З одного боку, в цій серії представлені найкращі зразки
літератури, а з другого боку, твори, які вивчаються у школі. Це щось на
кшталт серії «Шкільна література», яка виходила в роки радянської влади
(у серії друкувалися найкращі зразки світової та вітчизняної літератури,
які внесені у шкільну програму).
— Ми розпочали серію «Класна література» із творчості Квітки-Основ’яненка, про якого свого часу Тарас Шевченко
писав: «Будеш, батьку, панувати, поки будуть люди», — розказав Ярослав
ОРОС. — На жаль, вийшло лише дев’ять позицій у цій серії, а в нашому
творчому портфелі вже готові до друку 30 книг. Біда в тому, що на
книжковому ринку немає замовлень. Якщо ми отримуємо замовлення хоча б на
100—200 примірників, то друкуємо. Минули ті роки, коли Міністерство
освіти домовлялося через бібліотечний колектор і замовляло для бібліотек
і шкіл літературу по 200—300 тис. примірників. Тепер самі займаємося
реалізацією продукції (маємо власний відділ збуту), самі шукаємо покупця
або спонсора чи мецената — «доброго дядька»...
— Раніше книжки коштували дешево, але їх важко було придбати.
Нині купляй що душа забажає, але ціни дуже часто «кусючі». Скільки
коштують ваші видання?
— Ми стараємося ціну ставити не дуже високу, аби пересічні читачі
мали змогу купляти наші видання. Наприклад, роман «Лепрозорій» Володимира Винниченка,
який вперше видали в Україні окремою книжкою, або «Тигролови» Івана
Багряного можна купити по 40 грн., звернувшись до нашого видавництва «Знання».
Це не багато. Інша справа, яку ціну поставить перекупник і скільки
«накрутить» на цих книжках. Наші видання продаються в усіх книжкових
магазинах столиці, а також у книгарні видавництва «Знання»,
яка знаходиться по вулиці Стрілецькій, 28. Ми працюємо з кращими
партнерами — від «Наукової думки», що на Європейській площі, до
розгалуженої мережі книгарень «Є», яка діє по Україні.
— А на книжкових базарах, наприклад, на столичній «Петрівці» можна побачити вашу «Класну літературу»?
— Там чимало різної літератури, але, як правило, переважно це
російська продукція. Утім, якщо походити й пошукати, то щось таки з
нашої серії знайдеться. Кожен із продавців, хто має місце на цьому
базарі, сам вирішує, що хоче продавати. До нас у видавництво приходять
продавці, які потім через свої точки займаються розповсюдженням
української літератури. Хотілось би, щоб таких людей було більше. Комусь
із приватних підприємців важливо лише заробити гроші, але є й такі, що
займаються не лише бізнесом, а й просвітницькою місією (саме останні і є
нашими однодумцями і пропагандистами української книжки).
— Ярославе Миколайовичу, розкажіть про цікавинки, які ви підготували читачам?
— Ми уклали угоду із сином Володимира Сосюри, і він дозволи нам п’ять
років видавати твори свого батька. Уже видано три томи (перший —
«Любіть Україну» — лірика, другий — роман-щоденник «Третя рота», де
автор розповідає про своє письменницьке життя, а третій — усі поеми
поета). Упорядником цього видання виступив Сергій Гальченко (відділ
видань літературно-наукової спадщини), і треба зазначити, що завдяки
підтримці Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України ми змогли
видати дуже ошатне видання. Тепер хочемо все скласти до купи й
надрукувати спадщину В. Сосюри одним томом.
Думаю, що цікавим вийшло видання п’єс Куліша (майже всі твори, крім
двох-трьох, які не потрапили до серії). Твори Куліша вивчаються у школі,
але спадщина письменника багата, і його п’єси — світового рівня.
Не залишить байдужим читачів пригодницький роман Івана Багряного
«Тигролов». Це історія відчайдушного протистояння радянській
тоталітарній системі в’язня-втікача сталінських таборів Григорія
Многогрішного. Його життєвий девіз — «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити
гниючи». Герой роману — людина мужня, волелюбна й нескорена долі...
Уже підготували до друку (теж за підтримки Інституту літератури ім.
Т. Шевченка) твори Павла Тичини, 120-літній ювілей якого відмітили цього
року. Це збірка «Скорбна матір» і щоденникові записи. Але й на ці
книжки ми досі не маємо замовлень. Зараз треба щось продати, заробити
кошти, а потім видавати нову книжкову продукцію. Теперішня влада зовсім
не йде нам назустріч у цьому питанні. Так, у минулому році, перед
ювілеєм Винниченка, ми звертались із пропозиціями в різні структури
(Президента, прем’єр-міністра, міністерства), але нас не почули й
допомагати ніхто з чиновників і досі не збирається. Крутимося самі. Ми
пішли на ризик і видали «Лепрозорій» і «Нову заповідь» до ювілею цього
видатного політичного та громадського діяча, прозаїка, драматурга й
художника.
Ці романи В. Винниченка входять до так званого муженського циклу — за
часів еміграції письменника. Нагадаю, на початку 1934 р. Володимир
Кирилович із дружиною Розалією Яківною покинув Париж і оселився на
півдні Франції, у містечку Мужен, придбавши стару садибу з ділянкою
землі. Річ у тому, що в той час письменник перестав отримувати гонорари,
а жити якось треба. Його п’єси майже повністю зникли з репертуару
європейських театрів, почалися масові арешти й терор проти українських
діячів культури. Винниченка стали називати «старим вовком української
контрреволюції» (за ухвалою Наркомфіну РРФСР його гонорари
конфісковують). Певну роль у написанні «Лепрозорію» відіграло наростання
політичної боротьби у Франції, а також бажання реалізувати на практиці
конкордистську програму. Розповідь ведеться від лиця головної героїні
Івонни Вольвен, а фактично самого автора — Винниченка (у творчості
письменника «жіноче» питання завжди стояло поряд із українським).
Переклад роману (на французьку «Лепрозорій» допомогла перекласти Розалія
Яківна) Володимир Кирилович хотів подати на один із літературних
конкурсів і був переконаний, що, з огляду на зростання феміністичного
руху у Франції, треба скористатися жіночим ім’ям героїні. І хоча
літкомітет не звернув уваги на роман, утім цей твір читається з
величезним інтересом. За сюжетом, головна героїня їде до Парижа й
опиняється серед людей з різними політичними уподобаннями повоєнної
Франції — релігійними і політичними. Це роман, у якому переплелися
філософські ідеї і детективний сюжет. У «Лепрозорії» письменник підіймає
одну з головних тем доби еміграції — самоідентифікації, пошуку власної
істини, морального вибору. Автор закликає до «повної» свободи, до
відмови від забобонів, радить довіритись власному досвіду, природності
почуттів. Це роман про сподівання, розчарування й самотність людини на
чужині... Сьогодні твір Винниченка не лише не застарів, а став ще
актуальнішим і промовистішим.
«Нова заповідь» — твір пройнятий розчаруванням у соціалістичних ідеях
ленінського штибу. Це роман-детектив, в якому автор спробував «розкрити
очі зрячим» на їхньому шляху до можливого тоталітаризму й культу особи.
«Нову заповідь» знайшла в архівах Винниченка доктор філологічних наук
Галина Сиваченко, провідний працівник Інституту літератури ім. Т.
Шевченка НАН України. У 1947-му Володимир Кирилович закінчив другу
редакцію цього роману, який був написаний ще в 1932 р. (переклав твір
разом із Розалією Яківною французькою мовою). У 1949-му цей переклад був
надрукований в одному з паризьких видавництв. Критики схвально
відгукнулися про книжку. Так, І. Борщак писав у «Le Nuvelle Litterere» —
популярному тижневику: «Після Шевченка і Марка Вовчка Винниченко є
перший український письменник, що на його твір з красного письменства
відгукнулася французька опінія». Бажання збагнути, що відбувається на
Батьківщині, де відбулася соціалістична революція, привело письменника
до написання «Нової заповіді», твору, який засвідчив його остаточне
розчарування в комуністичних ідеалах.
Нагадаю, за політичною орієнтацією Винниченко був близьким до
комуністичної філософії. Але, на його думку, більшовики недостатньо
враховували національний фактор. Мріяв організувати нову партію,
соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак
була б «національніша», тісніше пов’язана з історичним минулим України.
У серпні 1918-го Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму
Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на
відновленні УНР, створенні її найвищого органу — Директорії, головою
якої став у листопаді 1918 р. Незабаром через суперечності з Петлюрою
Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон. За два місяці до
еміграції він записав у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель
говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе
всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє,
єдине діло — літературу... Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю
свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник,
а як політик я всією душею хочу померти».
Читається роман «Нова заповідь» на одному диханні. Він написаний
рукою вже маститого письменника світового рівня. Останні 25 років свого
життя Винниченко прожив у Мужені, біля Канн, у власному невеликому
будинку, де займався літературною творчістю та живописом. Нині понад 20
його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН
України. 6 березня 1951 р. похований у місті Мужен.
Знаковою для нашого видавництва стала публікація повісті «Марія»
Уласа Самчука. Це твір про Голодомор. Жах цієї трагедії подається крізь
призму образу Марії — ця жінка уособлює саму Україну...
— А які найближчі новинки чекати вашим читачам?
— Ми підготували десь 30 новинок. Зокрема, Овідія — останнього з
поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий
вплив на європейську літературу з середніх віків по наш час; «Іліаду»
Гомера. Готова до друку спадщина Олександра Довженка (щоденник — не скорочений, а також «Зачарована Десна» та «Україна в огні»). Запропонуємо читачам кращі новели Григора Тютюнника.
Після довгих років замовчування у нас почали друкувати твори Віктора
Петрова (Домонтовича), постать якого залишається загадковою серед
українських класиків XX століття. Його особиста біографія здається
книжкою, з якої видерто найцікавіші сторінки. Це був учений зі світовим
іменем і талановитий письменник. В українській літературі Петров
започаткував новий жанр — романізовану біографію. Його перу належать
біографічні повісті «Аліна й Костомаров», «Романи Куліша», а також
біографічні оповідання про польського поета й мандрівника Вацлава
Ржевуського, австрійського поета-символіста Райнера Марію Рільке та
інших. Петров писав про Куліша, що кохана жінка для нього мала бути
втіленням національної вроди і цноти, піснею й музикою рідного краю. Три
його біографічні повісті — про Марка Вовчка, Вінсента Ван Гога і
Франсуа Війона — залишились незакінченими... Як бачите, творчий
«портфель» у видавництва «Знання»
величезний. Нині шукаємо мецената або спонсора, щоб книжки, які входять
у скарбницю української літератури, знайшли свою стежину до читача.
