка.

– Скоро прийде тато, – говорила жінка до Оксанки. – А зараз будемо купатися. Ти це любиш? Любиш, любиш.

У бляшану ванночку Марина приготувала теплу воду і ніжно поклала до неї дочку, підклавши під голівку складену марлеву пелюшку.  Заплющивши очі, маля плакало. Так було завжди, коли опинялося у воді, але, зазвичай, через хвильку замовкало, насолоджуючись ніжністю води і рук матері.

Жінка ще раз до ліктя занурила руку у ванночку чи часом не простила вода, поки готувала Оксанку до купелі.

– Зараз, зараз, дорогенька, зараз буде тепло, – промовила Марина, запаливши газову плиту. – Тепер трішечки підігріємо воду і все буде гаразд.

         Жінка поклала ванночку з дитям на полум’я і в цей момент за збігом обставин погасла лампочка. В хаті зробилося темно, лише вогонь на плиті дозволяв зорієнтуватися у просторі.

 Марина глянула у вікно – в сусідів світилося.

«Напевно, запобіжник перегорів у пробці», – подумала і негайно кинулась до лічильника.

***

…Мить. Вона буває щаслива і зла,  будує і руйнує, оживлює і вбиває.

         Мить – клітина буття, що скоро проминає, а за наслідком може відбитися великим слідом у долі не однієї людини.

***

Марини не стало…

Любляча мати і дружина лежала на підлозі, вражена електричним струмом. Лиха мить гірко потопталася болючими слідами горя.

Крик маленької Оксанки, здавалось, був плачем за смертю найріднішої  людини. Її голос мимоволі мінявся, невдовзі лише сопів, згодом навічно стих, а полум’яні голубі язики безжалісно обіймали ванночку, в якій булькотіла вода, наповнюючи кімнату гарячою парою.

         P.S. В основі оповідання лежить реальна подія.