Історична наука та музейне життя. Роздуми про майбутнє минулого - Україна - Каталог статей - Закарпатський край
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [23]
Закарпаття [312]
новини краю
Україна [373]
держава
Світ [78]
планета
Туризм [55]
відпочинок
Історія [45]
минуле
Пошук
Наше опитування
Що Вас цікавить на Закарпатті?
Всього відповідей: 262
Міні-чат
200
Друзі сайту
Locations of visitors to this page
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Україна

Історична наука та музейне життя. Роздуми про майбутнє минулого
Історична наука та музейне життя.
Роздуми про майбутнє минулого




 Розмірковуючи над непростими відносинами історичної науки та музейного життя, пригадався популярний журнал радянської епохи – «Наука и жизнь». Малося, взагалі, на увазі, що наука існує окремо, а життя – окремо… Незалежно від промисловості  існували академічні науки та прикладні. Дивним був для нас досвід загадкової Японії – там, як тільки щось винаходили, одразу втілювали ці винаходи у якісь матеріальні речі, технічні новинки тощо… Щось подібне, на мій погляд, відбувається зараз у незалежному одне від одного співіснуванні історичної науки та світового досвіду і тихого життя українських музеїв…

            Почну з близької мені теми – музеїв під відкритим небом – скансенів. Минулого року досить непомітно пройшла сота річниця від дня відкриття першого у світі  скансену, який був створений Артуром Хазеліусом у Швеції на базі Музею північних країн. Тож чому так тихо та непомітно пройшла ця визначна для музейників дата? Очевидно, якби видатний шведський вчений уважно подивився на сучасні «музеї архітектури та побуту» в Україні, він би знайшов в них дуже мало подібного до свого дітища – шведського Скансену. Адже основною метою  створення подібного етнопарку було передати повною мірою атмосферу життя та побуту певних етнічних груп шведської імперії. Для повної достовірності, крім встановлення автентичних будівель, завозився грунт з відповідного регіону, рослини, свійські тварини, навіть доглядачами були жителі з тієї місцевості, з якої була привезена споруда. В результаті максимально відтворювався «острівець» Лапландії, Південної Швеції, Фінляндії чи інших регіонів…

            Звісно, нічого подібного ми в наших українських музеях побачити не зможемо. Над дерев’яними будиночками більшості наших скансенів витає дух застарілого «совка» . Як можна уявити українське село 18-19 сторіччя, пустельними вулицями котрого не пробігала курка, на тинах не сохнуть глечики, а з кузні не долинає гупання молоту? Крім того, хто з музейників може назвати праукраїнські сорти фруктових дерев, древні породи свійських тварин, та, врешті-решт, згадає хоча б одну породу українських собак?!  Впевнений: таких буде меншість. Сиротами в наших музеях себе почувають традиційні українські ремесла, майже неможливо побачити напівзабуті прийоми традиційного землеробства, виноробства, садівництва… Важко говорити на тлі цього про те, що наш народ – один з найдревніших хліборобських етносів, що він причетний до творення багатьох благ, якими користуються їхні нащадки. На мою думку, кожен з наукових працівників наших музеїв повинен володіти хоча б одним з древніх ремесел, щоб цим сприяти його збереженню… Яким чином зробити українські скансени острівцями живої історії? Вочевидь, серйозних змін потребують нормативно-законодавча база, підготовка персоналу, зрештою, змінено акценти музейної науки. Більшість з цих положень успішно апробовано та успішно працюють у зарубіжних етнопарках. Тож не потрібно  винаходити велосипед. Просто – сідай та їдь… Тож, шановні музейники та керівники музеїв, починаймо роботу… з себе. Величезна кількість обрядів та традицій зібрано в експедиціях, записані та збережені. Потрібно працювати над тим, щоб оживити ці зібрання, повернути нашому народу забуті та напівзабуті традиції.

            Я навмисно зараз не торкаюсь новітніх засобів реставрації та збереження дерев’яних конструкцій, останніх досягнень хімії у консервації та захисті архітектурних конструкцій… Про це – довга та не зовсім приємна наступна розмова. Адже з цими науками музейники ще теж не подружились в належній мірі. Часто (якщо не найчастіше) доводиться чути про брак коштів… Але, шановні колеги, кошти – проблема музейної галузі у всьому світі. Залученню та зароблянню коштів доведеться вчитись – і нікуди від цього не втечеш! Та кошти – це одне, а музейна ідеологія та історична правда – інше.

            Але що я все про скансени та про скансени… Вони, зрештою, не гірші і не кращі від інших музеїв. Кризу музейництва (а хто сумнівається, що вона є?) слід шукати глибше. Зрозуміло, що музеї – консервативні заклади, але  невже вони існують у повному вакуумі та не мають жодного відношення до історичної науки? Хочете приклад? Далеко ходити не потрібно – Музей великої вітчизняної війни. Наша країна – якщо хтось забув, нагадаю - Україна – в останній світовій війні знаходилась у кількох ворожих таборах. Українці воювали в Радянській армії, партизанських загонах Совєтів, ОУН-УПА, Чехословацькій Армії Людвіга Свободи, румунських та угорських бойових частинах, і у більшості це не був їхній вибір – мужчин просто мобілізували. Отже, Велика вітчизняна для частини українського народу, а для інших?.. Будемо далі робити вигляд, що їх не існувало?  То що, може час подумати над Музеєм Другої світової війни? Адже доводиться безкінечно переписувати підручники, щоб якось переконати молоде покоління, чому перемога тоталітаризму над нацизмом – це добре? І чому одні солдати, навіть якщо вони «воювали» у загороджувальних загонах – герої, а інші, навіть якщо вони чесно виконали солдатський обов’язок та склали свої кісточки на полях грандіозних битв - ні? Невже просто тому, що їм не пощастило з призовом?

            А як вам «Битва за Київ»? Уявіть собі, наскільки важко буде викладачам стратегії у майбутніх військових коледжах пояснити, навіщо кидати в осінню дніпровську воду міліон молодих життів без належної підготовки, багатьох, так званих «чорних свиток», навіть не озброївши, просто для виявлення вогневих точок та заради якоїсь ювілейної дати у календарі? Якщо навіть натхненний співець російського імперіалізму Нікіта Міхалков у своїй «Цитаделі» показав безглузду бійню цивільних громадян, організовану радянськими полководцями, для яких Піррова перемога – не така вже й Піррова, чому мовчать музейники, які дуже добре знають правду…  Можливо, меморіал на берегах Дніпра повинен прославляти не цих самих полководців, а якраз оті «чорні свитки», що йшли у крижану воду без усякої надії залишитись живим, а нам, відмічаючи дні цієї безпрецедентної бійні символічно окрашувати води Дніпра у червоний колір у пам'ять про сотні тисяч солдат, що знайшли тут свій вічний спочинок? Давайте почнемо показувати нашим нащадкам правду! Тим більше, ГУЛАГ нам за це не світить! Можна не боятись!

            У музеї Прикордонних військ, директора якого я неймовірно поважаю та вдячним читачем книг якого я є, хотів би бачити не лише історію Прикордонних військ Радянського Союзу, адже дев’яності, «нульові» роки якраз і є роками становлення молодої української прикордонної служби, якій доводилося встановлювати нові кордони, зустрічати шалену хвилю нелегальної міграції та ставати на шляху наркотрафіків, нелегальної торгівлі зброєю та ще багато цікавого… Хотілося б побачити усе це у нових експозиціях музею, які поки що відсутні…

            Хотілося б розпочати дискусію про вихід з музейної кризи, обмін досвідом з керівниками успішних закладів та закордонними спеціалістами. Впевнений – зараз час великих змін у галузі…

            Про провінційні музеї важко говорити. Деякі з них активно шукають свій шлях до відвідувачів, але більшість просто прозябають у «тихому болоті». Тож хто перший повернеться обличчям до людей та поведе за собою усю галузь? А поки що – «Наука и жизнь» Наука – окремо,  Жизнь – окремо…

В. Логвінов

Категорія: Україна | Додав: defaultNick (22.03.2012)
Переглядів: 250 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz