Іван Попович: «Співаю для всіх, хто платить. Але в політику не вдаряюсь» - Закарпаття - Каталог статей - Закарпатський край
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [23]
Закарпаття [312]
новини краю
Україна [373]
держава
Світ [78]
планета
Туризм [55]
відпочинок
Історія [45]
минуле
Пошук
Наше опитування
Що Вас цікавить на Закарпатті?
Всього відповідей: 262
Міні-чат
200
Друзі сайту
Locations of visitors to this page
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Закарпаття

Іван Попович: «Співаю для всіх, хто платить. Але в політику не вдаряюсь»

Є артисти, які приходять на естраду і покидають її, так і не діставшись Олімпу. Є такі, чия зірка яскраво спалахує, але швидко і назавжди згоряє. Народний артист України Іван Попович за життя став співаком-легендою. Він – один із зачинателів української естради. На піснях Поповича виросло не одне покоління. Його композиції давно стали народними.


Про творчий шлях, боротьбу за місце під сонцем та плани на майбутнє розповів Іван Попович..
- Ви якось сказали, що на Закарпатті народились як людина, у Львові – як митець. А що вам дав Київ?
- У столиці живу вже понад 20 років. Київ навчив мене виживати. Коли приїхав підкоряти столицю, все виявилось не так мальовничо, як уявляв собі. У Львові у мене було все – слава, друзі, шанувальники, закордонні гастролі, велика квартира, автомобіль... І в одну мить усе пропало. Київ мене зустрів тісною маленькою кімнаткою, де не було нічого, окрім стін. Це опустило мене на землю, обрізало крила і не дало захворіти на зіркову хворобу. Переїзд у столицю для митця – це ріст. Коли моя перша дружина Оксана порівняла більш ніж скромні київські умови з львівськими хоромами, заявила, що жити тут не буде. Повернулася до Львова, а через деякий час сказала, що хоче розлучення. Боляче було... Думав, не переживу цього удару. Взяв Оксанку зі скромної сім'ї в одній сукенці. Ні в чому їй не відмовляв, ходила одягнена як лялечка. Розлучаючись, забрав лише ноти і одяг, все решту залишив їй. А вона подякувала за це тим, що через деякий час, коли приїхав до Львова, не впустила на поріг власної квартири... Бог їй суддя.
- Ви не довго холостякували...
- З другою дружиною Марічкою, з якою прожили разом ось уже більше двадцяти років, працювали в одній сфері. Я випустив альбом, а вона займалась його реалізацією. Побачив у ній надійну людину. Якось підійшов до неї і сказав: "Виходь за мене!". І так сталось, що зранку розлучився з Оксаною, а після обіду подав заяву на одруження з Марічкою. З мене в ЗАГСі сміялись.
Голі-босі поїхали з Марічкою у Київ. Довелось продати машину, бо не було за що жити. 250 рублів зарплата, 2,60 – добові, виживай як хочеш. Не було можливості купити навіть меблі. Стягнули гроші лише на матрац. І на тому матраці на підлозі жили "половой жизнью"...
- Це була, вочевидь, чорна смуга вашого життя. А коли почалась біла?
- Не можу скаржитись на долю. Київ, врешті, дав мені все. Зараз маю чудовий офіс у центрі міста. Велику квартиру на 200 кв. м – теж у самісінькому серці столиці. Під Києвом – два будинки. Один – комфортабельний, із басейном всередині, де щоранку плаваю. Інший – дерев'яний, у якому донедавна знімав свою передачу "На гостину до Івана Поповича". Дехто сміється, що я створив Закарпаття під Києвом. У рідному Закарпатті теж вибудував кілька будинків.
- Якщо порівнювати Львів та Київ, у чому різниця?
- У Києві я в постійному русі – зустрічі, інтерв'ю, концерти... Якщо у Львові можна було собі дозволити відіграти концерт і йти пиячити, то в Києві на це немає часу. Працюю художнім керівником державної театрально-видовищної агенції Міністерства культури. Створив міні-філармонію під назвою "Іванко". Усього цього не досяг би, якби не підтримка дружини. Вона була зі мною і у спади, і в злети. А коли на світ з'явилась донечка Соломійка, життя почало налагоджуватись.
- Ви згадували про свою телепередачу "На гостину до Івана Поповича". Вона мала великий рейтинг. Чому її закрили?
- На жаль, цар і бог у світі – це гроші. Програма мала велику аудиторію. Днями мав концерти у Запоріжжі та Дніпропетровську. Здавалося б, російськомовне населення не цікавиться такими передачами. Але ні, мене кілька разів перепитували, чому не продовжую зйомок "Гостини". Передача була цікавою. Намагався запрошувати не псевдоспіваків, що не злазять з телеекранів, а артистів, які заслужили повагу у народі. Хоча передача йшла мені у мінус. Зйомки відбувалися у мене на дачі. Окрім технічних нюансів, повинен був думати про те, щоб нагодувати всю знімальну групу та гостей. Найцікавіше розпочалось під час останніх президентських виборів. Керівники каналу "Ера", де транслювалася передача, порадили у виборчий час припинити зйомки, бо, мовляв, багато реклами, а після виборчих перегонів поновимо трансляцію. Але після виборів "Ера" заявила, що за місячний вихід в ефір я повинен платити їй вісімдесят тисяч гривень... За місяць у мене було чотири герої. Виходить, з кожного повинен був здирати по двадцять тисяч. Уявіть собі, телефоную до народного артиста, Героя України Дмитра Гнатюка і кажу: приходьте, мовляв, до мене на передачу, але не забудьте прихопити з собою двадцять тисяч. Не дивуюся "Ері", це ж комерційний канал. Але і після візиту на Перший національний, був шокований. Спершу керівництво каналу само запропонувало мені ефір. Але повинен був це узгодити з тодішнім президентом НТКУ Василем Ілащуком. На зустріч із Василем ішов з думкою, що це наш чоловік, з Чернівців, тож труднощів бути не повинно. Спершу з опущеними очима він відмовляв мене від тієї затії. А далі підняв голову і на правах керівника заявив: "У нас менше, аніж за вісімдесят тисяч, тобі це не обійдеться". Вийшов з того телебачення наче обпльований... Якщо вже єдиному державному телеканалу не цікаві такі телепередачі, то де живемо? Пожалів, що ми українці, а не євреї: не вміємо цінувати та захищати свого.
- Ви – людина, яка зсередини бачила, як розвивається українська естрада. Чому сьогодні справжня українська пісня і її творці не цінуються?
- Якщо Валід Арфуш – людина незрозумілої національності – віце-президент Першого національного каналу, то що тут говорити? Він ще й вирішує, хто повинен представляти країну на "Євробаченні". Щоправда, Михайла Поплавського з ранку до ночі бачимо на телеекранах. А все тому, що він має гроші...
- Впродовж багатьох років виховуєте собі гідну заміну, вчите молодих виконавців мистецтва співу...
- Співаки мого віку не залюбки передають свої знання молоді. А мені це подобається. По-перше, на той світ знань з собою не заберу. А по-друге, біля мене вони навчаються мистецтва української музики. Мої вихованці не співають "я твой тазик", "ты мой унитаз", "подождьом твою мать"... Моя вихованка Мирослава Сливка вже здобула звання заслуженої артистки. Перспективним є Володимир Рибчук, який став фіналістом проекту "Шанс". Маю багато талановитих учнів.
- Ваша донька Соломія не хотіла піти слідами батька?
- Неодноразово виходила зі мною на сцену і продовжує співати. Але я їй сказав мудру фразу: у нашій справі потрібно бути або першим, або ніким. Не хочу, щоб на сцені вона була дочкою Івана Поповича. Порадив їй обрати інший фах. Вона вступила у Львові на юридичний. Купив їй у Львові квартиру. Та й у Києві теж має шикарну трикімнатну квартиру на березі Дніпра. Але, вийшовши заміж, твердо вирішила, що буде жити у Львові. Народила мені внучку Софійку, тож я тепер часто буваю у Львові.
- Минулого тижня ви приїжджали до Львова з концертом. Як вас прийняла публіка, ще не забула?
- За чотири дні до концерту мені зателефонували зі Львова і повідомили, що всі квитки продано. Концерт відбувся на одному диханні, у теплій атмосфері, під шквал аплодисментів. Тішить, що у свої шістдесят я ще потрібен народу. За день до львівського концерту зранку відспівав двогодинний концерт у Запоріжжі, а ввечері – в Дніпропетровську. Є ще порох в порохівницях. До останнього дня буду на сцені. Я – мистецький наркоман, а пісня – це мій наркотик. Колись пробував бути без сцени. Але побувши три тижні вдома, частіше почав заглядати в бар, приходили друзі. Це може погано закінчитись...
- Чула колись, що будучи напідпитку, ви не втримали в руках на сцені танцівницю, а також подарували своє авто міліціонерам... Як ставитесь зараз до алкоголю?
- Зловживання – це погано. Але творчі люди всі рано чи пізно проходять такий етап у житті. Знаю, що сьогодні можу дозволити собі випити чи напитись, а завтра твердо сказати, що не п'ю ні краплини. Ніколи не підшивався, тому що знав міру. Було багато курйозів, пов'язаних зі сценою та випивкою. Про це можна цілу книгу написати.
- Розкажіть про вашу закордонну діяльність...
- Колись багато гастролював за кордоном. Але зараз мене це не приваблює. Хоча запрошень є багато. Днями надійшли запрошення зі США, Канади та Австралії. Коли лише починав гастролювати, за кордон ще ніхто не їздив. Тоді було цікаво. Адже діаспора була справжньою. За кордоном жили українці, які емігрували, вони тужили за Батьківщиною, її культурою. Та покоління змінилось... Закордонні гастролі мене не ваблять, бо вже об'їздив ледь не весь світ. Та й це не прибутково, й перельоти втомлюють.
- Чи не хочеться інколи все кинути і повернутись у рідні Карпати?
- Хочеться. Часто їжджу на Закарпаття набиратися сил. Ніколи не їжджу відпочивати за кордон. Дівчат своїх – дружину та доньку – відпускаю, а сам втікаю у Карпати. Там і свіже повітря, і термальні води, і екологічно чисті продукти... Купив УАЗика і тепер без перешкод їжджу по горах. У Карпатах відпочиваю серцем та душею.
- Чула, ви чудово куховарите. Це правда?
- У всіх великих ресторанах по всьому світі шеф-кухарі – чоловіки. Люблю експериментувати на кухні. Часто готую закарпатські страви, яких мене колись навчила мама. Був цікавий випадок. Приїхав до мене товариш із Закарпаття, а я пригостив його закарпатською стравою. То він зателефонував до дружини і сказав їй, що відправить до Поповича на два місяці на куховарське стажування. Коли заходжу на кухню, вмикаю приймач і починаю фантазувати. Відключаюсь від усього. Куховарство – це для мене один з видів відпочинку. Кроликів для своїх страв вирощую самостійно. У заміському будинку під Києвом, де зараз живу, у мене невеличке господарство. Кожен кролик має своє ім'я: Міша Поплавський, Катя Бужинська... Палац культури у повному складі.
- Колеги не ображаються?
- Ні. Щоправда, був одного разу курйоз. У мене знімали передачу "Хто в домі хазяїн". І я на камеру розповідаю, що це у мене Міша Поплавський, а ця чорно-біла кролиця – Катя Бужинська. Щоправда, вона зараз вагітна, з дня на день має народити. Після передачі хтось Каті зателефонував і сказав, що Попович на всю країну заявив, що тобі скоро народжувати. Катя з жахом мені телефонує і питає, що це я таке розповідаю. Але коли я їй все пояснив, ми від душі посміялись.
- Часто артисти погоджуються брати участь у передвиборних перегонах. Як ставитесь до цього?
- Співаю для всіх, хто платить. Мені набридли запитання на кшталт "за кого ти вболіваєш?". Мене на Закарпатті теж зробили депутатом – за те, що я для них співаю. Але я не вдаряюся в політику. Куди артиста запрошують, туди він і їде. Наш хліб – це мистецтво. За Радянського Союзу артисти мали захищеність, мали Укрконцерт, Київконцерт, філармонії... Колектив "Ватра" свого часу годував всю філармонію. А тепер багато артистів не виходить на сцену, бо ніде виступати. Тому коли запитують про політику, прошу залишити мене в спокої. Свого часу був ображеним на екс-президента Віктора Ющенка. Він казав, що ми – великі друзі. Але на мій ювілейний концерт не прийшов через суто політичні причини. Бо йому нашептали щось про мене... Він мав прийти. Адже українську естраду починали четверо артистів – Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук та Іван Попович. Перед ювілейним концертом з Адміністрації президента подзвонили, аби з'ясувати, які у мене вже є нагороди. Відповів їм, що мені не потрібні їхні бляшки. Або нехай приїде сам президент і привезе мені Героя України, або нічого мені від них не потрібно. Тоді на сцену вийшов міністр культури Василь Вовкун і подякував мені за пісню "Стожари". "Та це не моя пісня, а Павла Дворського", – відповів я. Про що тут далі можна говорити?..

Довідка "ВЗ"
Іван Попович народився 24 квітня 1949 р. в с. Осій Іршавського району Закарпатської області. Навчаючись в Ужгородському музучилищі, став лауреатом Х Всесвітнього фестивалю молоді у Берліні в 1973 р. Навчаючись у Львівській консерваторії, почав співати в "Арніці". У 1976 р. разом з Віктором Морозовим створив ВІА "Ровесник". Через рік ансамбль запросили до філармонії на місце "Ватри". У 1979 р. Попович створив в Ужгороді ВІА "Закарпаття", а через рік опинився у Київському мюзик-холі. У середині 80-х рр. стає солістом Театру естради – саме на цей час припадає пік його популярності – з ефіру не сходили "Карпатська свайба", "Василина", "Розлук не буде", "Мене радує світ"...

Інна Корчук, Високий Замок 13.11.2010 23:50



Джерело: http://Інна Корчук, Високий Замок
Категорія: Закарпаття | Додав: Бабічин (16.11.2010)
Переглядів: 367 | Теги: попович | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz