Про що «забув» Міхалков - Світ - Каталог статей - Закарпатський край
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [23]
Закарпаття [312]
новини краю
Україна [373]
держава
Світ [78]
планета
Туризм [55]
відпочинок
Історія [45]
минуле
Пошук
Наше опитування
Що Вас цікавить на Закарпатті?
Всього відповідей: 262
Міні-чат
200
Друзі сайту
Locations of visitors to this page
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Світ

Про що «забув» Міхалков
Про що «забув» Міхалков
Росіяни в еміграції не лише будували церкви, як це зображають документальні цикли «Русский выбор» та «Русские без России» Нікіти Міхалкова. Вони готували державні перевороти, вбивали в катівнях «зрадників» та стріляли в президентів


Блукаючи з однієї паризької кав’ярні до іншої, російський поет Георгій Івáнов якось написав: «…вернуться ль в Петербург, иль Оперá взорвать?». Реальність життя набагато перевершила цей епатажний поетичний рядок. Еміграція, з одного боку, – це природна фабула світової історії, а з іншого – не просто неприродна, вона болюча, а часом катастрофічна.

Ми якось звикли, що коли говорять про історію – чи світову, чи національну – то оперують абстракціями, забуваючи про те, що історія передовсім сума тих чи тих суто психологічних реакцій на цю саму історію. Йдеться власне про те, що всі ми десь починаючи з вигнання нас з раю, невротики, але коли нас виганяють з нашої батьківщини, ми стаємо гіперневротиками. Особливо це стосується такого етносу, як росіяни.

Хотілося б нагадати один особливий сюжет, пов’язаний з російською пореволюційною еміграцією, який чомусь забувають. Еміграцією, що розпочалася з осені 1917 року і продовжувалася аж до кінця 20-х років, коли ще була якась фізична, якщо не юридична можливість покинути світ, що став називатися Радянським Союзом.

Криза як рушій агресії

Десь наприкінці 20-х років у радянській пресі цілком офіційно подається цифра про те, що у так званій білій еміграції перебуває близько 850 тисяч людей. Відверто кажучи, радянська статистика тим і цікава, що вона або категорично поменшувала, або вже зовсім гіперболічно збільшувала свої дані. Думаю, що цифра демографічно-еміграційної реальності не тільки не відповідала, а й була меншою за неї приблизно на один мільйон. Тобто, майже два мільйони людей опинилися поза межами своєї батьківщини.

І от коли ми подивимося на оцей ландшафт російської еміграції, з її зловісною й навіть трагічною ексцентрикою, ми раптом починаємо розуміти, що ця еміграція найсильніше з усіх еміграцій різних часів підтвердила особливе правило – якщо ти залишаєш свою кризову країну, якщо ти намагаєшся відмежуватися від її кризи, від’їжджаєш від неї куди далі, то як це не несподівано, рано чи пізно ця криза тебе наздожене. Більше того, ти станеш суб’єктом, носієм цієї кризи, тим самим невротиком, і зрештою цю кризу будеш продовжувати. 

Сотні тисяч колишніх підданих Російської імперії, в тому числі російська еліта, опинившись на тій чи тій ділянці світу і не зовсім до кінця розуміючи, що з ними відбувається, намагалися будь що стати, скажімо одверто, суб’єктом тамтешнього місцевого процесу. А саме: звичайно це не наша країна, але якщо ми вже тут, зробимо все, щоб вона стала нашою. Або, принаймні, оскільки нас вже не стримують наші закони, будемо вести себе поза будь-якими законами. Саме тому російську еміграцію позначає її неймовірна агресивність по відношенню не тільки до більшовиків, що з їхньої недоброї волі вони мусили покинути батьківщину, але агресія до тих країн, які дали їм притулок, до урядів, що намагалися ставитися до них цілком лояльно.

Експансія насилля: Європа, далі і всюди…

Як не дивно, це розпочалося з Швеції. Річ у тім, що Швеція, яка завжди, особливо після Полтави, боялася імперської Росії, необхідним чином намагалася знайти бодай якусь дипломатичну мову з тим світом, який постав на місці колишньої імперії. Тобто, з червоною імперією. Тож у Стокгольмі відкрилося радянське посольство, але майже водночас там таки з’являється дуже своєрідна організація – Ліга спасєнія Російской імперіі.          

Керував нею кавказький аристократ, письменник та інтелектуал Хаджет Лаше. Пам’ятаю, як я гортав його журнальчик «Мусульманин», який він в Парижі видавав російською у 1910-х роках. Це було таке інтелектуальне просвітництво для ісламських мас Росії. Крім того, Хаджет був романістом і писав пригодницькі твори. Можна сказати, кавказько-російський Юліан Сєменьов тієї доби. От за його ініціативи виникає ця організація, в яку входять сотні і сотні відчайдухів. Як же вони захищають ту саму імперію? Вони відловлюють у Швеції людей, яких вважають політичними ворогами, агентами більшовицької Росії, і ті в льохах цієї Ліги помирають у страшних муках, у страшних тортурах. А далі їх кидають у мішках у воду. Це триває декілька місяців. Швеція, країна, яка не звикла до таких сюжетів. Я не скажу, що це була ідеальна політична структура. Але Швеція була вражена оцією самою неймовірно агресивною поведінкою російських емігрантів. Вони видавалися напівбожевільними, рятуючи Росію такими, сказати б, ексцентричними заходами. Рятували, доки їх не зупинила місцева поліція, і кримінальна, і політична.

А от скажімо, Чехословацька республіка, яка в особі свого засновника Томаша Масарика не лише допомагала білій еміграції фінансово, але дозволила їй влаштувати власну систему не тільки середньої, а навіть вищої освіти. Все одно і там з’являються люди, які всім не задоволені, які звисока ставляться до місцевих. Наприклад, починає проявлятися колишній донський козак, лікар за освітою, яку, до речі, він отримав у Чехословаччині, на ім’я Павєл Горгулов, який сам не знає чого він хоче у цьому світі. То він збирався летіти на Марс, бо тоді вважалося, що ось-ось з’являться достатні для цього ракети. То видав книжку непоганих віршів, то заснував власну політичну партію чисельністю в десять персонажів, в їхньому числі були й дві естрадні танцівниці, які вигаптували дуже красивий прапор цієї партії. Влада Чехословаччини не витримує його ексцентрики і показує Горгулову на двері. 

Він потрапляє до Франції і більш-менш спокійний ритм тогочасного тамтешнього побуту враз доводить до відчаю. От недобре йому у цьому світі, тож Горгулов бере револьвер і в 1932 році на книжковому базарі стріляє у президента Французької республіки Поля Думера. Треба сказати, що в ту епоху президент Франції – суто символічна постать. До того ж, Думеру було за 75 років. Тобто, якесь несамовите, неймовірне безглуздя. Та ця подія струснула весь тогочасний світ, а все європейське міщанство одразу зненавиділо оцю російську білоемігрантську спільноту: чого ви хочете від нас, за що ви вбили французького президента?

Горгулов дуже нашкодив своїм співвітчизникам, бо французи переконалися в тому, що ніякого нормального діалогу з величезною білоемігрантською масою, яка осіла у Франції, бути не може. Звісно, в тій еміграції були інтелектуали, письменники, філософи, але хто про них знав? Всі знали Горгулова. Тоді російською еміграцією навіть прокотилася хвиля протестних самогубств, – таким чином люди намагалися довести французькому суспільству: ми не такі, як Горгулов. Щоб якось розрядити цю ситуацію преса оголосила його більшовицьким агентом. Проте, коли Горгулова тягли на гільйотину він кричав, що зробив це, щоб Франція почала війну з совєтами. 

З’являлися от такі відчайдухи і на слов’янських Балканах. Найбільше російських емігрантів осіло у Болгарії – туди від’їжджали цілими військовими частинами. Прибуло і командування цих частин на чолі з бароном Врангелем. Врангель, який, до речі, був не німцем, а шведом, вважав себе великим російським патріотом. Та в Болгарії він і його оточення пішли якимсь несподіваним для Болгарії шляхом. Я б сказав, не просто ексцентричним, а саме агресивним. Річ в тім, що в Болгарії на початку 20-х років до влади прийшла Народна землеробська партія есерівського типу. Звісно, болгарська еліта і взагалі заможні люди були цим не дуже задоволені. І ось російські військові вирішили власними силами вчинити в Болгарії переворот, захопити за допомогою багнетів владу, і для блізіру віддати її тим  незадоволеним, які будуть за це радо співпрацювати з російською еміграцією. По суті російська біла еміграція в Болгарії спробувала не просто вчинити державний переворот, а власне захопити Болгарію. Болгари, не дивлячись на своє традиційне русофільство, настільки були обурені та занепокоєні, що зрештою за кілька днів до військового заколоту до керівників російської еміграції застосували спеціальні каральні операції: Врангелю і його оточенню категорично запропонували впродовж 24 годин залишити країну.

Щось схоже сталося і в Туреччині. На той час Туреччина завдяки зусиллям генерала Кемаля Ататюрка і турецьких націоналістів сяк-так відбилася від Антанти і зберегла свою незалежність – не в останню чергу завдяки союзу з червоною Росією. Звісно, білій еміграції, яка перебувала на території Туреччини, це категорично не подобалося, тож вона розпочала конспірацію проти турецького уряду. Добре розуміючи, що це становить величезну небезпеку задля молодої національної Туреччини, уряд зробив відповідні дії, і десь вже 1928 року в Туреччині не залишилось жодного білого емігранта.

А от маленька Албанія. Вона у 1912 році ціною неймовірних зусиль звільнилася від турків, а після Першої світової намагалася стати демократичною країною. Але водночас там з’явилися і претенденти не просто на авторитарію, а й на монархію. І ось політичний діяч Ахмед Зогу за допомоги російських білогвардійців, спочатку вчиняє державний переворот і стає президентом цієї республіки, а згодом оголошує себе королем.

Далі – Китай. Там осіла неймовірна кількість білих емігрантів: Харбін взагалі вважався російським містом. Китайське суспільство дуже коректно ставилося до них, бо в канони китайської поведінки входить повага до людей, які втратили батьківщину. Та зрештою, десь аж до 40-х років минулого століття російська еміграція безперестанку втручалася у китайські справи: або на боці різного ґатунку націоналістів, або, як це не несподівано, на боці Японії. І у відповідних китайських арміях було повно російських спеціалістів, і навіть цілі білогвардійські частини брали участь у китайських війнах.          

Засвітилися російські військові і в Латинській Америці. Є там невелика країна, що зветься Парагвай. У ХІХ столітті та на початку ХХ-го в ній йшли безкінечні війни, але десь в 30-х роках країна якось вийшла із цієї катастрофи, повернулася до якоїсь демографічної норми, населення стало десь біля мільйона. І тут раптом знайшли нафту на нерозмежованій території між Парагваєм і Болівією, що зветься Гранд Чако. Впродовж століть ніхто не звертав уваги на цей кордон, але тут розпочинається люта війна. А де ж взяти військових? І ось парагвайські емісари привезли з Європи білогвардійців, знайшли навіть російського генерала, і впродовж чотирьох років росіяни воювали з Болівією. В парагвайській літературі є цілий напрям текстів про ту війну. Та зараз не про тексти, а про те, навіщо ж ви, слов’яни, втрутилися в цю бойню між латиносами? Що ви там робили за 15 тисяч кілометрів від своєї батьківщини? Відповіді нема, проте в російській національній пам’яті залишилася від цієї війни пісенька, яку ще можна було почути в СРСР у 50-ті роки: «…наше счастье где-то в Парагвае, прячется в банановых лесах…». Свого щастя ті вояки там не знайшли. Багато з них знайшли там свої могили.

І наостанок. У 1930-хроках сотні і сотні російських білоемігрантів не очікувано для світового загалу пішли на співробітництво з радянською владою: поповнили ряди розвідки. Серед агентів НКВС, які займалися стеженням, а то і ліквідацією як головних апологетів повалення більшовицького режиму, так і «нєвозвращенцев», – радянських функціонерів, перебіжчиків, розвідників, ми зустрічаємо вершки еміграції: інтелектуалів, філософів, літераторів, колишніх міністрів, білих генералів, неймовірну кількість полковників.


Вадим Скуратівський


http://ut.net.ua/History/28328
Категорія: Світ | Додав: defaultNick (22.08.2011)
Переглядів: 332 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz