«Від спогадів серце стривожено б’ється» - Мої статті - Каталог статей - Закарпатський край
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [23]
Закарпаття [312]
новини краю
Україна [373]
держава
Світ [78]
планета
Туризм [55]
відпочинок
Історія [45]
минуле
Пошук
Наше опитування
Що Вас цікавить на Закарпатті?
Всього відповідей: 262
Міні-чат
200
Друзі сайту
Locations of visitors to this page
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » Статті » Мої статті

«Від спогадів серце стривожено б’ється»

         Місце, де людина народилася і виросла, заслуговує на почесне звання – рідне. Як буває рідна мати, так буває і рідне село – воно, що стало тією географічною точкою на планеті Земля, звідки починається життєвий шлях. І ніякі обставини не примусять свідому людину розлюбити, зненавидіти свій край – в серці він завжди посідає особливе місце.

         З рідним селом важко розлучатися навіть на невеликий період, бо хочеться завжди бути у єдності з ним, родиною, рідними людьми. Та стається так, що бажання серця не завжди співпадають з дорогами життя, які своєю нерівномірністю впливають на наші дії, водять по інших краях. Однак, якщо тобі вдалося знайти ще одне таке місце на планеті, що також заслуговує називатись рідним – це успіх і щастя.

         У житті Богдана Михайловича Багрінця сталося так, як вище описано, бо він має не одне, а дві рідні села: перше – Либохора на легендарній Сколівщині – волелюбній землі Львівської області, а друге – не менш  легендарна Синевирська Поляна, що на мальовничій Міжгірщині, у Закарпатті.

         В Либохорі він народився. З дитинства любив слухати філософські розповіді батьків, що виховували малого Богдана в дусі цінителя моральних принципів, християнських ідеалів. Він ріс справжнім патріотом. З захопленням читав твори класиків української і світової літератури, які мали великий вплив на хлопця. Здобувши середню освіту, останнє стало для Богдана Михайловича орієнтиром для майбутнього – він вступив на філологічний факультет Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка – до вузу, що носить імя письменника, котрий прославив на весь світ рідну Сколівщину в повісті «Захар Беркут».

         Чи міг тоді цей студент подумати, що життєва дорога, про яку ми так багато говоримо, приведе його до невеликого гірського села Синевирська Поляна? А це трапилося: талановитого педагога зі Львівщини було направлено вчителювати у легендарний край Сині і Вира.

         Синевирське озеро з острівцем посередині, маленькі швидкоплинні річки з кришталево-чистою водою, високі гори зі стрімкими зеленими смереками – усе це припало до Богданової душі і так міцно вкоренилося там, що протягом багатьох років затримало його у Синевирській Поляні. Щирість і доброта людей цього краю дозволили  Багрінцю зробити висновок: «Це мій другий рідний край».

         Для Богдана Михайловича школа стала не тільки місцем роботи, а чимось більшим – частиною життя, і про неї він дбав невтомно. Кожен його урок – це твір високої педагогічної майстерності, що впливав на почуття молоді, виховував у неї любов до української мови і літератури, спонукав до добра і патріотизму.

         Багрінець, здобувши великий педагогічний досвід, працюючи заступником директора з виховної роботи Синевирсько-Полянської середньої школи, охоче ділився з молодими вчителями своєю майстерністю викладання. Одна з її основ – прищепити учням любов до літератури і через неї удосконалюватись. Ще Богдан Михайлович дуже любив історію і часто нагадував молоді: «Хто не знає свого минулого, той не зможе достойно любити свою Батьківщину».

         Свої педагогічні роздуми він друкував на сторінках Міжгірської районної газети «Верховина». Багрінець зарекомендував себе не тільки як педагог, але і як талановитий журналіст, опублікувавши багато статей у пресі.

         Богдан Михайлович ще й поет, щоправда, свої вірші  у пресі підписував псевдонімом і лише кілька з них – власним прізвищем. Його поезія – це реалії. Реалії сумні і смішні. Вірші цієї людини  повчальні, мудрі, змушують читача глибоко задуматись над дійсністю, а також щиро посміятися. Читачам «Закарпатського краю» пропонуємо особисто пересвідчитись у сказаному і почитати деякі поезії Богдана Багрінця.

 

Учителю, пізнай себе!

(Сатиричні мініатюри)

 

ЦРУ

 

У неї є на кожного досьє.

Секрети, плітки, всю «муру» -

Усе збирає.

Це – своєрідне ЦРУ.

 

Друг

 

Всім хороший він. Але…

На уроці… обговорює колег.

 

Засекречена

 

«Тільки щоб ви нікому не казали!..»

І шепче «новину» не до пуття.

І хоч усі про всіх давно все знали,

Для неї брехні – це життя.

 

Заслужений

 

Коло директора холуєм в’ється

Й за ці «заслуги» вгору пнеться.

 

Змієборець

 

Зелений, як ліс,

До школи приліз

(інакше не скажеш!)

Повз нього пройдеш -

Захмелілим впадеш.

 

Піклувальник

 

 - Все для дітей! – директор сказав.

І шкільний телевізор… додому узяв.

 

Резюме

 

Прошу уклінно,

Глибоко поважаючи Тебе,

Учителю, - іще не пізно, -

Пізнай… і виховай себе.

З повагою – колишній відмінник,

А не «дуб», зараз вчитель

Богдан Багрінець.

Категорія: Мої статті | Додав: Бабічин (26.03.2010) | Автор: Юрій Бабічин
Переглядів: 583 | Коментарі: 3 | Теги: поет, Педогог | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz