Поза статутом - Україна - Каталог статей - Закарпатський край
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [23]
Закарпаття [312]
новини краю
Україна [373]
держава
Світ [78]
планета
Туризм [55]
відпочинок
Історія [45]
минуле
Пошук
Наше опитування
Що Вас цікавить на Закарпатті?
Всього відповідей: 262
Міні-чат
200
Друзі сайту
Locations of visitors to this page
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Україна

Поза статутом

 

Наш дивізіон був зовсім маленьким у порівнянні з іншими підрозділами полку. Смішно, але офіцерів і прапорщиків тут нараховувалося більше, аніж солдат термінової служби. Я вже став "дідом” і таких  мені подібних «пофігістів» було ще шестеро. Васю Боровика ми вважали найавторитетнішим, бо він відзначався силою і міг будь-кому морду набити. Але він цього не робив. Зазвичай, бив у інші місця тіла, де синяки ховає камуфляж.

Коли Вася був "духом”, "діди” ганяли його не на жарт. Лютували тоді старички. Не солодко було нам усім, але Боровика ненавиділи найбільше, бо той працював у штабі на комп’ютері. Буває, повернеться  опівночі , а  "діди” його чекають. Вони й не лягали спати, чекали. Дочекалися. І тоді починалося: "Зашарився пацан, да? Ми, пахаємо, а ти в штабі шарики ганяєш”. Одне слово, поки йому всі "лосів” не надавали, поки не прогнали "водієм” під ліжками в кубрику, поки не втомилися томити, доти той не лягав відпочивати. Іноді хлопець вночі зовсім не спав. Усе залежало від того, хто з офіцерів залишався відповідальним на ніч. Якщо це був лейтенант Зубко, то можна робити що хочеш, бо той як засяде у світлиці біля телевізора, то за світ білий забуде, так сидячи і засне. Коли ж відповідальним заступав майор Гірко, у казармі панували закони, писані статутом.

         Васю старички мордували непомірно і все ж він десь знаходив ті сили до несення служби і терпіння знущань. Тоді він якось сказав мені, що коли сам стане "дідом”, ніколи не битиме "духів”. Боровик не стримав свого слова, але жодного разу не вдарив молодого солдата без причини, а лише тоді, коли той у чомусь серйозно провинився. Вася був розсудливим і доволі справедливим, за що ми його й поважали. Офіцери теж запримітили здібного солдата. Пацану присвоїли звання молодшого сержанта, а незадовго – сержанта.

         Усі ми, інші, чого гріха таїти, не були настільки справедливими як Вася; нерідко мстилися за наших "дідів” на нічому невинних "духах”. Тоді докори сумління не мучили, бо ми мали зовсім інше мислення, інший рівень свідомості, інше життя. Об’єктом нашої егоїстичної уваги були сім "духів”, тобто хлопці, які ще зовсім недавно ходили у джинсах і білих майках, а зараз замінили їх на військовий камуфляж з чистими пагонами і ще чистою совістю. Крім них у дивізіоні було семеро "черепів”, але їх ми не чіпали, бо, згідно усталеної позастатутної ієрархії, вони мали інший статус, вищий за «духів», але нижчий за "дідів”.

         Молоде поповнення нашого підрозділу вже ознайомилося з порядками, за які жодним словом не мовиться у статуті. Про відмінне засвоєння "салагами” неписаних законів ми дбали вночі, в основному тоді, коли відповідальним по дивізіону залишався лейтенант Зубко.

         Невдовзі у дивізіон дали ще одного "духа” і першої ж ночі вирішено  влаштувати йому персональний урок. Обступивши хлопця в туалеті, допит почав Вася.

         – Ти хто?

         – ...

         – Ти хто? – знову запитав Вася, але так, що новобранець аж здригнувся.

         – Рядовий Артур!

         – На "лося”!

         Солдат склав пальці в замок і притулив їх до чола. Боровик своїм кулаком злегка торкнувся долонь хлопця, який, зажмурившись, чекав міцного удару.

         – Ти хто? – нав’язливе питання в черговий раз зірвалося з уст нашого армійського лідера.

         – Рядовий Іван Артур!

         – На "лося”!

         Цього разу удар був настільки сильним, що хлопець упав плечима до підлоги, але одразу підвівся, дивлячись з-під лоба на свого кривдника. Той також не зводив очей з "жертви”, а невдовзі продовжив її "грузити”:

         – Скільки служиш?

         – Півтора місяця.

         – Ну все, "дух”, вішайся. У тебе "зальот”. Хоча... Сьогодні я дам тобі шанс реабілітуватися, – Боровик щось задумав, але ми ще не знали, яка ідея спала йому на думку. – Упор лежачи прийняти!

         Артур негайно виконав команду, а разом з ним руками об підлогу вперся й Вася. Ми були заінтриговані. "Що цей чортяка задумав?” – запитував я себе, але мовчазно, як  й інші товариші по службі, спостерігав за шоу.

         – Так, "душара”, віджимаємося, – сказав Боровик і почав рахувати, – один, два, три...

         Ми захоплено слідкували за змаганнями і, звичайно, були впевнені в перемозі Васі, бо знали його спортивні досягнення. Він у полку один із кращих серед солдатів по бігу й підтягуванні на перекладині, а від підлоги віджимався 65 разів. Нам, іншим старичкам дивізіону, рекорди Боровика були недосяжні, ми здатні зробити хіба половину того, що міг він.

         – ...п’ятдесят один, п’ятдесят два, п’ятдесят три...

         Це вже цікаво. Новобранець віджимався не гірше "діда”.

         – ...шістдесят п’ять, – голос Васі тремтів, як і руки, що вже не витримували навантаження, але він таки ще зміг віджатися в шістдесят шостий раз. Тоді підвівся і дав відповідну команду Артуру. Обидва почервоніли, дихали відкритим ротом, а, дивлячись на них з боку, видавалися смішними, мов герої мультфільмів, що після пробігу хекають, висолопивши язики.

         – Хвалю. Віджимаєшся добре. На сьогодні ти вільний, – сказав Боровик і відпустив солдата у кубрик. Муштра видалася цікавою, але ми залишилися невдоволеними, бо тодішня жага до постійного самоствердження статусу "діда” була щоденною потребою, а цього разу ми її так і не задовольнили, проте наступної ночі урок новому "духу” дали добрячий. Моральні та фізичні тортури хлопець терпів, але вже геть падав з сил. Тепер і Васю було важко впізнати. Досі він ніколи надмірно не «грузив» молодих, а тепер з такою злобою гнітив новобранця, що ми вже самі дивувалися і навіть шкодували його. Але ніхто не відступав. У вовчій зграї треба вити по-вовчому. Так часто казали ще наші «діди».

         Тортури продовжувалися майже щоночі. Вася «чмирив» Артура, на інших «салаг» навіть не зважав, надавши право дбати про їх «виховання» нам. Чому він так «полюбив» отого пацана? Напевно, бачив у ньому конкурента, хоча в наших умовах «дух», навіть якщо він сильніший за «діда», не міг здобути вищий від нього статус, бо старички стояли один за одного горою. Ми були командою, трималися купи, а от молоді солдати ще не встигли сформувати свій колектив. Навіть якби їм це вдалося, то «черепи» стали б на наш бік, адже вони незабаром мали замінити нас, стати «дідами, наступними командирами новобранців.

         Одного разу, коли Вася заступив у наряд черговим по дивізіону, а відповідальним – горезвісний флегматик лейтенант Зубко, знущання над уже остаточно «зачмиреним» Іваном досягли апогею. Саме тоді молодий солдат був днювальним і, згідно розпоряджень сержанта Боровика, відповідав за порядок у туалеті та умивальнику. По правді кажучи, такої чистоти тут за період моєї служби ще не було. Усе блищало, але попри старання рядового Артура, Васі не можливо було вгодити і він неодноразово наказував усе робити знову. Коли вже не було до чого причепитися, сержант підсипав на підвіконнику цілу жменю лушпиння соняшника, а потім примусив днювального з’їсти це, звинувачуючи пацана у недбальстві до несення служби.  Хлопець просив хоча б ковток води, аби полегшити поглинання, але за це отримав  «лося». Опісля Боровик вирішив «поприкалуватися» і наказав Артуру впіймати п’ять комарів і ще живими показати їх йому.

         – Якщо через двадцять хвилин не звітуватимеш про результати свого полювання, то я з тебе зроблю комара. А ти знаєш чим живляться комарі? Ні, не тільки кровю. Так от, будеш язиком лизати унітази, – грізно сказав Вася і  пішов, а коли повернувся, то побачив те, чого ніколи не бачив і на що не сподівався: під стелею висів Артур. 

Пацан харчав з висолопленим язиком. Боровик негайно став на умивальник і дотягнувся до мотуза, який давив шию хлопця, й перерізав його розкладним ножем, що завжди мав при собі. Іван впав на підлогу і почав сильно кашляти. Звісно, Вася налякався, але негайно кинувся до вже посинілого солдата, розстібнув на ньому кітель, з лівої грудної кишені якого випав військовий квиток, а з нього висунулися дві фотографії. В цю мить сержант остовпів, бо та людина, що була на одній світлині, його мати. Він її не бачив уже тринадцять років, із того самого моменту, коли вона розлучилася з батьком. Спогади про неньку відбивалися у серці теплими почуттями, але вона до нього чомусь не приїжджала, як і батько не їхав до іншого свого сина, молодшого, що згідно рішення суду, залишився з матір’ю.

         – Брате! – заволав Боровик, обнявши хлопця, який продовжував кашляти. – Брате! Я не гідний зватись твоїм братом. Пробач… Молю тебе, братику рідний, пробач мене!

         …Зворушений умивальник плакав краплинами води з-під краника. Нарешті, у цій частині казарми тієї ночі вже не роздавалися розлючені крики сержанта, безглузді накази і тупіт кирзових чобіт. Тут, де досі був осередок катувань, тепер стало спокійно і лише лагідна тиха розмова двох братів, мов гірська річка, текла своїм руслом, долаючи усі попутні перешкоди.

Категорія: Україна | Додав: Бабічин (20.09.2011) | Автор: Юрій Бабічин
Переглядів: 284 | Теги: Дідівщина, тортури, Армія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz