«Крім хорошої літератури, ми маємо ще й чимало макулатури»
«Крім хорошої літератури, ми маємо ще й чимало макулатури» Ім’я кандидата філологічних наук, заслуженого діяча мистецтв України Івана Васильовича Хланти широко відоме не лише на Закарпатті, але й по всій Україні й закордоном. Його численні книжки – це серйозні дослідження у різних напрямках, зокрема, з фольклору, літературознавства, бібліографії, етнографії, мистецтвознавства. Завдяки невтомній праці Івана Васильовича, зібрано і видано цілий ряд книжок народнопоетичної творчості, яка могла безслідно зникнути. У рідному селі Копашнево Хустського району він ініціював та організував створення Крайового музею літератури, фольклору та мистецтва, в якому зберігається чимало цікавих експонатів, значна частина яких зібрана вченим під час його експедицій по різних селах Закарпаття. Про народну творчість і літературу – в інтерв’ю з доктором філологічних наук Іваном Хлантою.
– Ви написали і видали понад 70 книжок. Кожну можна назвати унікальною, а яка з них для Вас є найціннішою? – Усі вони дорогі для мене, бо то моя праця, у яку вкладав багато часу і сил. Але деякі з них можна виокремити, зокрема, ті, які мають велику популярність серед читачів, а саме: „Закарпатський вертеп”, „Літературне Закарпаття у XX столітті”, що містить інформацію про 235 літераторів нашого краю, фундаментальні збірники „Ой видно село”, де вміщено 652 тексти пісень з нотами села Арданове, „Пісні Іршавщини” з 904 маловідомими або зовсім невідомими текстами і нотами, „Покаянні та похоронні пісні” тощо. – За багато років своєї діяльності на Закарпатті, у якому районі зібрали найбільше фольклорного матеріалу? – В Іршавському. Там записано велику кількість пісень, що видавалися окремими збірниками. Крім того, зафіксовано близько п’яти тисяч коломийок у селах Довге, Приборжавське, Кушниця, Бронька, Лисичово, Малий Раковець Іршавського району, а також у селах Керецькі, Березники, що на Свалявщині, які маю намір видати окремим збірником „Коломийки Боржавської долини”. – З якими труднощами найчастіше доводиться стикатися під час фольклорних експедицій? – Річ у тім, що вони проводяться самотужки, на одному лише ентузіазмі. Держава мало приділяє уваги збиранню, записам і публікації народнопоетичної творчості. Якщо й з’являються фольклорні збірники, то це відбувається з великими труднощами. Фінансова скрута дає про себе знати. Під час експедицій іноді доводиться терпіти побутові незручності, в окремих селах не знаєш де зупинитися на ніч і де прохарчуватися. Це другорядна справа, але й вона відіграє свою роль. Найгірше те, що зібране дуже важко опублікувати з-за відсутності коштів. Наприклад, я маю матеріали, зафіксовані панад 25 років тому, а й досі вони чекають свого виходу в світ. –Читаючи Ваші книги, переконуєшся, що про коломийку закарпатці не забули, вона живе... – Хотілось би, щоб вона й надалі була активною. У післявоєнний перод цей жанр народнопісенної творчості широко побутував у кожному селі Закарпаття, а зараз, під впливом різних факторів цивілізації, її бувала популярність втрачається. Ще кілька десятиліть тому в гірських районах області коломийки співалися і творилися щоденно. Шкода, що не все з того вдалося записати й опублікувати. І все ж, у порівняння з іншими фольклорними жанрами, коломийка не погано збереглася у деяких селах. Вона й досі виконується на весіллях, різних святкуваннях, але їх популярність зменшується. Наприклад, якщо у 50-х роках минулого століття весілля на Хустщині весь день супроводжувалося коломийками, то зараз ми цього не побачимо. Тоді оці пісні лунали на вечорницях, інших заходах, а зараз сучасна музика витісняє їх. Крім того, зменшилась популяризація народнопісенної творчості в засобах масової інформації. Ми ще маємо талановитих співаків, які можуть автентично виконувати коломийки. Напевно, було би дуже добре, аби їх час від часу запрошували виступати на радіо і телебачення. – Ми звикли, що казки завжди вчать чомусь доброму. А чи існують злі твори такого жанру? – У народних казках можна отримати відповіді, мабуть, на всі питання, які турбують людину. Тільки це треба вміти знайти. Не дарма відомий український педагог Костянтин Ушинський казав: „Я рішуче ставлю народну казку недосяжно вище від усіх оповідань, написаних спеціально для дітей освіченою літературою”. Такої ж думки дотримувався й Володимир Гнатюк, а Іван Франко говорив, що «оті простенькі сільські байки (мав на увазі казки про тварин), як дрібні токні корінчики, вкорінюють в нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти і чарівної мелозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвиль, коли вам люба мама чи бабуся розповідала казки, не забудете до стерті”. Ці слова Франка говорять нам про вагому роль казки у житті нашого народу, її популярність і мудрість. Вона мала важливе виховне, пізнавальне та історичне значення. Раніше досить активно побутувала усно і заміняла художню літературу. Казки існували з давніх часів. Наприклад, відомо, що в Китаї була зафіксована казка про бідного і багатого братів ще у XXІІІ столітті до нашої ери. Отже, можемо собі уявити наскільки давній цей жанр, що зберігся до сьогодні, хоча зараз записати в народі нові казки дуже складно, бо зникли ті умови, в яких вони побутували. – Велика авторська казка Джуани Роулінг „Гарі Потер” з боку Церкви викликає спротив. Чому? І чи правильно це? – Християнство відстоює свої позиції, зафіксовані у Святому Письмі, що не треба звертатися до чаклунів і не вдаватися до ворожіння, бо то гріх. Церква вважає, що твір спрямовує читача не в те русло, яке відповідає християнським принципам. Розглядаючи „Гарі Потера” зі світської точки зору, відгуки про твір зовсім інші. – Серед різних жанрів народної творчості, які Ви досліджували, особливе місце посідає закарпатський вертеп. Чим він оригінальний? – Згідно писемних джерел, вертеп у нашому краї побутує з середини 19 століття. Тоді вертепні дійства були зафіксовані на сучасних територіях Тячівського, Хустського, Перечинського районів. Серед вертепів гуцулів, бойків, лемків спостерігаються деякі відмінності у текстовій частині та дійових особах. Закарпатському вертепу властиве використання багатого матеріалу, пов’язаного з народженням Ісуса Христа. Вертеп завжди давав можливість вільно поводитися героям, які часто критикували порядки того часу, викривали соціальну нерівність і несправедливість. Ті люди, які брали участь у вертепному дійстві, мали нагоду проявити свої таланти, здібності, що для них приносило певну користь. – Кілька років тому Ви відвідали Сербію. Який матеріал вдалося там зібрати? – У цю країну довелося поїхати на запрошення Союзу русинів-українців Сербії. Там я відвідав ряд населених пунктів. У яких компактно проживають наші земляки, що там поселялися ще з 1745 року і пізнішого часу. Вони зберегли свою мову, звичаї, обряди, пісні, які на Закарпатті побутували ще понад 200 років тому. Цікаво, що ті варіанти пісень, які я записав у Сербії від переселенців з нашого краю, мені довелося колись фіксувати у селах Ужгородського, Хустського та Іршавського районів. Серед русинів-українців Сербії пісня побутує досить активно; вони мають свої товариства, гуртки художньої самодіяльності, хори тощо. Ці люди часто збираються разом, співають, проводять фестивалі народно-пісенної творчості. Перебуваючи в Сербії три тижні, за цей час мені вдалося побувати на трьох таких фестивалях. До подібних заходів переселенці з нашого краю ставляться з великою любов’ю, готуються і проводять їх на високому рівні. Усі пісні, які русини-українці Сербії виконують в художній самодіяльності, зафіксовані на касетах і дисках, що дозволяє будь-коли їх прослухати. Чимало таких матеріалів подарували мені. Їх я привіз в Ужгород і дещо з цього було продемонстровано на обласному радіо і телебаченні. За час перебування у Сербії мені вдалося записати близько 800 пісень, які побутують серед русинів-українців даної країни. Приємно, що вони досить чітко організували мою експедиційну роботу. Мені не доводилося ходити від хати до хати, розпитувати про талановитих співаків. Представники русинських товариств, які є у кожному селі, приводили до мене таких людей. Через певний час приходили інші носії народної творчості. Завдяки такому методу вдалося зробити дуже багато. Іноді здійснював записи з восьмої години ранку до півночі. – Яка Ваша позиція щодо русинського питання? – Думаю, то надумана позиція. Жаль тих людей, які витрачають час на пропаганду ідей про окремий русинський народ. З давніх часів на сучасній території України існували такі назви як руські, русичі, русини, руснаки. Це все синоніми. Назви Україна, українці існують з 12 століття. І якщо в інших регіонах нашої країни еволюція терміну руські і його синонімів давно завершилася, то на Закарпатті, за певних обставин, вона затрималася. Ще й нині у нас є люди, які називають себе русинами, але, що вони належать до окремої нації, народу, - це не відповідає дійсності. Візьміть будь-яку народну пісню, написану на Закарпатті і ви переконаєтесь, що в ній переважають загальновідомі українські слова. Зрозуміло, ми маємо свій оригінальний діалект, але ж він є у всіх областях країни і ніхто не ставить питання про окрему націю. Від русинів Сербії доводилося чути, що їхня батьківщина у Карпатах, на Україні. Назва русини в них збереглася із 18 століття, з часу переселення. – Література на Закарпатті зараз стрімко розвивається, видається багато книг, але чи якісна це література? – Поряд із талановитими, зустрічаються й досить слабкі у художньому відношенні твори. Так є тепер, так було і колись. Зараз проблема в тому, що талановиті письменники не завжди можуть показати свою «пробивну» силу, тобто знайти спонсорів на видання книжки. Разом з тим, є такі графомани, які мають можливість оплатити послуги друкарні, натомість їхні твори слабкі в ідейно-художньому відношенні. Є у нас і такі «письменники», які кажуть, що пишуть русинською мовою, а, насправді, то суржик. Є, що пишуть російською і пишаються своїми досягненнями в літературі, а проаналізувавши їх твори, переконуєшся – російської вони не знають. Отже, крім хорошої літератури, ми маємо ще й чимало макулатури. – А як пересічному читачеві знайти істину, відрізнити талант від графоманії? – Треба читати більше книг різних авторів і тоді читач сам дійде висновку, що то талановитий твір, а то примітивний. З цього приводу великої мудрості не треба, тим більше, що наші читачі досить розумні, вміють розрізнити зерно від полови. Було би дуже добре, аби на Закарпатті активно розвивалася літературна критика, яка давала б об’єктивний аналіз творам, що виходять у світ. Сьогодні у пресі часто читаємо хвалебні рецензії, які й рецензіями важко назвати, бо з них не можливо зробити висновок про позитивні і негативні моменти твору. Крім того, газети відмовляються друкувати серйозні рецензії, бо то займає багато місця, тому в друк подаються тільки невеликі матеріали інформаційного характеру. – Ви підтримуєте молодих письменників Закарпаття, а отже, знаєте, що чекає нашу літературу в недалекому майбутньому. – Радію, що маємо молоді сили, є люди, які люблять художнє слово, намагаються об’єктивно відображати реалії свого народу у власних творах. Хочеться, аби саме в такому напрямку розвивалася наша література, тобто, щоб вона була пов’язана з життям народу. Важливо, коли відчуватимемо свою причетність до історії, а не просто виливатимемо фантазію на папір, без приземлення, про якісь віддалені, не зрозумілі речі. З цього приводу варто згадати слова Павла Тичини: «Забудеш рідний край, тобі твій корінь всохне, все людське замовчиш – обчухране зростеш». – Серед сучасних українських письменників є чимало людей, які пишуть такі твори, що викликають у суспільства неоднозначну реакцію, наприклад, Любко Дереш. Яке Ваше ставлення до таких літераторів? – Усім читачам догодити важко, але розумію суть вашого запитання. Я завжди був проти використання у літературі нецензурних, сороміцьких слів. Усе повинно мати міру. Її треба відчувати. Хтось каже, що в реальному житті так говорять, а отже, твір повинен бути максимально реалістичним. Але ж такий твір не має ні виховного, ні пізнавального значення. До речі, в народнопоетичній творчості є пісні сороміцького характеру, але наші предки чітко знали у які моменти їх можна виконувати, а не будь-де і будь-коли. Отже, бачимо, що сьогодні дехто сприймає демократію за вседозволеність. Так не повинно бути. – Дякую за розмову. Інтерв’ю взяв Юрій БАБІЧИН.
