«Вони самі собі вирок підписали і самі ж його й виконали…» - Закарпаття - Каталог статей - Закарпатський край
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [23]
Закарпаття [312]
новини краю
Україна [373]
держава
Світ [78]
планета
Туризм [55]
відпочинок
Історія [45]
минуле
Пошук
Наше опитування
Що Вас цікавить на Закарпатті?
Всього відповідей: 262
Міні-чат
200
Друзі сайту
Locations of visitors to this page
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Закарпаття

«Вони самі собі вирок підписали і самі ж його й виконали…»

      Наше життя дуже цікаве... Наука і техніка продовжують розвиватися ми йдемо вперед: у нас є телевізори, комп’ютери, мобільні телефони, що дзвенять різними звуками та мелодіями, майже в кожного є власне авто… Е все, для того, щоб нормально жити, спілкуватись, бути в центрі подій, а ще поїхати туди куди самому заманеться, чи це не чудове життя? Хтось скаже, що ні, бо ще нема того і того, а ще хочеться те то і те то…  А можете уявити двох братів в яких цього всього нема, що є в нас і ніколи не буде, для них звичайне світло це мрія, а про все інше годі й говорити. Нам, мабуть, важко   уявити своє життя без всього того, що працює від звичайної електрики, яка в нас  майже завжди є у розетці? А вони   все життя прожили без звичайної лампочки. І живуть  вони не десь там, Бог знає де, в лісі чи на полонині, а в цивілізованому селі, де є більше чотирьох з половиною тисяч населення і, де з кожним роком виростають, як на дріжджах шикарні вілли…   

     Майже в центрі села Драгова, Хустського району Закарпатської області стоїть стара дерев’яна  хата, яка перекрита прогнилими дощечками та шматками ржавої бляхи з вікон облупилася фарба та далеко сіріє голе без тюлі скло, а  в тій    хаті ще й досі при гасовій лампі, без світла  живуть два брати Юрій та Микола Яреми, які чверть століття прожили  в підпіллі, ховаючись від радянської влади. «У далекому 1949 році ми в двох з братом втекли з дому, бо на нас почалося сталінське полювання.    Ховались переважно в лісі у викопаних землянках, бо не хотіли йти працювати до колгоспу оскільки ми були  дуже багатими у нашої родини повсюди в селі була своя земля, а віддавати її так просто комуністичній владі ми не хотіли» - розповідає молодший з братів Юрій Ярема.

     Старий не великого зросту одягнений в коричневу фетрову шапку з-під сірого піджака виглядає  сірий в’язаний светр, чорні штани майже зливаються з чорними калошами. При посмішці,  з рота в дідуся виблискує вставна щелепа. Мене зустрів найменший з братів Юрій, який  щиро зрадів моєму приїздові, охоче йде на контакт, навіть приніс старі фото, газети та журнали, де було опубліковано про їхнє самовільне «заслання».

 - Це тут не все: (розгортаючи маленький пакунок пожовтілої преси дідусь шепоче засмучено) багато людей приходило й писало про нас, всі обіцяли надіслати чи передати опубліковане, але мало хто дотримав даного слова. Ми з братом завжди дотримувалися своїх слів  якого, до речі, зараз не має вдома - пішов подивитись в поле чи можна копати картоплю. До нас, навіть приїжджали журналісти із Австрії, які зняли про нас фільм і передали закарпатським телеканалам, але ті відмовилися нас показати, сказали, що їм таких «героїв» не треба…

     Ми прожили не легке життя, адже переховувались від Сталіна та його прихильників, аж цілих 25 років, ми то не думали, що сталінський режим буде існувати так довго, поховаємось трохи тай все забудеться та пройде е, де там пройде, аж до 1974 року тривала сталінська напруга.  Потім Брежнєв підписав указ про те, що ми маємо бути вільними і щоб нас ніхто не зачіпав, бо ми самі собі вирок підписали і самі ж його й виконали. Ось тоді трохи  полегшало, а до того було одне пекло…

    Коли ми втекли в ліс, то до  дому наших батьків приходили воїни КДБ шукали нас по всьому городу, перекопали майже всенького, але нас там не було. Вбили собаку, а матір так залякали, що та невдовзі померла. А ми у двох  ховалися в лісі, ночували в людей, які нас не знали, бо були далеко від дому, іноді аж за сотню кілометрів. До себе ми не хотіли брати нікого, бо знали рано чи пізно чужий нас видасть владі, а та нас розчленує по шматкам. Бувало якось я намалював карикатуру Сталіна і якимось чином її йому передали, то той так розсердився, що дав приказ нас розстріляти прямо на місці, де зловлять і сліди наші змести з лиця землі. І що ви думаєте, одного разу мало так і не було, хтось видав наше місце знаходження, і одразу з’явилися озброєні солдати, і  з автомата   почали стріляти по наші землянці, але нам тоді вдалося втекли. Відтоді більше одного дня ми на одному місці не затримувалися.

     
    Попросимось до хати переночувати, там нас нагодують і питають чому і від кого втікаєте, а ми кажемо, (брешемо) що нас  хочуть забрати на  шахту в Донбас. Сидимо в хаті так, щоб бачити, те що коїться навколо: один біля одного вікна, а другий біля іншого. Як щось не те побачу, чи хтось підкрадається з кущів, а зір у мене був дай Боже, то одразу йду до брата і так його торкаюсь, щоб ніхто не помітив, що даю йому знак, що треба тікати. Виходимо і щодуху до лісу, бо там був наш вічний порятунок ми хащі  добре  знали, як свої імена..

- Подейкують люди в селі, що ви були бандитами і вас всі боялися?

- Е ні, то все брехня (щиро посміхається) ми дуже побожні люди, я б ніколи не вистрелив у людину. Бо Святе письмо вчить іншому. Ми щиро дотримувалися Божих заповідей  і простих людей не кривдили, а йшли проти диявольської системи, а не проти людей, які нам давали їжу та дах над головою. Ми не любили Сталіна та його підданих комуністів, але й він нас ненавидів, бо нас було не впіймати, адже ми мудро втікали  від рук кадебістів. Наша ненависть була доброю, бо ми не знищували людей мільйонами, а тільки боролися за те, щоб бути вільними та працювати на себе на рідній землі, яку силоміць забирали в колгосп.  

-А ви боялися Сталіна та його розправи, адже він не любив тих хто йшов проти нього? Ні , не боявся, бо якщо б я боявся, то сидів би і виконував те, що і багато односільчан - його волю.  А  коли Сталін дізнався, що ми вступили до Організації українських націоналістів, то ще більше розсердився в його словах були жорстокі погрози і те, що він зробить, коли нас зловить.

- Ви живете в двох, а дружин у вас не було?

-Ні, нажаль у нас не має і не було ні дружин, ні дітей, бо ніколи було  сім’ю заводити, коли сам втікаєш кожного дня… А тоді, коли ми стали вільними, то односільчани на нас дивилися з коса, навіть кричали, щоб нас судили, то про, яке одруження можна було й думати…

-У вас є якась худоба ( із садку гавкає собака середнього зросту)?

-Є, тільки отой собака та один кінь, який нам возить сіно та все, що треба для господарства. У нас є город за селом і ми там вирощуємо картоплю, квасолю, косимо сіно, а конем привозимо.

- А хтось вам допомагає обробляти землі, адже вам обом вже далеко за вісімдесят?

- Ні, не допомагає ніхто, ми самі ще маємо сили та здоров’я працювати на землі, яка нас годує.

- А як вам живеться? Пенсію вам платять?

- О… Зараз живеться добре, сталінський режим, то була біда, а зараз воля, потроху працюємо, ми не звикли до розкоші,  пенсію приносять кожного місяця на їжу та одяг вистачає, а більшого нам не треба,  ви ж  бачили, що у нас навіть світла нема (показує пальцем на хижу)

-А чому нема?

- Сказали, що не проведуть і не мають права провести, адже хата дуже стара та дерев’яна, а  проводка в такій може швидко загорітися, але нічого (шепоче), якось проживемо…

-А здоров’я ваше як?

- Дякувати Богу добре, нічого не болить, буває, що в церкву в неділю підемо чи на базар, щось купити, чи до родичів у гості. Люди нас вже не бояться, спілкуються з нами, а ми з ними. Бувало ходжу по базару, щоб щось купити і чую, як люди скаржаться на владу, що погано жити при вільній Україні, а мені аж недобре стає, коли чую такі нарікання: недобре було при комуністах, бо тебе не питали чого ти хочеш, а змушували робити те, що казали вони. Про Бога не можна було говорити і молитись  не можна, а ще багато чого не можна було, як щось скажеш проти влади , то так тебе вивезуть, чи розстріляють, що ніхто тебе  більше  не побачить… У нас із братом завжди було лише одне бажання, щоб наша  Батьківщина була вільна і вона такою стала ще за нашого життя, а це нас дуже тішить, що не дарма ми боролися. Хтось скаже, що то є не нормально 25 років втікати й ховатися, а я скажу, що не нормально є скоритися і танцювати так, як тобі хтось скаже, а за своє треба боротися всіма методами, навіть таким як ми. Україна вільна може не така, як ми її всі хочемо бачити, але вільна, якщо хочеш і вмієш працювати, то виживеш неодмінно. Хотілося б щиро подякувати нашому Президентові Віктору Ющенку, адже він для України зробив дуже багато, всі на нього нарікають, але побачимо хто зробить більше для нашої країни…

- Щиро дякую вам за розмову!

     Наостанку Дід Ярема щиро посміхається та тисне мені руку, проводжає  до хвіртку і одразу зачиняє старі та трухляві дверцята на маленьку защіпку, яку дуже легко відчинити, адже баятись братам вже не має кого. Місцевій владі вони не потрібні, вона про них, навіть по найменшому не дбає, а що говорити  про те, щоб збудували  для них хоч якусь  маленьку хату, провели електрику та поставили телевізора, нехай би брати Яреми бачили світ і не жили в центрі села, як живуть люди в джунглях без найменшої цивілізації…  

  

Категорія: Закарпаття | Додав: roshko30 (03.01.2010) | Автор: В’ячеслав Рошко
Переглядів: 783 | Теги: брати Яреми, В’ячеслав Рошко, Закарпаття, підпілля, Драгово | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz