Поезія, проза і драма Івана Козака - Закарпаття - Каталог статей - Закарпатський край
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [23]
Закарпаття [312]
новини краю
Україна [373]
держава
Світ [78]
планета
Туризм [55]
відпочинок
Історія [45]
минуле
Пошук
Наше опитування
Що Вас цікавить на Закарпатті?
Всього відповідей: 262
Міні-чат
200
Друзі сайту
Locations of visitors to this page
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Закарпаття

Поезія, проза і драма Івана Козака
Іван Юрійович Козак увійшов у літературу на початку 90-х років минулого століття як самобутній письменник

Сказати про нього найсуттєвіше треба б його словами з "Покути", першої частини роману-трилогії у віршах "Доле наша – хто ти?":

В моїм серці – то знай – пісня,
Материнська, добровісна.

Добровісною, лагідною вдачею автора виразно позначене його письмо. Пісня – довга співанка-балада, шестискладові верховинські наспіви, блискітка-коломийка – виступає серцевиною образного й ритмічного ладу його віршованого епосу.

Романна основа Козакової трилогії справді епічно розлога. Це твір про минуле й нинішній день Закарпаття – органічної частки української землі. Охоплює протяжні у часі й просторі життєві пласти. Від перших десятиліть ХХ століття до наших днів. Від гаєнки – лісникової хати – у пралісах Турянщини до Ужгорода, Америки, Сибіру й Колими. Тут оживають романтика кохання з драматичними, а то й трагічними, як у карпатських співанках-баладах, колізіями, соціальні контрасти минувшини і сьогодення, подружня любов і зрада, людська доброта і ненависть, буття краян упродовж ХХ віку, який щойно закінчився. Зовнішня дія першої частини трилогії – "Покута" (Ужгород: Карпати, 1992) – охоплює десяті–тридцяті роки Турянщини з убогістю існування й багатством духу верховинця, його еміграцією у далекі світи, за моря-океани, в пошуках ліпшої долі, тугою за рідним краєм, а головне – зі "стихією ясного, врівноваженого, спасенного космосу народних вірувань, звичаїв і обрядів, що, супроводжуючи людину від колиски до могили, сповнюють її життя надпобутовим, вищим "сенсом", як влучно зазначає у передмові до першої частини роману Петро Часто.

У центрі другої частини – "Прозріння" – картини радянського тоталітаризму 40-х – початку 80-х років із їх вседозволеністю для слуг режиму й безправ’я громадян-рабів, пеклом концтаборів Сибіру й Колими, крізь які пройшли найчесніші.

Ознайомившись із першими двома частинами трилогії, відомий у США літературознавець-україніст Кость Левченко на шпальтах тоді ще щоденної україномовної газети "Свобода"(1999; кілька років тому  стала щотижневиком) характеризував твір як "справжнє поетичне закарпатське диво: пісенно-народний трагічний епос частки України, що тривалий час була відірвана від загалу, але оберегла себе від поглинання сусідніми народами. Маруся Чурай подала б руку Іванові Козакові, бо вони рівні у таланті... Роман Івана Козака – це, передовсім, його пісенність. Поетична сюжетна лінія невловимо і постійно переходить у пісню, баладу, народний плач, і я, не маючи досвіду у закарпатському фольклорі, вже не можу відділити створене автором від почутого ним на турянських забавах, весіллях, похованнях і закладеного у поетичну тканину твору".

Драматизм нинішнього дня з двобоєм Правди із Кривдою, розгулом злочинності, корупції, рекету, розбою й мафії, закидами й прямими звинуваченнями України з боку злодія у законі у тяжких бідах, що їх переживає громадянин, показано у третій частині роману "Сповідь", яка уперше в  трилогії "Доле наша, хто ти?" до читача. Майже невідомою краянам до минулого року була Козакова драматургія, коли до 70-річчя Карпатської України була поставлена його драма "Судний час", за яку автор удостоєний обласної премії імені Федора Потушняка. А кінцем минулого року у рамках програми, що передбачає підтримку видання творів закарпатських авторів вийшла його книжка "Гомін Срібної Землі: Драматичні твори".

Картинність, сценічність художнього мислення є, може, найприкметнішою рисою Козакового таланту. Чи не звідси й звернення автора до драматургії – він написав дев’ять п’єс: "Гомін Барвінкової долини","Заповіт батька", "Кривавий березень", "Чарівна сопілка", "Ненаські владоможці", "Посол Турянщини", "Нивка ся косила", "Судний час" і "Лицар мужності".

Як свідчить і сам автор, ці п’єси він писав тривалий час, упродовж останніх трьох десятиліть, і їх героїв – дійових осіб – йому не довелося вигадувати, вони жили, а частина з них й досі живе на його рідній, чарівній Турянщині.

Драма "Ненаські владоможці" постала вже в умовах державності України, наприкінці 90-х років. Автор показав безпідставні переслідування  своїх краян, постійне політичне недовір’я до місцевого населення відповідних радянських служб. Тут кожна дійова особа має  свого прототипа. Змінено лише прізвища, наприклад начальника райвідділу КДБ Чумака на Чумаков.

Драма "Гомін Барвінкової долини" творилася у 70-х роках минулого століття. У її основі спогади авторового батька Юрія Козака, учасника Першої світової війни, військовополоненого на румунському фронті. Він  і став прототипом головного героя Олекси. У центрі п’єси події після повернення Олекси на рідну Турянщину, він живе на сцені у двох вимірах – як у пережитому і прожитому на війні та у полоні, так у своїй сучасності. Вона була поставлена аматорами Перечинського районного будинку культури на багатьох самодіяльних сценах Турянщини та Ужанщини. Фрагмент турянського весілля "Ой, вінку мій, вінку" за сценарієм працівниці обласного телебачення Любові Чубатої був показаний телебаченням. Випускник Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого Іван Кедюлич за цією п’єсою успішно захистив дипломну роботу.

В основі  творчого задуму драми "Заповіт батька" – події років автора-підлітка, 1948–1949-го. Тут він використав спогади живих свідків цих подій, зокрема рідного брата Михайла Козака, добровольця Радянської Армії, який, повернувшись з війни, у склалдний період колективізації рідного краю працював головою Турицької сільської ради. Скориставшись власними службовими можливостями, він врятував від таборів Сибіру 12 сельчан, так званих куркулів. У п’єсі він і є прототипом Івана.

Одноактівка "Кривавий березень" написана у 1999 році до 55-ї річниці Карпатської України на достовірних фактах розстрілу 18 березня 1939 року угорськими окупантами на околиці Перечина вісьмох січовиків та просвітян – самовідданих борців за торжество на рідній землі української ідеї.

П’єса "Лучка ся косила" постала на фактах сучасної дійсності у 2002 році.  Це викриття бездуховності, невігластва, неуцтва деяких сучасних бізнесменів, тут бізнесмена Руслана. Задля порятунку свого діда Пилипа на його забаганки красуня-верховинка жертвує собою.

Вершиною драматургії Івана Козака досі є його історична драма, в центрі якої постать президента Карпатської України Августина Волошина, – "Судний час" (2007 ). Твір відзначений крайовою премією імені президента Карпатської України Августина Волошина (2007) та літературною премією імені Федора Плотушняка в номінаціії "Драматургія" (2009). Головними дійовими особами виступають ув’язнений у Москві президент Карпатської України Волошин та його кат-слідчий Вайндорф. Дія відбувається в останні півтора місяця життя президента. Але її часові і просторові  рамки значно розширюються спогадами героя, дикторським текстом, органічним вклиненням  сценок закарпатських народних дійств.  Прем’єра п’єси відбулася на сцені Закарпатського музично-драматичного театру в Ужгороді напередодні 70-річчя Карпатської України 13 березня 2009 року. Після цього відбулося ще кілька постановок в Ужгороді, дві у Мукачеві та районних центрах Закарпаття – Перечині, Великому Березному, Міжгір’ї, Волівці, Хусті, Тячеві, Рахові. Вийшла на загальноукраїнську сцену успішними постановками тамтешніх театрів у Рівному, Запоріжжі, Дніпропетровську та Харкові. Завдяки цьому правда про Карпатську Україну та її президента сягнула всієї України.

За мотивами "Судного часу" автор у 2009 році створив радіоп’єсу "Лицар мужності" – більш деталізований показ останнього, 71-го, року життя Августина Волошина у московських Лефортівській та Бутирській катівнях. Цей твір написаний у відроджуваному українським радіо жанрі радіоп’єси.

Творчість Івана Козака, як уже йшлося, постала переважно на життєвих та художніх реаліях Турянщини. Своєрідним  авторським епіграфом-освідченням рідній Турянщині стали рядки, що представляють автора читачеві, у виданні роману у віршах "Віків передзвони":

Турянщино, святий мій краю, –
любов до тебе неземная,
безсмертна, вічно молодая!

П’єса "Посол Турянщини" написана за мотивами цього роману з використанням й інших легенд та переказів. Роман прийшов до читача 2001-го року. І роман, і драма – спроба поетичної інтерпретації широко відомого й нині історичного факту із буднів поштової служби Закарпаття першої третини XIX століття. Щоправда, відомого більше у загальних рисах, аніж у конкретних житейських виявах, і тому аж казково-легендарного через відсутність  деталізації у свідомості наступних поколінь краян.

За визначенням автора, його роман – це твір "з уст народу а й болі серця". Це ж саме можна сказати і про п’єсу. Тобто у подачі матеріалу до суб’єктивних узагальнень народних легенд та переказів тут долучається ще й суб’єктивність своєрідного, суто індивідуального авторського погляду.

"Віків передзвони" та драма присвячені подіям із життя конкретного села Турянщини – Тур’я-Ремета – у чітко окресленім часовім відрізку. У центрі – постать реальної людини, листоноші-поштаря Федора Фекети. Невдовзі по тім, як його не стало, сельчани відлили з чавуну і встановили йому на церкві пам’ятник. І цей вражаючий знак поваги до рядового трударя досі стоїть у селі й дивним дивом сяє на весь білий світ.

На відміну від трактування постаті Федора Фекети в Козаковім віршованім романі та драмі "Посол...", він насправді жив повнокровним життям, мав родину й дітей. І хоча селянин зазвичай не вів літопису власного родоводу, тур’яремітським Фекетам поталанило. Вчений-філолог, в недавньому минулому доцент Ужгородського національного університету, Іван Фекета достеменно з’ясував дати народження і смерті свого прапрадіда (1789-1839). Помер Ф. Фекета не 1838-го, як датовано на пам’ятнику, а, згідно із записом у метриці сільської греко-католицької церкви, – 18 березня 1839-го, похований на цвинтарі у Тур’я-Реметі, вказана й причина смерті – запалення легенів. Захворів після того, як ранньої провесни, втомлений далеким переходом, напився холоднющої води із потічка Бистрик неподалік рідної домівки. Мав сестру Анастасію і двох братів – Михайла і Петра. Дівоче прізвище його дружини – Анна Вакула.

Поштар Федір Фекета пішки доставляв пошту за будь-якої погоди. Брав кореспонденцію в Ужгороді в будинку поштамту на нинішній Собранецькій, 5, що досі зберігся, обслуговував свою частку каретно-поштової лінії Будапешт–Кошіце–Львів по всій Турянській долині.

Пам’ятник поштарю відлито у  його рідному селі на Тур’я-Ремітській чавуноливарній фабриці через десять-п’ятнадцять років по його смерті – звідси помилка з датуванням на пам’ятнику, до метрики ніхто не заглядав, а пам’ять уже дещо підвела краян. Майстрами-ливарниками на фабриці працювали словаки, один з них, ймовірно Юрій Фортуна, й відлив пам’ятник за проектом скульптора з Ужгорода.

Козаків Федір Фекета по-романтичному загадковий персонаж. Він – єдина дитина батьків, чомусь змушених тинятися десь далеко-далеко від домівки – мабуть, відгомін одвічної горьованої долі трударя-закарпатця, приреченого останніми століттями постійно шукати чесний шматок хліба в далеких світах. Дід маленького Федорика поминальної осінньої днини, вимоливши у Господа порятунок для ледь не смертельно хворого внука, наставляє маля, перед тим як відійти у вічність:

Хоч ти, внучку, сокотися,
Аби рід наш не скінчився.

У поетичну оповідь, як завжди у творах Івана Козака, вплітаються описи народних звичаїв, обрядів, повір’їв, весілля, хрестин, проводів у рекрути, великодніх та різдвяних святок. Тут же й легенда про графа Шенборна, власне – його сумку, що через гирло високогірного озера – Морського Ока – допливла аж до Чорного моря. А ще – легенди і перекази про Невицький замок.

І все це подано на тлі таких пізнаваних місцин Турянщини й Ужанської долини – від Тур’я-Реміт до Ужгорода, зі стежками і шляхами, скелями над Ужем, Цегольнянською церквою в Ужгороді, Сухим Потоком біля Кам’яниці...

Свій роман у віршах "Віків передзвони" давніше та драму тепер автор виніс на суд читача. А постать знаменитого листоноші, Посла, як за його часів закарпатці звично називали  людей цієї професії, ще і ще привертатиме увагу митців. Благо, після кількох попередніх поколінь, від яких історична правда про рідний край приховувалась і яким з найвищих компартійних амвонів втовкмачували, що любов до рідної землі є злочинним місництвом, у життя входять нові покоління, котрим зі шкільної парти викладають народознавство і краєзнавство як надто необхідні,  чільні предмети шкільної науки.

А Іван Козак продовжує творчу ходу з милої його серцю Турянщини до все ширшого шанувальника свого таланту.
 
http://zakarpattya.net.ua/ua_news_55747.html
 

 


Джерело: http://zakarpattya.net.ua/ua_news_55747.html
Категорія: Закарпаття | Додав: roshko30 (06.02.2010) | Автор: Дмитро Федака
Переглядів: 1604 | Теги: драматургія, Іван Козак, п'єси | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz