Унікальний і неповторний… Саме таким  був Музей лісу і сплаву, що знаходився на території НПП «Синевир». Він єдиний в Європі. Зайве говорити про цінність цього закладу. Його значення особливе, він був візиткою природно-заповідної установи, пам’ятником народного зодчества, плідної праці, досвіду і життєвої мудрості народу.  Зараз, на жаль, про нього доводиться  говорити  як про пам’ятку   зруйновану,  невідновлену…  Руїни на місці греблі –  німі свідки повені.

       Збудована була гребля ще в середині 19 ст. у 1868 р.  За проектом австрійського інженера Клаузе було розпочато її будівництво.  Працювало тут  більше сотні людей. Документи свідчать, що під час зведення греблі від спалахів епідемії тифу загинуло багато людей, які брали участь у її спорудженні. Будівельники з Італії, Німеччини та Австрії, які померли в цей період, в кількості 25 чол., поховані на цвинтарі біля греблі. Щоб не розповсюджувалась хвороба, померлих ховали у вапняному розчині.

       Гребля була складним комплексом будівельних конструкцій, технічних вузлів і механізмів. Підпирали греблю дві основні опори, збудовані, як і сама гребля, за принципом «скрині» - коробки з горизонтально викладених колод, засипаних каменями. Опори виконували подвійну функцію: підпирали греблю і направляли бокори в потрібному напрямку. На будівництво греблі пішло два роки.

         Береги річки укріплювали опорами, так званими цімрованками. Вони  були споруджені уздовж усієї Чорної Ріки та Тереблі, аж до Колочави – у всіх місцях, де ріка робить повороти, розмиває береги. Дане укріплення робилося для того, щоб у місцях звузити русло річки, що є необхідним при сплаві.

       Гребля призначалася для сплаву лісу, тобто для транспортування заготовленої деревини по річці. Як саме?... Перед греблею у водозбірнику формувалися бокори. Але перед тим, як бокор буде готовий для спуску, необхідно було провести ряд підготовчих робіт: виготовити гужовики, якими скріплювали колоди в плотах, витесати весла.

         Двадцять майже однакових стовбурів довжиною 28-30 м. скріплювали в одну ланку, у так звану таблу. Декілька скріплених між собою табел утворювали пліт – бокор, який, на відміну від дараба (пліт з однієї табли), був більш безпечнішим. Він мав більшу вагу і добре тримався на бурхливих хвилях гірської річки.

         У першу таблу відбирали, як правило, тонші і найдовші стовбури, щоб вона була легшою за наступні. Для цього відбирали товстий стовбур, його називали ведучим і розміщували у центрі. Більш тонші стовбури прив’язували до нього по обидві сторони. Усі стовбури розміщували комелями назад. До першої табли кріпили три 12-метрові весла, так, що їхня третя частина була занурена у воду. Посередині табли стояла невелика перекладина-сухар. На неї сплавники-бокораші прив’язували особисте спорядження, одяг, торбини з їжею. 

         Зв’язати бокор з окремих табел – справа була відповідальна. Від якості робіт залежала безпека плотарів.

       Коли відкривалися ворота на загаті, стрімкий потік води ніс туго зв’язану деревину вниз за течією. На греблі були основні і допоміжні ворота, призначені для спуску води з водозбірника і обумовлених необхідністю регулювання води під час сплаву. Ставник, постійний працівник на греблі, який досконало знав усі правила і технічні умови сплаву, відкривав основні і допоміжні ворота. Він подавав сигнали бокорашам коли саме треба було бути готовим до відправки в таку небезпечну дорогу.

       Воду спускали за півгодини, годину, в залежності від того, скільки бокорів буде сплавлятися, перед початком сплаву, відкривали допоміжні ворота. Попередній спуск води був обов’язковим, тому що коли спускали воду одночасно з бокорами, вони випереджували потік і тоді сплав був неможливим.

         На водозбірнику збиралося одночасно 4-5 бокорів. Водойма, що утворилася внаслідок загати ріки, має довжину 1 км і ширину 60 м. Один бокор за іншим відправлявся через кожні 10-15 хв. у залежності від величини. Менший бокор плив швидше, більший – повільніше. Проміжок  між бокорами складав 1,5-2 км. Для порівняння, наприклад, відстань до Колочави - 29 км. пліт переборював приблизно за 2,5 години.

    Бокори плили по Чорній Ріці до ріки Тереблі. Тут вони сповільнювали швидкість і сплавлялися до нинішнього селища Буштина, де Теребля впадає в Тису. Кажуть, що свого часу, були випадки, що бокори фінішували до Чорного моря для кораблебудівництва.   Небезпечний це був спосіб транспортування заготовленої деревини. Цей важкий і ризикований труд лежав на плечах сильних і мужніх горян. Часто траплялися трагічні випадки. Але так як ця праця була високооплачувана, люди, жертвуючи своїм здоров’ям і ризикуючи своїм життям ішли на цей сплав. Не один і не два бокораші загинули під час сплаву. Про це свідчать хрести вздовж берегів річки. Саме на тому місці, де загинув бокораш, ставили цю пам’ятку. Перший хрест був за 200 метрів від греблі.

         Сплавлявся ліс аж до середини 50-х років 20 ст. Після 1954 р. греблю не використовували за прямим призначенням. У 1973 р. після детального дослідження вона була реставрована і Міжгірський лісокомбінат вирішив греблю перетворити у Музей лісу і сплаву, що відкрився у 1976 році. Тут можна було ознайомитися з побутом, звичаями і традиціями горян, побачити чимало цікавих експонатів – знаряддя праці, одяг, взуття, посуд, тощо, дізнатися про процес розробки, спуску і сплаву деревини.

          Остання реконструкція та будівництво моста проводилась у 1982 році. Та у листопаді 1998 році, через 22 роки з часу заснування, повінь, що пронеслася Чорною Рікою, зруйнувала греблю. Таким чином від Музею лісу і сплаву залишилася лише третина будівлі – наземна частина. Хоча й була спроба відновити цей об’єкт, були здійснені відновлювальні роботи зруйнованої частини музею та моста. Але через брак коштів завершення будівництва було неможливим.

         У березні 2001 року чергова повінь знову зруйнувала те, що вдалося відбудувати.

                            Чорна Ріка…Її інакше не назвати

                            Була як вісник горя і біди

                            Через роки дає про себе знати

                            Змиває греблю, топить береги…

         Складається враження, що природа гнівається на людей, завдаючи їм шкоди. І, все ж, є надія на те, що Музей лісу і сплаву буде відновлено.

         Врятовані від повені експонати зберігаються в історико-краєзнавчому музеї національного природного парку «Синевир». Відвідавши його, можна  дізнатися про історію спорудження греблі, процес розробки, спуску і сплаву деревини. Наочно побачити і потримати в руках знаряддя праці бокорашів, які використовувалися при сплаві лісу. Ознайомитися з побутом, звичаями і традиціями селян 19 – початку 20 ст. Усіх, хто любить вивчати історію, запрошуємо відвідати цей унікальний заклад парку.