Петро Мідянка: "Українська поезія ще довго матиме не лише суто мистецьку, а й суспільну опінію" - Закарпаття - Каталог статей - Закарпатський край
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [23]
Закарпаття [312]
новини краю
Україна [373]
держава
Світ [78]
планета
Туризм [55]
відпочинок
Історія [45]
минуле
Пошук
Наше опитування
Що Вас цікавить на Закарпатті?
Всього відповідей: 262
Міні-чат
200
Друзі сайту
Locations of visitors to this page
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Закарпаття

Петро Мідянка: "Українська поезія ще довго матиме не лише суто мистецьку, а й суспільну опінію"

Наша розмова в затишному куточку кав'ярні "Купідон" починається, власне кажучи, з того, що я вмикаю на своїй мобілці диктофон, а Петро тим часом на своїй - врубує коломийок! "Білявко-небого..."


– О, як у нас усе гарно починається! (Петро сміється..)

Давно хотів тебе запитати про одну річ. У твоїх текстах живуть десятки, сотні, тисячі персонажів, і декотрі з них – відомі люди, інші – менш відомі, проте очевидно реальні, але все ж переважна більшість – це люди, імена яких мені не кажуть ні про що… Це справжні люди?

– Справжні. Деколи буває і хтось вигаданий, але таких дуже мало.

– І всі ті місця, які ти так густо й щедро згадуєш у своїх текстах, теж реальні?

– Так, усі реальні. Вигаданого не є. То правдива закарпатська топоніміка. І я в такий спосіб робив менш відоме місце, яке доти знали хіба географи, більш відомим.

– Це все через те, що тобі згори далеко видно?

– Ну, не через те, – але мені так цікаво. Перш за все цікаво самому собі…

– Той світ, у якому ти живеш, і той світ, який живе в твоїх текстах, – вони тотожні, близькі, чи це геть різні світи?

– У чомусь тотожні, а в чомусь і нетотожні – але близькі. У поезії важко говорити про якусь тотожність. Це на рівні образу, на рівні міфу…

– Тобто, ти свідомий того, що твориш міф?

– Так.

– Навіщо?

– Ну, воно все на межі реальності й міфу… На пограниччі.

– І ти це пограниччя зробив…

– Я його зробив українським.

– А яке воно насправді?

– Насправді воно поліетнічне. Але я крізь призму української мови це зробив, української лексики. Всмоктуючи, разом з тим, суміжні задавнені лексеми. Принаймні я ту поліетнічність привів у світ української поезії. До українського читача. А потім уже до іноземного…

– А чи не було в тебе бажання вийти за отой свій овид? Маю на увазі безпосередньо вийти – не просто апелювати подумки до, скажімо, Енді Воргола – Андрія Ворголи, як у відомому твоєму вірші, а зробити текст на зовсім іншому матеріалі?

– Робив, але це виходило менш вдало. Вони не мали того шарму, який мали ці тексти. Якось намагався робити про Київ чи про інший реґіон України, але це не було настільки органічно…

– Ну, але до мене в Гуцульщину ти доволі вдало переходив. Хоча вона там близько, з берега видко…
 
 
– Так, але Гуцульщина майже рідна, я Гуцульщину знаю непогано, був там багато разів… До речі, я недавно був просто вражений однією книжкою – "Янголи – не дичина" гуцула Тараса Григорчука. З останніх поетичних книжок я нічого не читав з більшим захопленням. Не всі тексти – але більшість мене просто приголомшили! Так що ці речі мені близькі…

– "Не всі тексти" – це за винятком тих у Тараса, де надто відверто проступає постмодерний пастиш?

– Так.

– Але ж і в тебе це теж іноді проступає – часом шастає по горах "тать і блядь"…

– Ну, це не є визначальне, просто поодинокі вкраплення. Воно робилося трохи раніше, коли ще не було такої розв’язаності, була певна стриманість. І горяни мають ту стриманість; багато чинників є, які до неї схиляють – такий менталітет.

– Ти вважаєш себе герметиком?

– До певної міри, так.

– І тобі це подобається?

– Так. Я щось маю від тих італійських герметиків – Унґаретті, Квазімодо, Монтале… Власне, від них значною мірою й беруть початок українські метафористи вісімдесятих. Першими в нас такі герметичні були "Вітрила", які у 1985 році впорядкував Микола Рябчук, і там були й переклади італійських герметиків, зроблені Оксаною Пахльовською; а доти український читач про це не знав. А крім того, моя герметичність визначається певною реґіональною ізольованістю – її самі обставини життя обумовили.

– Але мені здається, що ти був би герметиком, навіть живучи в Києві.

– Можливо. Хоча, хтозна… Краще говорити про те, що є… (Сміється).

– Знаю, що тебе останнім часом активно перекладають.

– Ну, слов’яни трохи перекладають.

– Розкажи про це, бо чомусь до Києва ця інформація мало доходить.

– Спершу появилася ґенерація чеських україністів, які закінчували Карлів університет. Вони добрі культурологи, знаються на культурі Центральної Європи – Словаччини, Чехії, старої Австро-Угорщини, Румунії, зокрема такої її частини, як Трансильванія. І саме вони взялися за переклад. То був великий ризик – але я особисто їм допомагав, переписувався з ними, тлумачив окремі слова, які вони не могли в жодних енциклопедіях відкопати…

– Ну, в тебе лексика направду багата й щедра!

– Лексика бавить у поезії. Це невідворотно… Одне слово, ці хлопці видали в Празі мою білінґву "Ужгородські кав’ярні". А потім до цього взявся словак, який казав, що наші Карпати точнісінько такі ж, як у них, – але все одно мав проблеми з лексикою. Цікаво, що чеський перекладач – його звуть Томаш Вашут – дуже добре зумів передати силабо-тоніку, тоді як перекладачеві словацькому – Патріку Орєшеку – краще вдалися верлібри. Тепер узялися ще серби, але що в них вийде, невідомо.

– А в словаків що вийшло?

– У словаків вийшла книжка "Воня горчев" – "Запах тирличів". Тирлич – то ґинджура по-гуцульськи. Чи джєнджура?

Джєнджура. А на угорців ти не виходив?

– Угорці якось до мене стриманіші, вони не дуже квапляться мене перекладати. Та й у них нема таких україністів, які могли б перекладати поезію з української. А ось у чехів і словаків такі люди є, і є цікавість – так і вийшли там у мене дві книжки, і сподіваюся, що буде ще третя в Сербії. І це сприймається в них дуже гарно, Томаш Вашут навіть премію отримав за свої переклади.

– Як ти гадаєш, чому це їм цікаво?

– Я питав про це в перекладачів, і вони відповідали, що шукають в українській поезії того, чого в них немає. Фараметликів, наприклад… (Усміхається. Бо ж "Фараметлики" – це назва однієї з книжок Петра Мідянки).

– А що ж у нас, в українській поезії, є такого, чого нема в європейській?

– Ну, там доволі багато закостенілого – такого, що тримається радше на загальній емпіриці, на стереотипному відчутті… А Україна має автентику. Принаймні добрі українські поети… Не вся українська поезія на автентиці заанґажована, та принаймні її "карпатський ареал", як я його означую. Але не тільки – скажімо, в Жадана східняцька, харківська автентика. Звісно, вона ніби й універсальніша, бо урбаністична, – проте з мого погляду як карпатця, вона, умовно кажучи, слобідська. Та й якщо взяти будь-якого доброго, непересічного нашого поета – то він неодмінно має якусь таку привабливість, такий шарм, якого нема ні в чеській, ні в словацькій, ні в сербській поезії.

Узагалі, судячи з того, як розвивається Україна, нашій поезії – принаймні найближчим часом – нецікавість не загрожує. І українська поезія, як на мене, буде ще довго мати не лише суто мистецьку, а й суспільну опінію.

– Ти гадаєш, що романтичний дискурс у нас не вивітрився і не скоро вивітриться?

– Ні-ні – якщо будуть не просто піаристи, а добрі поети, які вболіватимуть за це. І якщо будуть думати про жертовні мистецькі речі – а вони є в кожного, знаю по собі…

– Даруй за приватне запитання – але чи не надто тебе як сільського мешканця дістає побут?

– Дістає. Дуже дістає. Особливо після того, як померла мама… Доки вона жила, то опікувалася всім, – а зараз усяке їдження лягає на плечі, прання, прибирання; ну, і основна робота, яка дає хліб… Хоч я зараз і не маю такої великої господарки, бо корову продав, поросяти нема, – але город на мені, його треба садити… Так що побут дістає. І рутинна робота в школі так само дістає. Ну, і ще палити мушу дровами – то теж морока…

– А чим тебе можна вивести з рівноваги? Бо я тебе знаю завжди дуже таким спокійним…

– О! Я спалахую, як сірник! Але дуже швидко відходжу… Найлегше мене діти можуть вивести на уроці – так, що я можу й хрестоматією з української літератури кинути комусь у голову… (Сміється).

У тої моєї учениці вже діти недавно закінчили школу… А тоді я, молодий учитель, так натхненно читаю на уроці вірш Тичини "Партія веде". А дівки – вже по сімнадцять років, десятикласниці – щось там собі кліпають, шушукаються… Я вже з усієї сили декламую той вірш – прийшов після університету весь натхненний, думав, що справді школярам так літератури треба… Словом, вона мене до того довела, що я жбурнув хрестоматією – але дівчина вчасно відхилила голову, і книжка вдарилася в стіну… І то був не єдиний раз, коли та хрестоматія літала… (Сміється).
 

– А не було в тебе бажання написати щось для дітей?

– Насправді я з дітьми маю дуже добрий контакт. Я з ними напівіграшково ведуся на уроках, хоч це з точки зору шкільної дидактики й не завжди допустимо. Ну, але за роки роботи я знаю їхні запити… Ми майже друзі – хоча певна відстань між нами, зрозуміло, все ж є.

А щодо дитячих текстів – то я до цього якось не брався. Мені здається, що це дуже складно – навіть добре знаючи дитячу психологію, тяжко зробити так, щоби дитині той текст був цікавий. І дуже важливо втрапити у вікову відповідність, коли дитині взагалі цікаво читати – бо десь після сьомого класу інтерес до літератури невмолимо падає. Ще в п’ятому-шостому класі вони читають, аналізують тексти – а вже у восьмому-дев’ятому для них нема ніякої літератури; лише телефон, комп’ютер, телевізор – уся духовна пожива.

Мені здається, що для них уже й молитва не має особливого значення – лише стримуються щодо цього, бо там усі стримуються…

Хоча більш духовного, більш енергетичного за молитву нічого нема. Але мені здається, що діти радше за інерцією за цим ідуть – однак небагато з них мають справжню духовну потребу в молитві. Власне, як і в літературі, яка теж дуже тонка річ… Або чи будуть вони слухати класичну музику?.. Найтонші речі, найориґінальніші твори – то не для їхнього сприйняття. Та й багато є таких поетичних текстів у шкільній програмі, які не для них…

– А чи не пробував ти себе в якихось інших жанрах, крім поезії й есеїстики?

– Пробував писати прозу.

– І виходило?

– Виходило, але я чомусь закинув, і не можу до неї повернутися. Я взявся був писати повість про життя сільського інтеліґента. Написав півзошита, але закинув і не повертався. Може, з часом повернуся.

– А за переклад брався?

– Так, перекладав. Це рідше друкували – але і поезію перекладав, і прозу. Малі прозові форми динамічні – вони цікавіші сучасному читачеві. Тепер ніхто не буде обтяжувати себе й поетичним ґросбухом на двісті сторінок – тому поетичні книжки, виходячи з практики, ніколи не треба робити великі.

– Наскільки активно ти стежиш за політичними перипетіями? І чи дуже при цьому лаєшся?

– Ну, я регулярно переглядаю "Телевізійну службу новин", "Подробиці", реґіональні новини… (Сміється). Насправді слідкую за цим активно, хоча це вже й набридло – кілька років чути одну й ту ж туфту. Я наперед був розчарований у Помаранчевій революції – друзі мені тоді телефонували, а я щось робив у саду і не дуже рвався на Майдан… Дуже я розчарований в українському політикумі – і в тому, що був, і в сучасному; але стежу за тим, хто як ведеться і що говорить… Певно, треба вірити в те, що держави будуються століттями. Ми не можемо за сімнадцять років побудувати бездоганну державу європейського типу. Але при нашому ресурсі, при нашому потенціалі, при нашій працьовитості… Можемо ж, холєра, працювати за кордоном! То чому в себе не можемо? Чому не виходимо за власний двір, який обмостимо плиткою, посадимо різні екзотичні дерева, зведемо ковану огорожу – але перед тою огорожею на державній дорозі буде величезна калюжа. І з тої калюжі бризкатиме бруд на наш дорогий тук, який ми виклали своїми руками… Чи це якась українська відособленість, еґоїзм? Герметичність – можемо у таким терміном послуговуватись! (Усміхається).

Ну, але кожен час має свої плюси і мінуси. Воно, певно, так і далі вестиметься…

 



Джерело: http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-60356-Petro-Midyanka-Ukrayinska-poeziya-shhe-dovgo-matyme-ne-lyshe-suto-mystecku-a-j-
Категорія: Закарпаття | Додав: roshko30 (20.04.2010) | Автор: Іван Андрусяк
Переглядів: 755 | Коментарі: 1 | Теги: текст, поезія, Мідянка | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 1
1  
Ой, а як же негарно красти авторські матеріали з інших ресурсів без жодного посилання. Ще й зі своїм копірайтом. Друзі, невже журналістська етика - лише для Вас лише порожній звук? Оригінал - ось тут: http://litakcent.com/2009/02/16/petro-midjanka-ukrajinska-poezija-sche-dovho-matyme-ne-lyshe-suto-mystecku-a-j-su spilnu-opiniju.html

Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz