На шляху до Ужгорода чех Петер Майєр пройшов пішки 28 тисяч кілометрів і 44 країни - Закарпаття - Каталог статей - Закарпатський край
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [23]
Закарпаття [312]
новини краю
Україна [373]
держава
Світ [78]
планета
Туризм [55]
відпочинок
Історія [45]
минуле
Пошук
Наше опитування
Що Вас цікавить на Закарпатті?
Всього відповідей: 262
Міні-чат
200
Друзі сайту
Locations of visitors to this page
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Закарпаття

На шляху до Ужгорода чех Петер Майєр пройшов пішки 28 тисяч кілометрів і 44 країни
Напевно, його можна назвати космополітом, але без тіні негативного підтексту. Він крокує світом, намагаючись пізнати життя різних народів та народностей, і йому добре там, де він є. Відкритий, щирий, невибагливий Петер Майєр із Чехії всюди зустрічає добрих людей, завдяки матеріальній підтримці яких (інакше не виходило, бо ж, як сам каже, - не мільйонер) на своїх двох подолав 28 тисяч кілометрів і, залишивши позаду 44 держави світу. Ужгород - тільки "перевалочний пункт" на подальшому шляху. Але раз мандрівник уже тут опинився, преса не залишила без уваги таку колоритну постать.


Правда, в обласному центрі Петер просто "засвітився”, шукаючи спонсорської допомоги в мерії, а зупинився в глибинці - у селі Стричава на Великоберезнянщині, де зараз іще справжня зима і чудові краєвиди. Саме туди їдемо в пошуках цікавого співрозмовника. Трохи поблукавши селом, таки знаходимо його.
Дитячі мрії збуваються, якщо дуже захотіти
Петер Майєр, котрому зараз 33, народився в Чехії у невеликому містечку за 350 км від Праги. Жив то там, то неподалік у селі в дідуся-бабусі. Його улюбленим уроком у школі була географія, фільми про подорожі Марко Поло теж справили чималий вплив, тож у 12 років у творі написав: хочу, мовляв, стати мандрівником, письменником і моряком. Каже, мав до того й генетичні передумови, бо його прадід, котрого практично не пам’ятає, вів сільську хроніку. Виявилося, що навіть почерки у них дуже схожі, каліграфічні. Словом, хлопець із дитинства відчував: на нього чекає якесь незвичайне завдання. Однак батьки Петера, які працювали офіціантами в ресторані, мислили значно приземленіше, прагматичніше. Тато, не надто переймаючись фантазіями сина, відправив його вчитися на столяра - адже в селі мали 250-річний дубовий будинок, котрий потребував капітального ремонту. Проте шумна і пильна робота була не до душі юнакові, котрий полюбляв мріяти й роздумовувати в повній тиші на самоті. Провчившись після "столярки” ще 2 роки в економічній школі і відслуживши в армії, він зрозумів, що не можна більше нікому дозволяти керувати своїм життям, інакше його внутрішня місія залишиться невиконаною. Вирішив - і зібрався в дорогу. Благо, фізична підготовка була хороша: бігав до того і марафони, і супермарафони, навіть у чемпіонаті світу брав участь.
Розпочав із велосипедної кругосвітньої подорожі. Фактично, вона стала тільки генеральною репетицією великих мандрів: хотів спробувати, наскільки можливо подорожувати без грошей, і чи це йому взагалі сподобається. З’ясувалося, що добрі люди є скрізь, тож матеріальний бік справи, в принципі, вирішувався. А бажання мандрувати не зникло, незважаючи на всі труднощі. Велосипед йому безкоштовно надала відома чеська фірма, котра до того ж зобов’язувалася доправляти в разі необхідності запчастини в будь-яку точку світу. Правда, спершу Петер набрав із собою стільки, як тоді здавалося, необхідних речей, що спиці не витримували й лопали. Поступово дорогою зайве роздарував, залишивши мінімум. На двоколісному другові долав за день 150-200 км. Загалом перша серйозна подорож тривала 7,5 місяця: вирушив у неї навесні 1998-го в Празі, а закінчив 17 листопада того ж року в США біля Мексиканського кордону. Хотів ще із західного на східне побережжя Америки поїхати, та не вистачило грошей. Знайшов спонсора, котрий купив йому квитки до Варшави, а вже звідти - велосипедом до Праги. Себто "кругосвітка” вийшла велосипедною тільки на 75% (17 тис. км на ровері), але вражень все одно було море. Каже, найгірші дороги йому траплялися на ділянці "Якутськ-Магадан”. Там водії спеціально возять із собою дошки, щоб подолати ями: поклав на проблемну зону, переїхав - і знову забрав до наступної перешкоди.
Під кінець цієї подорожі Петер зрозумів, що велосипед - занадто швидкий вид транспорту для нього. Скажімо, всю Чувашську республіку за 2 дні проїхав (забігаючи наперед скажемо, що пізніше в поході на своїх двох він витратив на це 2 тижні), а йому хотілося глибше пізнати людей, їхній менталітет, природу. Знов-таки, велосипедом не всюди проберешся, де можна пішки пройти. Отож надалі вирішив покладатися тільки на власні ноги.
Школа виживання від геологів
Але перш ніж пуститися в кругосвітні піші мандри, Петер Майєр прийняв запрошення погостювати в геологів із Якутії, з котрими познайомився під час велоподорожі. У 1999 році юнак спеціально повернувся до Росії, щоб пройти тут чудову школу виживання. З геологами жив 3 місяці (з них один - у тайзі) і багато чим їм завдячує. Вони навчили його полювати на диких звірів, потрошити й білувати їх, готувати; ловити рибу руками; розрізняти їстівні корінці й рослини, трави, з яких можна приготувати чай; орієнтуватися на місцевості й по карті; впізнавати отруйні камені (наприклад, арзен) і багато іншого. Ті ж геологи показали, що замість важкої та об’ємної палатки запросто можна користуватися шматком цупкого поліетилену. Його перекидають через гілку, зробивши подобу намету, прикріпляють камінням на скелі як навіс, а якщо взагалі ні за що зачепитися - просто замотуються в нього у спальному мішку і так ночують, не ризикуючи промокнути й замерзнути від вітру.
Разом із геологами Петер шукав золото. Його особистий рекорд - 12-грамовий, знайдений у струмку самородок, котрий, утім, мусив віддати, - це державне добро, за присвоєння якого в Росії можна отримати 5 років в’язниці. Вони промивали пісок або розбирали киркою кам’яні щітки. "Іноді достатньо змити - і вже посміхається тобі золотий камінчик, - пригадує чоловік. - Там, у принципі, всю таблицю Менделєєва можна знайти, дуже багата земля”.
"Я не раз важив життям, але це мене не зупиняло”
Пройшовши таку добру школу, Петер у 2000 році розпочав самотню пішу подорож по світу, котру, власне, і вважає своїм внутрішнім покликанням. Не перераховуватимемо, які країни проминув, - як згадувалося, їх було 44. Зрештою, він і надалі в дорозі, і так буде, доки дозволятиме здоров’я. Згадаємо про найцікавіші, найскладніші моменти. Він ішов не просто через держави, а намагався захопити якомога більше різних народів. У Заполяр’ї спілкувався з чувашами, мордвинами, татарами, башкирами. У Комі захотів випробувати себе на міцність і сам-один пішов у тундру. Вирішив: якщо не витримає, то пора осідати на одному місці. Видно, судилося подорожувати далі, бо вижив і не зламався. 2,5-3 місяці йшов повною глушиною, зустрічаючи час від часу хіба оленеводів - хантів, комі, ненців. З ними, до речі, спробував кочового життя - навчився водити оленячу упряжку, ловити оленів арканом. Величезний досвід, отриманий там, не просто став у пригоді, а й рятував життя.
У Сибіру, звичайно, не раз виникали екстремальні ситуації. Весна того року була дуже пізня, і маршрути оленеводів, надані Петеру випадковим "перехожим” - іншим любителем самотніх мандрівок - виявилися порожніми. Через повноводні річки кочівники спізнювалися на 2-3 тижні. На шляху Петера теж зустрічалися річки. Одну з них він "штурмував” 3-4 дні, і все безуспішно - мусив знов і знов повертатися на марганцеву базу геологів. Зрештою ті порадили спробувати перейти о 2-4-й годині, коли рівень води максимально падає (вночі сніг, що танув, прихоплювало морозом), і перешкоду вдалося подолати. Однак незабаром ви-никла ще одна, і там уже повертатися було ні до кого. Ризикнув перебиратися на протилежний берег уплав у льодяній воді, і в підсумку течія його зірвала. Зачепився за підводний корч, попутно зламавши об нього ребро. "Оглянувся - бачу, якщо відпущуся, понесе мене прямо на середину ріки. Та якимось чудом усе-таки прибило до берега. Зняв із себе рюкзак, ледве виштовхнув його на берег, але тут нова біда: без ноші я відчутно полегшав, і мене знову понесла течія. Бурхлива вода зірвала абсолютно весь одяг, тож вийшов на берег у чому мати народила. У напівнепритомному стані побрів уверх по течії. В голові пульсувало: треба відшукати рюкзак. На щастя, знайшов, той не звалився у воду, інакше прощай життя - замерз би. Там у мене були сірники, якийсь одяг, а от змінного взуття не мав (після того зарікся виходити в тайгу з одною парою черевиків). Зрештою наткнувся на закинуту геологічну базу, 2 дні відлежався там, приходячи до тями, і знов у дорогу. Замість черевиків на ноги натягнув по кілька мішечків для проб ґрунту (вони пошиті з цупкої тканини), забутих геологами. Хоч і промокали, та все ж краще, як нічого. Так ішов, аж доки не зустрів оленеводів, котрі дали мені нові резинові чоботи. А ребро довго ще боліло, та зрештою зрослося - до лікарів я потім і не звертався,” - пригадує Петер Майєр.
Були й інші ситуації, котрі сам оповідач називає тортурами. Одного разу йшов уздовж берега - і тут скеля. Обходити далеко, та й верхом по заростях важко продиратися, тож вирішив лізти напряму. Проте коли зробив черговий крок, виявилося, що ні назад не повернутися, ні попереду зачепитися за щось неможливо. Повис над бурхливою водою, рюкзак назад тягне, мало не зірвався (страховки ж ніякої). Спробував спуститися вниз і вже під водою ногою нащупав виступ, на який зміг опертися і просуватися далі. Після цього випадку вже не ризикував пробиратися над річкою по прямовисних скелях - обходив кругом, верхами. Саме там, у Комі, були найтяжчі випробування, не раз важив життям. Далі пішов у Карелію, де все набагато спокійніше. На день і по 50-55 км від села до села відмірював, хоча оптимальний варіант - 20 км.
- А дикі звірі ніякого інтересу до самотнього неозброєного подорожнього не виявляли? - питаю співрозмовника.
- Різне траплялося, - каже. - Я ж тихо йду, не те що групи туристів, від яких усе живе в радіусі кількох кілометрів розбігається. Зустрічав усяку звірину, часом і небезпечну. В тайзі якось ведмедиця з ведмежатами мені дорогу перекрила. Я з гори спускався, мав перейти річку, а на єдиному придатному для цього місці ця сімейка відпочиває: п’ють воду, граються. Мене час підтискає, отож став навмисне шуміти: камені валю, гілками хрускаю - вони нуль уваги. Зрештою ведмедиця помітила мене. Не стишуючи ходи, подумки посилаю їй імпульси: "Я мушу пройти…” І що ви думаєте? Вона побігла на протилежний пагорб, а за нею 3 "м’ячики” покотилися. Дали таки дорогу. А іншим разом здоровенного старого, вже лисіючого, бурмила зустрів: той біля барлогу лежав, а я з-за скелі вискочив, не помітив його вчасно. Ну, ми обоє злякалися здорово (сміється - авт.).
У тундрі на мене якось полювали 2 росомахи. Добре, оленеводи свого часу попередили, які це хитрі й розумні звірі, та розповіли, як діяти при зустрічі з ними. Вони переслідували мене, бігали колами, вистежуючи жертву, а я ішов, наддавши ходу. Вже знав, що цієї ночі спати не буду, адже траплялося, росомаха лапою розпорювала палатку і кидалася на сплячу людину, вбиваючи її. Причому вона має такі сенсетивні здібності, що може визначити, наскільки глибоким є сон обраної жертви, і вичікує потрібного моменту. Тож як тільки зсутеніло, я назбирав купу гілок, запалив вогнище і сидів біля нього до ранку - звірі бояться запаху згарища.
А на Полярному Уралі з вовками пригода була. Восени йшов безлюдною дорогою - оленеводи вже давно скочували з тих місць. Бачу, вдалині силуети якісь замаячили… Подумав, то олені заблукали, зрадів, що матиму хороший нічліг у чумі. Оглядаюся в різні боки, оленеводів виглядаю. Придивляюся уважніше - щось рогів у оленів не видно. А це, виявляється, біло-сірі сибірські вовки. Відстань між нами зменшується, навколо ж жодного дерева нема, щоб видертися на нього. Ну, робити щось треба. Заліз на валун, дорожню палицю взяв наперевіс на зразок рушниці і точнісінько з такими інтонаціями, як оленеводи кричать на своїх собак, загукав у бік вовків. Вітер, на щастя, від них дув, вони не могли мене відчути, зате на голос зреагували: зупинилися й, розділившись на дві групи, розбіглися в різні боки. Я десь за кілометр запримітив балок (дерев’яний будиночок), про який мені розказували, і швидкою ходою до нього - бігти від хижаків не можна ні в якому разі. А вовки обабіч виють, спілкуються: мабуть, вирішують, оточувати чи ні. Напевно, врятували мене тоді тільки інтонації "а-ля оленевод” та палиця "хочу бути рушницею”. Адже оленеводи стріляють вовків, і ті їх бояться.
Світ не без добрих людей
Якби Петер Майєр не дійшов такого висновку ще під час велоподорожі, то далі у мандри і не пускався б. Проте, каже, якщо в маленьких селах на хуторах можна сміливо стукати в перші-ліпші двері - чи то в Росії, чи у Фінляндії (хоча в останній його передавали, як посилку, від дому до дому: поки дійде, уже банька чи фінська сауна чекає), - то в містах приймуть хіба з рекомендацією від друзів чи родичів. А якщо такої не мав - намагався взагалі оминути мегаполіс. Утім, на думку Петера, негостинних народів на світі не існує. Його, скажімо, лякали французами, німцями: вони, мовляв, націоналісти, не стануть розмовляти з тобою англійською. Проте на практиці ніяких проблем не виникало, всюди зустрічав розуміння. Остерігався переходити від народів східного менталітету до північного - але й тут побоювання виявилися марними. Питання мовного бар’єру майже не виникало: якщо не допомагали знання рідної чеської, іспанської, польської, англійської і російської, які вивчив переважно у процесі живого спілкування дорогою, на виручку приходила мова жестів плюс щира посмішка. До речі, в Україні Майєр устиг навіть завести собі родичів - будучи минулого року в Одесі, прийняв хрещення, тож тут живуть його хрещені батьки.
Цікава деталь: у своїй 28000-кілометровій пішохідній подорожі чоловік практично не купував взуття (всього один раз, та й то за подаровані католицьким священиком гроші), йшов у тому, що давали. Деякі черевики витримували місяць, інші - понад рік: у двох парах протопав більш ніж по 3 тисячі кілометрів. Та обліку "скільки пар чобіт стоптав” Петер Майє не веде. Він сконцентрувався на вивченні звичаїв різних народів, територіями яких проходив, і на власних внутрішніх переживаннях. Усе це старанно занотовує і готує сенсаційний 12-томник. Щось на зразок подорожніх нотаток із філософським ухилом. Купив спеціальну поліграфічну літературу, старанно проштудіював її, тож рукописи, вага яких перевалила за 20 кг, комплектує, враховуючи необхідну кількість знаків у ряду, на сторінці і т. д. Обіцяє, що чтиво вийде захоплююче, адже звичаї у людей такі різні. Скажімо, якути, ховаючи померлих, несуть їм на кладовище усі речі, якими ті користувалися за життя; у Данії місця останнього спочинку позначені різнокольоровими прапорцями - щоб знати, за якими могилами як часто доглядати, залежно від того, скільки заплатили родичі; а в Гренландії на хрестах узагалі не знайдете ні імен, ні прізвищ, ні дат - там усі рівні й однакові.
Зрозуміло, щоб довести книжку до ладу, потрібен більш осідлий спосіб життя, тож зараз Петер довше затримується на одному місці. Та на подорожах крапки не ставить. В Ужгороді (або Стричаві - коли де) не тільки займається літературною роботою, а й чекає на запрошення від знайомого прокурора з Росії, щоб оформити річну візу до цієї країни, а далі з Ростова-на-Дону, де тимчасово перервав свою "пішохідку”, продовжити її в бік Казахстану та Монголії. Хоча є й альтернативний варіант - через Близький Схід до Африки. Та чи так, чи інакше, для початку потрібні гроші, щоб дістатися до Росії. Віза й страховка коштують 70 Є, квиток до Москви - 52 Є, далі до Ростова з кількома пересадками - 134 Є. Петер Майєр буде вдячний усім, хто готовий допомогти йому фінансово (один спонсор, до речі, уже знайшовся - директор "Дастора”). Чех-мандрівник наразі принципово не заводить мобільного телефону, проте в редакції є координати людей, через яких його можна знайти протягом лютого.


Джерело: http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-57007-Na-shlyaxu-do-Uzhgoroda-chex-Peter-Majyer-projshov-pishky-28-tysyach-kilometri
Категорія: Закарпаття | Додав: roshko30 (01.03.2010) | Автор: Мирослава Галас
Переглядів: 459 | Теги: Чехія, Мандрівник, Подорож | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz