Скільки на небі зірок? Про це з точністю навіть вченим важко сказати, а скільки років минуло з того дня, як людина вперше покохала? Тисячу, десять чи взагалі мільйони й мільйони років до нашої ери? І не раз сучасну людину огортає цікава думка: хто так сильно, віддано і неповторно навчив людське єство кохати? Лише одній істоті в цьому світі із всіх земних створінь дано "кошика" з природними відчуттями: воно приходить і ніби два контакти перемикаються між собою, десь там у глибині, а по тілу біжать прекрасні потоки гарячої крові... І тоді, саме тоді, людині дано робити такі прекрасні речі і, водночас, дуже безглузді подвиги і дії, які безперечно для неї є не безглуздям, а справжнім проявом кохання.

Та скільки б не було присвячено віршів, романів, чи крилатих висловів коханню, з кожною хвилиною життя, люди пишуть нові й нові творчі відкриття, щоб якось по своєму,  інакше підійти і стати поряд з цим почуттям у "кайдани щастя", створюючи невідоме почуття, яке рве душу на шматочки, щоб потім скласти її по новому, якось інакше. Адже кохання і є те почуття, від якого нормальна людина відмовитись так просто не може.

Іноді здається, що все пробачити не можна, а терпіти капризи одне одного вже не можливо. Ця перша думка дуже жахлива, бо людина у відчаї готова все кинути: сім'ю, дружину, дітей, дім... Та найгірше - зрадити самому чи самій собі і вдатися до розпусти. Або ж назавжди впасти в обійми «зеленого змія» - горілки, яка назавжди губить здорові сім'ї: чоловік приходить на підпитку... дружина в синцях, а діти наповнені страхом, болем і назавжди зломлені тим, що зараз зайде батько і все почнеться знову, як було вчора... Та найбільш боляче те, що дівчатка із самого дитинства починають боятися батька, а відтак й ненавидіти чоловіків. П'яниця в домі чи розпусниця в сім'ї - розбите щастя не лише двох людей, а й назавжди покалічені серця, маленьких істот, які тільки-тільки вчаться жити... І поганими вчинками чи діями батьків змушені соромитися своєї сім'ї - батька алкоголіка чи матері розпусниці.

Дуже важко вдвох збудувати тепло і затишок у домі, адже на подружню ниву сходяться двоє зовсім різних людей. Те, що вони одне одного кохають, для побудови справжнього щастя замало. Кохання – це,  коли двоє не одружених людей зустрічаються, торкаються одне одного, обмінюються романтичними поглядами, рухами, прекрасними і чуйними словами, вмінням будь-де і будь-коли  віддати останнє, пожертвувати сном, відпочинком і навіть життям, заради того, щоб людина, яка серцю дорога була просто щаслива. Адже вона повинна відчувати серцем, що за будь-яких обставин, у світі є особистість, з якою не лише добре, а яка завжди зрозуміє, порадить і ніколи не засудить твоїх помилок, витре сльози, коли тобі буде найтяжче, а ще ти знатимеш, що в цьому світі є плече, на яке можна завжди опертися, знаючи, що воно ніколи не зрадить і не підведе. Бо та людина кохатиме по справжньому і не принижуватиме при всіх і взагалі ніколи не принижуватиме. Даруватиме щастя не на словах і в подарунках, а просто без слів, рухів і поглядів, пригорне до себе, лагідно торкнеться волосся, рук,  тамуючи подих неповторним поцілунком...

Ми, люди, так потребуємо тепла, яке дарує протилежне серце, і якщо уважно прислухатись до биття, то можна почути: " тук - тук... тук - тук... тук - тук... Я ТЕ - БЕ ЛЮ - Б - ЛЮ ...! ! !" І тут слова стають зайвими.