Іван Попович: Потрібно мати свою українську гордість - Закарпаття - Каталог статей - Закарпатський край
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [23]
Закарпаття [312]
новини краю
Україна [373]
держава
Світ [78]
планета
Туризм [55]
відпочинок
Історія [45]
минуле
Пошук
Наше опитування
Що Вас цікавить на Закарпатті?
Всього відповідей: 262
Міні-чат
200
Друзі сайту
Locations of visitors to this page
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Закарпаття

Іван Попович: Потрібно мати свою українську гордість
- Якою, на Вашу думку, сьогодні повинна бути українська естрадна зірка, яку не "зробили", а яку справді любить глядач?

– Ніколи не буде української естрадної зірки, якщо вона не буде відштовхуватися від українських народних традицій. До прикладу, Софія Ротару стала Софією Ротару завдяки Володимиру Івасюку. Що би вона не співала, того ж Матецького в Росії, її люблять за те, що вона українська співачка.

У мене навчалась Оксана Грицай, потім її забрав Юра Фальоса і зробив із неї Міку Ньютон. А якби вона пішла тим шляхом, яким я її вів: їй пророкували, що вона замінить Софію Михайлівну. І вона могла це зробити, вона голосиста дівчина, має театральну зовнішність і абсолютно готова до цього. На жаль, вона схибила, разом з усіма потяглася за заробітками. А потрібно дотримуватися того коріння, з якого ти походиш.

– Кого Ви можете назвати своїм послідовником на сцені?

– Зараз у мене співає такий хлопчина Володир Рибчук. Якщо він не буде бігати від стилю до стилю, від жанру до жанру, то він може стати моїм послідовником. Але йому потрібно над собою багато працювати. Був ще такий хороший хлопець Михайло Хома із Новояворівська на Львівщині. Я бачив його перспективу, та, на жаль, його життєві умови склалися так, що він залишився дома і далі весільних програм уже не піде, бо ж роки беруть своє.

Серед дівчат теж є талановиті. Та їх перекуповують продюсери, яку вклали свої кошти і хочуть на них заробити ще більше.

– У Росії примадонна Алла Пугачова, а в нас хто?

– Вона ніяка не примадонна. Її зробили примадонною. Згадайте її Різдвяні зустрічі в Україні. Якби Алла Пугачова приїхала в Україну і зібрала голосистих українських виконавців, справжніх українських виконавців. Відсотків так 60-70, і ще привезла кілька своїх, але цікавих, то це було б цікаво, інтригуюче. А так вона сюди приїхала, бо вони там у Росії уже не потрібні із своїми Різдвяними вечорами. І вона привезла тих, хто там сидить без роботи, той же Боря Мойсеєв, Микола Басков та її Філя. Всіх тих, кого ми бачимо на всіх телеканалах з ранку до ночі. Та плюс до того взяла ще наших підхлабузничків. Огидно було бачити, як принижувалися Павло Зібров, Руслана. Потрібно мати свою українську гордість. Я б, наприклад, у таку команду ніколи не пішов.

Розумієте, це ж різдвяні вечори, і в них повинен бути якийсь сюжет. А там нічого різдвяного, крім назви, не було. Не прозвучало жодної різдвяної пісні. Там було явне відмивання грошей. І навіть наша дорога Софія Михайлівна наприкінці сказала: "Ну, мєня Алла прігласіла, я нє смогла отказать." А у нас теж немає ніякої примадонни.

– Пане Іване, Ви згідні із тим, що Володимир Івасюк одним своїм іменем створив культурну нішу в українській культурі, якої ще не було?

– Попри те, що у нас були і О.Білаш, і І.Поклад, світ пізнав українську традиційну естраду справді за В.Івасюка. А продовжив її уже Ігор Білозір та інші сучасні композитори. Саме завдяки І.Покладу з’явилась така українська музика, якої ще не було, завдяки йому з’явились пісні "Коханий", "Ой летіли дикі гуси". Але В.Івасюк зайняв гідне місце після Ігоря Поклада. Володя, на жаль, прожив коротке життя і використав свій творчий потенціал десь на 25 відсотків.

А я пригадую, як говорив Ростислав Братунь: "Володимир Івасюк міг написати дуже великі полотна. І хтозна, в якому б просторі було б українське мистецтво сьогодні, якби Володя залишився живим".

– Скажіть, що потрібно зробити для того, щоб українська музика стала комерційною і водночас не втратила свого змісту?

– Так чи інакше свого змісту вона не втратить. Та сьогодні, як не дивно, ми мусимо повертатися до основ. Відомо ж, що риба гниє із голови. Тому до тих пір, доки у найвищих гілках влади не зрозуміють, що, наприклад, ефір Першого національного повинен відповідати самій його назві, з українською музикою ми матимемо проблеми. Я вже не кажу про "1+1", про "Інтер". Вони нікому не підпорядковуються, їх фінансують вороги нашої держави. Долар їм суддя, однак Перший національний повинен займатися своєю справою. Шкода, що він не має належного фінансування, дотації державної і мусить виживати.

Шкода, що влада не розуміє, що вона може втратити. А в результаті ми бачимо в ефірі з ранку до ночі Михайла Поплавського як "неперевершеного співака". Тим часом наша молодь уже соромиться розмовляти рідною мовою, забуває пісні цією мовою. Добре, що традиції ще збереглися в Західній Україні. І то залежно де. Ось я нещодавно побував на рідному Закарпатті: там звучить російська та англійська попса, а переїжджаєш у Галичину і одразу відчуваєш різдвяний дух. Та він відчувається лише у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, частково у Рівному. Наша влада повинна взятися за голову. Адже наша столиця Київ – практично русифіковане місто, в мистецькому розумінні теж. Українську мову у Києві можна почути лише у вишуканих колах інтелігенції і на вишуканих прийомах. Та що говорити! Усі діти наших високопосадовців розмовляють російською.

– Молодь – найактивніший "споживач" популярної музики. Що робите і що треба зробити для того, щоб молодь стала Вашим прихильником?

– Просто потрібно мати свою ауру, яка буде забирати у них негатив і даватиме позитив. От і все! Я дивлюся на своїх концертах, що трирічні і вісімдесятирічні сприймають музику однаково. І ще багато залежить від того, як музичний продукт подається самим виконавцем. А якщо конкретно говорити про Івана Поповича, то скажу що я втримався більше тридцяти років на професійній естраді тому, що ніколи не був повією в естраді, я не бігав за модами.

Буквально недавно до мене зателефонував Юрко Юрченко і попросив, щоб я його взяв у програму. А я пригадую, як цей хлопчина виплив на хвилі української попси. І до нього практично не можна було підійти, хоча він заспівав одну пісню "Я йду". І куди він пішов після цього, ніхто не знає по сьогоднішній день. Із тої когорти залишились Сашко Пономарьов та Ірина Білик. А всі решта прийшли і пішли.

– Може, українській популярній музиці потрібно зробити ставку на гуцульські мотиви, завдяки драйву яких Руслана перемогла на Євробаченні?

– Я б не сказав, що потрібно ставити на якісь винятково конкретні мотиви. Слід використовувати мотиви всіх етносів, які є в Україні. А їх у нас чимало, і мотиви у них цікаві: лемки, бойки, гуцули, буковинці, полісяни…

– Ви багато років обурюєтеся тим, що на радіо, телебаченні мало, або немає україномовних пісень. Що потрібно зробити для того, щоб вони з’явились у достатній кількості?

– Потрібно зробити так як зробив Лукашенко у Бєларусі. Він просто видав указ, що 70 відсотків ефіру повинно бути свого, а все інше – решта. Тільки президент це може зробити або парламент може прийняти.

– Володимир Івасюк, Оксана Білозір, Мар’ян Шуневич, Іван Попович відбулися у Львові. Що такого визначального у цьому місті?

– Так не можна сказати. Я завжди говорю, що я народився двічі: як людина у Закарпатті, і як митець – у Львові. А у Львові тому, що це центр західноукраїнської культури. Хоча, до прикладу, Микола Мозговий починав на Івано-Франківщині. На Буковині багато починали: той же Івасюк, Іван Бобул, Саша Сєров, який зараз у Москві, Ліля Сандулеса, Софія Ротару. Та Львів – це все-таки Львів. Що не кажіть, а тут найсильніший український дух. Його атмосфера – сильний стимул до творчості.

– Зараз легше отримати звання Заслуженого артиста, ніж тридцять років тому?

– Річ у тім, що сьогодні у нашій державі, на жаль, усе продається і все купується. І Заслуженого, і Народного, та й Героя України можна купити. В ті часи було трохи по-іншому. Сама радянська система цього не дозволяла. Там були свої закони. Я пригадую, як я отримав звання Заслуженого артиста. На одному концерті в залі сидів Щербицький, він був першим секретарем ЦК КПУ. Під час мого виступу партійний керівник запитав "Хто це співає?" Йому відповіли: ми й не знаємо, якийсь Іван Попович. Щербицький тоді каже: це не якийсь Іван Попович, це Заслужений артист України. І наступного дня я отримав звання Заслуженого артиста України. А потім десять років чекав на звання Народного.

– Як Ви оцінюєте те, що практично усі зірки української естради задіяні у виборах?

– Я це оцінюю тільки позитивно. Однак потрібно добре розуміти, що таке "задіяні у виборах". Їхня роль – збирати публіку. А представники тої чи іншої партії, з якими вони виступають, повинні виходити на сцену і розказувати, що вони пропонують народові. Співакові аплодують, якщо він добре співає, політикові – якщо цікавий кус пропонує. У кожного своє завдання

– Ще студентом Ви створили ансамбль "Медікус". Розкажіть про це.

– Ансамбль "Медікус" я створив при медінституті у Львові. А згодом і "Ватру". І ще був ансамбль "Ровесник". Я пригадую, як ми поїхали на гастролі в Росію до Мурманська. А мені директор тамтешньої філармонії каже: Іване, как ви можете здєсь виступать, когда вчера здєсьуже виступал "Ровесник".То було чотири "Ровесники" на Радянський Союз. І коли ми повернулися до Львова, я директорові філармонії сказав: потрібно щось робити. І ми перейменувались на "Ватру". І у "Ватрі" я був до 1982 року. У той час Ігор Білозір закінчував консерваторію. А Оксана Білозір співала в самодіяльному ансамблі при львівському автобусному заводі "Ритми Карпат". Мій педагог попросив їх узяти. І тоді все пішло-поїхало. На жаль, коли я прийшов у львівську Оперу на двадцятиріччя білозорової "Ватри", то жодним словом не згадали, що був такий Іван Попович, який взяв їх на роботу.

Щоправда, згодом Оксана Білозір на моєму ювілеї сказала, що, дякуючи Івану Поповичу, вона щось досягла.

– Яку мету переслідує Ваш проект "На гостину до І.Поповича"?

– Щоб люди не забували те, що вони мають в Україні. Я маю на увазі тих хороших виконавців, які в нас є: Василько Зінкевич, Ліля Сандулеса, Іво Бобул і решта поетів та піснярів. Андрій Демиденко, Вадим Крищенко, Степан Галябарда. А також молоді високодостойні виконавці. Та не лише співаків туди запрошую, а акторів, художників, різних бізнесменів. Та, на жаль, тепер Перший національний запросив 80 тисяч гривень. Я сказав: поки що почекайте. І зараз перерва, тому що у Першого національного телебачення тепер жнива.

Ви ж подумайте: я маю заплатити Першому національному, щоб у моїй програмі заспівав соліст львівської Опери Роман Вітошинський! Я мушу йти до спонсорів із протягнутою рукою і приносити виклянчене на канал "Ера", тому що він комерційний.

– Багато впливових політиків родом із Закарпаття. Ви звертаєтесь до них за допомогою, спілкуєтесь, чи доводилось співати для них?

– Ні, не спілкуємось. Впливових політиків я знав з попередньої когорти. До прикладу М.Рябця – голову виборчкому. Із Віктором Пинзеником ми дружили сім’ями. Він неодноразово бував на моїх концертах, вечорницях. Пригадую одного разу о другій ночі він зателефонував і каже: "Земляче, із Новим роком тебе!". А якщо брати Вітю Балогу чи Василя Петьовку то це молоді політики, ми добре знайомі і спілкуємося "постільки-поскільки", можливо, тому що ми їм не цікаві як митці. Хоча зараз Віктор Балога зробив непоганий проект на Закарпатті, який називається "Нова хвиля Закарпаття". Я кілька концертів співав у цій програмі.

– Кілька років тому Ви збиралися знімати "Українські вечорниці" для американського телебачення. Чи вдався цей проект?

– Не вдалося це зробити. Я мав зустріч із мером міста Нью-Йорка Майклом Блумберґом. Він сприйняв цю ідею охоче. Та американці – люди практичні, вони сказали: давайте конкретні пропозиції із української сторони. А конкретних пропозицій у нас ніяких не було. Тому що Перший національний не був у цьому зацікавлений. Ми прийшли із голими, порожніми руками. Хоча, коли ми розмовляли у Блумберґа у кабінеті, то молоді американці українського походження, які організували цю зустріч, давали навіть гарантію, що із американського боку будуть відомі постаті, такі як Майкл Тайсон, навіть Майкла Джексона запрошували. А ми прийшли без бізнес-плану. Ми хотіли це зреалізувати, але хотіння – це ще не все.

– А що це за історія з Вашою популярністю у Калькутті?

– О, це справді цікава історія. У мене були півторамісячні гастролі в Індії. І Калькутта стало другим містом, куди ми приїхали. А я маю звичку привозити на гастролі шлягер мовою країни, в яку їду. Вже буквально в літаку вивчив пісню мовою хінді. Як мені потім пояснили, ця пісня мала якесь значення у міжкастових стосунках. Це й відіграло вирішальну роль. Цю пісню на біс я виконував п’ять разів. Мене викликали й викликали, а потім навіть почали розгойдувати сцену, та ще й так, що це стало просто небезпечним. Наступного дня мене вже впізнавав кожен мешканець Калькутти, містом неможливо було гуляти. А буквально за тиждень я став в Індії популярною людиною.

– Давайте уявимо, що Вам зараз років 20-25. Яку музику Ви б творили?

– Я б творив таку, яка пов’язана із сьогоденням. Інакше не може бути. Незабаром вийде не екрани фільм "В душі моїй і в піснях моїх", там, власне, є пісні, з яких я починав у 22 роки.
 
 


Джерело: http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-56563-Ivan-Popovych-Potribno-maty-svoyu-ukrayinsku-gordist-
Категорія: Закарпаття | Додав: roshko30 (21.02.2010) | Автор: Анна Тимофій
Переглядів: 873 | Теги: пісня, Іван Попович, співак, естрада | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz